8-13 листопада на кінофестивалі у німецькому Котбусі показали документальні фільми “Терикони” Тараса Томенка та “ЄвроДонбас” Корнія Грицюка. Що ними хотіли донести режисери до європейського глядача та як відреагувала публіка — читайте у матеріалі.
Журналістка Вільного радіо відвідала кінофест та поспілкувалася з публікою та режисерами.
“Мені сподобався фільм “ЄвроДонбас”, для мене це була нова інформація. Адже в школах нас вчили, що індустріалізацію провела виключно радянська влада. Раніше нам казали: “Ось це Україна, це Росія, а ви — Європа”. Зараз ви не повинні так казати. Україна — це частина Європи. І це так не після 24 лютого”, — розповідає Вільному радіо після перегляду фільму відвідувач кінофестивалю Майкл.
Майкл живе у Берліні з жінкою-українкою, декілька разів був на її батьківщині. Але про Донбас знав лише зі школи та з вражень від футбольного чемпіонату Євро-2012.
“Я приїхав спеціально на цей фільм, “ЄвроДонбас” — прочитав про що він, ніколи не чув про це [європейське минуле Донбасу]. Також цікаво, як режисер привніс життя у старі фотографії — дуже сподобався цей прийом”, — додає чоловік.
За словами режисерів, на широкому екрані цей та інші нові українські фільми покажуть навряд чи скоро.
“Можливо, наступного року, ми не знаємо ще, важко прогнозувати. Прокат фільмів по суті паралізований в Україні: немає електрики, вона вимикається по 3-4 рази на день, в залах холодно. Тепер ми не робимо та не можемо собі дозволити будь-яких довготермінових планів. Адже не знаємо, що станеться у наступні півтора тижня”, — пояснює європейським та українським глядачам режисер знятого в Торецьку фільму “Терикони” Тарас Томенко та його колега.
Фільм “Терикони” про дітей з “сірої зони” у Торецьку вперше презентували на Берлінському кінофестивалі 10-20 лютого, за кілька днів до вторгнення Росії.
“Наш фільм ми знімали 4 роки у Торецьку — це по суті зона боїв. Тоді ми вже були впевнені, що буде напад на Україну, і коли казали про це західній публіці, німці не вірили: “Путін не нападе”. Наш фільм був спробою та намаганням докричатися до світу, що у нас війна понад 8 років”, — сказав режисер перед кінопоказом.
Нині ж все те, що було в Торецьку (розбиті будинки та інфраструктура), розповсюдилося усією Україною.
“До початку [відкритої] війни це була Настя з розбитим будинком, втраченим батьком. Після 23 лютого ми усі, переважна більшість України, перетворилися на цю Настю. Сєня, який пішов вперше до школи, якому 6 років на час зйомки, ще не жив при мирному часі”, — каже Тарас Томенко.
У кадрі діти поводяться природньо та є самими собою.
“У нас не було сценарію, і ніколи не було “піди туди, скажи це”. Якось діти змогли нам довіритись, ми не перетинали їхню особисту моральну та ментальну лінію. На 2-3 день зйомки вони перестали реагувати на камеру та вільно поводились перед нею”, — згадує режисер.
Головна героїня фільму, Настя, могла б поїхати на Берлінале, проте відмовилась від подорожі.
“У нас вже був квиток, готель, ковід-сертифікат, але в останній момент вона відмовилась летіти. На жаль, вона зараз залишається в Торецьку, вони не евакуювались. Ми доклали величезних зусиль, щоб це було зроблено. Але мама вирішила, що вони мають залишатися там. У Торецьку зараз немає електрики, води й газу. І останнього разу, коли ми розмовляли, вони готували останню пачку манної каші на багатті”, — розповідає Тарас Томенко.
Режисер також пояснив, чому саме так назвав стрічку.
“Терикони для мене — це метафора відпрацьованої породи нікому не потрібної, з якої було забране усе цінне. Так само й населення Донецької та Луганської областей було морально занедбане. “Терикони” — це метафора цього місця й цих людей”, — каже кіномитець.
Він пояснив європейським глядачам, що на Донбасі, як й у всій Україні, планомірно викорінювали все українське.
“Українська культура не доходила туди [на український схід], і це була цілеспрямована політика Росії. Щоб в результаті там породилися “ДНР” та “ЛНР”, щоб сплекати там подібних росіянам людей. Гадаю, після 24 лютого все це зміниться: усі міфи, які нав’язувала Росія, пелена в людей просто спаде з очей. Люди мають зрозуміти, що це був просто величезний 70-річний обман”, — розповідає Тарас Томенко.
А поки Україна та її Збройні сили запекло боряться з російськими окупантами, які нищать усе українське.
“Для нас це є цивілізаційна війна, тому що коли росіяни окуповують територію, вони першою чергою ставлять пам’ятник Леніну та закреслюють українську мову, і це ознака геноциду — це треба чітко розуміти”, — каже наостанок український режисер.
“ЄвроДонбас” — це документальний фільм про європейських інвесторів-промисловців, які наприкінці ХІХ — початку XX століття побудували десятки, якщо не сотні підприємств на території нинішніх Донеччини та Луганщини. І про те, що цей край індустріалізував далеко не лише Сталін і не на “порожньому місці”. Тому Донбас не “повертається у Європу”, він вже давно був європейським, тільки усі згадки про це намагалася знищити радянська влада.
У фільмі декілька блоків про промислову спадщину 5-х націй:
Фільм динамічний: на кадрах багато фактів та артефактів з минулого — старовинних фотографій, поштівок, зображень цінних паперів того часу різними мовами з назвами “Костянтинівка”, “Дружківка”, “Слов’янськ” тощо. Цю старовину “оживили” комп’ютерною графікою: з труб шахт і заводів йде дим, свистять гудки, рухаються вагонетки, коні рухають хвостами та б’ють копитами.
Поміж історичними кадрами є коментарі кількох експертів, серед яких дослідники промислової спадщини Донбасу Леонід Марущак, Дмитро Піркл, Михайло Кулішов, місцеві краєзнавці та активісти. Також вагомі узагальнюючі слова про ті процеси каже філософ та релігієзнавець з Донецька, колишній в’язень катівні “Ізоляція” в окупованому росіянами центрі Донеччини Ігор Козловський. Про бельгійців окремо каже експосол України у Бельгії Євген Бершеда.
У фільмі є й відеокадри з нинішнього Донецька в умовах російської окупації. На питання, як знімальна група змогла роздобути такі кадри, режисер відповів:
“У мене досі є зв’язок з Донецьком та людьми там. Люди погодились допомогти, безкоштовно зняли види міста на мобільний телефон. Таким чином ми змогли включити у фільм кадри сучасного Донецька”, — каже Корній Грицюк.
За його словами, велику частину архівного матеріалу його команда отримала від європейських партнерів безкоштовно.
“Велика Британія надала нам матеріали. З Бельгії матеріали компанії “Сольве” теж — вони досі працюють у багатьох країнах, це європейський фармгігант, і вони пишаються цими сторінками своєї історії. Вони інвестували багато в Донбас та досі пам’ятають про це й досі зберігають історичні фото з нашого краю також”, — розповів режисер.
Багато матеріалів про Маріуполь вони отримали від компанії Ріната Ахметова “Метінвест”. Єдине, за що довелося багато заплатити, — так це за старі радянські пропагандистські кінохроніки з кінофотоархіву. Принципово не купували нічого в російських архівах, хоча там і були гарні матеріали для фільму.
Про роль, яку зіграли європейці на Донеччині та Луганщині, не знає й переважна більшість українців і навіть місцевих, сказав режисер фільму Корній Грицюк, звертаючись до глядачів.
“Це фільм не лише про Україну, а також про наш потужний зв’язок у минулому між Україною та Західною Європою, особливо Німеччиною. Гадаю, 90% українців не знають нічого з того, що в цьому фільмі. Й на Донбасі теж. І цією частиною промислової історії легко маніпулювати, чим і скористалася радянська та російська пропаганди. Гадаю, дуже важливо казати правду про той період”, — сказав після перегляду фільму режисер.
Уродженець Донецька, Корній Грицюк і сам колись не знав про валійських засновників міста.
“Там ми завжди казали про британських засновників міста як про якихось міфічних, фольклорних, казкових персонажів. Усі знали, що Донецьк заснував Джон Г’юз, але не знали, що саме він зробив, де його спадок. Тож мені було цікаво в цьому покопатися — ми збирали матеріал близько року”, — сказав він глядачам.
Одна з глядачок після перегляду фільму сказала таке:
“Я дуже чекала на цей проєкт, пам’ятаю його анонс 2 роки тому. Я була в Маріуполі минулого літа, і коли ми взяли тур, там фокусувалися на темі грецького або єврейського минулого міста. Дуже добре, що ви зберегли ці образи. Сподіваюсь, ви зможете продати фільм комусь з прокатчиків у ЄС, щоб ми змогли подивитися цю стрічку по телевізору”, — сказала жінка.
Режисер фільму відповів, що команда веде таку роботу з європейськими дистриб’юторами.
Український фільм “A House Made of Splinters”, або “Будинок зі скалок”, увійшов у п’ятірку номінантів Європейської кіноакадемії. Стрічку знімали понад два роки на Донеччині автори з України, Данії, Швеції та Фінляндії. Це фільм про дітей зі складних родин, які потрапили до притулку на сході України. В дитбудинку вони проводять 9 місяців, у цей час вихователі намагаються створити для малечі безпечний простір біля лінії фронту.
Читайте також: