Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Володимир Неклез, який захищав Україну спочатку в часи АТО, а потім під час повномасштабного вторгнення Росії. Військового пам’ятають як відданого побратима, який завжди допомагав і вмів приймати виважені рішення навіть у критичних ситуаціях. Втім, через роботу та службу він не встиг створити власну сім’ю та залишити нащадків.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Про життєвий шлях захисника Вільному Радіо розповіла його мати Ірина Червяк.
Володимир народився 19 листопада 1989 року в селі Хмельове Кіровоградської області.
“У нього батько помер, коли йому було лише 2,5 роки. Я сама виховувала його до 8 років, коли знову одружилася. Вітчим мав і свою дитину, але ніколи не розділяв на “свою” чи “не свою” дитину — обох виховував як своїх. Тому в нас і прізвища різні”, — зазначає мати.
Спочатку Володимир закінчив 11 класів у сільській школі.
“У школі він став займатися бальними танцями. Ми навіть у Кривий Ріг їздили на змагання та дійшли до фіналу”, — ділиться Ірина.
Після школи вступив до Кіровоградського будівельного технікуму.
“Там він навчався працювати з великими газовими котлами на державних комунальних підприємствах. Він умів монтувати та ремонтувати обладнання на котельнях. Паралельно він продовжував ходити на тренування, але вже не на танці, а на бойовий гопак”, — пояснює мати.
Після закінчення технікуму чоловік відслужив строкову службу, а після неї влаштувався працювати на Смоленську шахту, де видобувають уранову руду.
“Він спочатку працював дозиметристом, а потім пройшов курси, щоб стати бурильником, але у 2014 році його знову призвали до армії”, — згадує Ірина.
Володимир вперше відправився на війну у складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ. Тоді він був командиром розвідувального відділення і брав участь у боях у районах Зайцевого, Майорська, Горлівки та Дебальцевого.
“Він брав участь у запеклих боях за Дебальцеве та вийшов із Дебальцівського котла”, — говорить мати.
У 2015 році, після закінчення гарячої фази боїв на Сході України, військового відзначили медалями “За військову службу Україні”, “Захиснику Вітчизни”, “За участь в АТО”, а також “За оборону міста Дебальцеве”.
“Він був дуже добрим і всім прагнув допомогти, особливо на війні. Ніколи нікого не кидав у біді. Жив як учив дідусь — поділись останнім шматком сухарика”, — додає мати.
Повернувшись додому, чоловік залишив військову службу та знову пішов працювати на шахту.
“Він тоді вступив до технікуму, щоб стати майстром у Кривому Розі. Потім він трохи попрацював на шахті бурильником”, — каже Ірина.
Вільного часу в чоловіка майже не залишалося. Мати сумує, що він навіть не встиг створити власну сім’ю.
“Немає ні дружини, ні дітей, і серйозних стосунків не було, бо він завжди прагнув мені допомагати й наголошував, що спочатку треба стати на ноги, а потім думати про сім’ю”, — згадує мати.
У 2018 році Володимир вирішив підписати контракт із ЗСУ на 3 роки.
“Спочатку він відслужив рік у Херсоні, а потім ще два роки в Києві. Паралельно він заочно навчався і якраз наприкінці контракту отримав і диплом”, — ділиться мати.
Коли термін контракту закінчився, чоловік повернувся в рідне село, але роботу довелося шукати нову.
“У нас тоді якраз закрили Смолінську шахту, і йому треба було шукати нове місце. Але в нас тут поряд є Олексіївка, де працює схожа Костянтинівська шахта. Там його взяли на роботу”, — пояснює мати.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії Володимира призвали до війська вже першого дня, оскільки як досвідчений військовий він перебував у резерві. 25 лютого 2022 року він зібрав речі й залишив домівку.
Військовий боронив державу у лавах 59-ї бригади ЗСУ.
“Володимир мав рідкісну якість — у найважчі, найкритичніші моменти умів зберігати дивовижний спокій та внутрішню силу. На нього завжди можна було покластися. Коли було важко, його впевнений погляд і готовність першим прийти на допомогу повертали всім нам віру та сили рухатися далі”, — писав про військового побратим Вадим Чорич.
Згодом військового зарахували до лав 40-ї артилерійської бригади ЗСУ, а пізніше перевели до 60-ї артилерійської бригади ЗСУ на посаду командира артилерійського взводу.
“Він розповідав мені про службу, але завжди соромився на щось скаржитися. Тому не зізнавався, коли йому справді було важко і коли чогось не вистачало. Багато чого доводилося купувати власним коштом. У 2025 році ми купили йому машину, щоб було на чому їздити та забирати хлопців”, — пояснює Ірина.
Спочатку захисник боронив Харківщину та брав участь у її звільненні від російських військ, згодом служив на Сумщині, а пізніше його перевели до району на межі Дніпропетровської та Донецької областей.
“У квітні [2026 року] він приїхав у відпустку, і якраз у цей момент нам повідомили, що за результатами ДНК-експертизи знайшли збіг із ДНК мого чоловіка. Він теж був в армії і вже 27 місяців вважався безвісти зниклим. Тож син допомагав мені якраз з усіма документами”, — сумує мати.
4 травня 2026 року родина поховала батька, а через два місяці загинув і син.
Трагедія сталася 15 липня 2026 року поблизу селища Христофорівка Дніпропетровської області, коли Володимир вирушив евакуювати пораненого побратима.
“Він узагалі не мав їхати сам, адже був командиром, але “евака” не було, а хлопці передали по рації, що в них важкі поранення. Уночі син поїхав із побратимами на пікапі, щоб забрати їх. Але на шляху на них чекав FPV-дрон-“ждун”, який вдарив якраз у ту частину машини, де Вова сидів. Йому відірвало обидві ноги, а осколок влучив в око”, — пояснює Ірина.
Військовий загинув не одразу. Його побратими встигли доправити Володимира до шпиталю, але медики вже не змогли йому допомогти.
“Побратим усю дорогу тримав його за руку. Вова попросив телефон, тож, поки вони їхали, встиг записати мені останнє голосове повідомлення. Сказав, що дуже любить мене”, — сумує мати.
Прощання із захисником відбулося 22 липня в рідному селі Хмельове. У чоловіка залишилися мати, молодший брат і бабуся.
Рідні захисника прагнуть, аби йому надали звання Героя України. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.