Класне таксі

480 - короткий номер

050 480 3333 - Vodafone

067 628 3333 - Київстар

093 148 3333 - lifecell

Завантажити додаток
image

Українське життя Донеччини починалося у Бахмуті — історик (інтерв’ю)

|
08 Вересня 2018

Цього року Бахмуту виповнюється 447 років. Хоч і не ювілей, але цифра велика, адже за ці роки теперішній Бахмут, колишній Артемівськ, створив свою величезну і неповторну історію. Власне, зараз ми про це і поговоримо. До дня народження Бахмута ми вирішили знайти відповіді на питання, які цікавлять містян. Саме тому у нас сьогодні в студії історик, краєзнавець і головний зберігач фондів Бахмутського краєзнавчого музею — Ігор Корнацький.

 

 

 

Діана Шароді: Здається, найперше і найважливіше питання, яке цікавить і містян, і гостей міста, як же правильно — БахмУт чи БАхмут?

Ігор Корнацький: Традиційно — БахмУт. Тільки ця назва побутувала в місті. З нею пов’язані і річки БахмУт або БахмУтка, і сіль-бахмУтка й інші похідні. Інших варіантів просто не було. Лише останнім часом під впливом ЗМІ поширився хибний наголос — БАхмут. Можливо, за аналогією з містом Бахмач, що на півночі країни. В енциклопедіях і довідниках ХІХ століття, на жаль, не проставлений наголос, тому не можемо упевнитися, як писали і вимовляли раніше. Але в одному із довідкових видань все ж таки пощастило знайти назви повітів Катеринославської губернії, де БахмУтський повіт зазначений із проставленим наголосом. Так що можна не сумніватися, що це слово завжди вимовляли із наголосом на другому складі.

Діана Шароді: А що з приводу жителів міста: ми бахмутяни чи бахмутчани?

Ігор Корнацький: За правилами української мови, мабуть, таки бахмутяни. В різних містах по-різному утворюються похідні для позначення мешканців цих міст. Скажімо, жителів Полтави дуже часто помилково називають полтавчанами, тоді як насправді вони полтавці. І багато таких прикладів, коли засвоюються не властиві форми. Ну, а жителів Бахмута українською мовою треба називати бахмутянами.

Діана Шароді: Звідки взагалі з’явилася назва “Бахмут”? З чим вона пов’язана?

Ігор Корнацький: Звичайно назва міста походить від річки Бахмут, яка згадується ще в письмових джерелах XVI століття. Там вона зазначена у різних формах: Бахмутова, Магмутова та ін. Це наводить на думку, що назва річки походить від власного імені, очевидно східного походження. Існують різні легенди, які пов’язують з ім’ям татарського князя чи хана. Інша версія, яка набула поширення останніми роками, пов’язана із назвою дикої степової конячки “бахмата”. Кажуть, що навпроти падіння Бахмута у Донець впадає  річка Жеребець, ніби схожої назви. Тобто між краєзнавцями немає одностайної думки, досі точаться суперечки з цього приводу.

Діана Шароді: Є такий вислів: “З Бахмута розпочався українськи Донбас”. Це, кажуть, на основі подій 1917 року. Що ви можете розповісти про це?

Ігор Корнацький: Можна погодитися, що все українське життя Донеччини починалося у Бахмуті. Ще наприкінці ХІХ ст., коли перший всеросійський перепис населення визначив приблизно національний склад. З матеріалів цього перепису видно, що більшість населення Бахмута і величезного бахмутського повіту, який займав центральну частину Донбасу, складали українці. Всі вони розмовляли українською мовою. Тут навчався, а потім викладав в Духовному училищі Микола Чернявський, видатний поет, прозаїк, сучасник Михайла Коцюбинського і Лесі Українки. Видавалися книжки українською мовою. Ті самі “Донецькі сонети” Миколи Чернявського, твори Пантелеймона Куліша і Ганни Барвінок. Із дореволюційним Бахмутом пов’язані сторінки біографії “Дніпрової чайки”. У Народному домі ставили вистави українською мовою. Тобто, не можна сказати, що українства у Бахмуті не було, навіть до революції. А в 1917 році Бахмут переживав ті самі процеси, що і вся південна та східна Україна — процеси національного відродження і повернення до своїх витоків. І тоді у 1917 році тут діяла Українська повітова рада, Просвіта, створювалися загони Вільного козацтва, проходили масові українські мітинги. І після проголошення 3 Універсалу УНР над будинком Бахмутської повітової земської управи  було піднято український національний прапор. Зараз на цій будівлі Коледжу транспортної інфраструктури є пам’ятна дошка про цю подію.

 

 

Діана Шароді: А що робили прихильники українських ідей за часів козаччини?

Ігор Корнацький: Звичайно, саме заснування Бахмута як центру солеваріння і прикордонної фортеці пов’язане з діяльністю козацтва. Насамперед Слобідського і Донського. Можна сказати, що Бахмут став тим центром, де зійшлися три колонізаційні потоки, котрі вийшли із Слобожанщини, Дону і Запоріжжя. Це сталося десь наприкінці XVII ст. — на початку XVII ст. Відома дата початку солеваріння у Бахмуті: це приблизно 1683 рік. Тоді слобідські козаки, із сусіднього Тора (Слов’янська), почали видобувати тут сіль наїздом, тобто сезонно, влітку. І знаємо ім’я засновника солеваріння в Бахмуті. Це торський козак Омелян Бірюков. Про національне українське життя в краї в цей час ми знаємо мало, але зрозуміло, що більшість поселенців, які прийшли із Слобожанщини, були саме українцями. І серед козаків Бахмутського козацького полку 1748 року зустрічаємо часто українські прізвища: Василь Островерхий, Іван Шпетний та ін. Із культурних явищ тієї доби не можна оминути Григорія Сковороду — видатного українського просвітителя, філосова, поета. Під час своїх мандрів слобідською Україною він бував, зокрема, і в Бахмуті. Про це колись нагадувала пам’ятна дошка на Універмазі, теперішньому “Астрон”, де колись стояв Святотроїцький собор. І серед багатьох відомих людей, які бували у соборі, згадувався і Григорій Сковорода.

Діана Шароді: От більш сучасна загадка: у Верхньому парку минулого року активісти побудували майданчик для заходів і сцену. Майже одразу в мережі і серед місцевих здійнявся шквал невдоволень. Начебто сцену побудували на місці колишнього кладовища. Чи так це?

Ігор Корнацький: Так, там справді був колись міський цвинтар. До речі, це не перше його місце розташування. Колись цей цвинтар був утворений за межами міської стіни, і знаходився він у Нижньому парку. Поховання там припинили ще в першій чверті ХІХ ст., тому що місто розширювалося, і цвинтар разом із церквою Всіх Святих перенесли нагору. Тобто, така звичка, що на місці колишнього кладовища утворюється сад чи парк — це не набуток власне радянських часів і не свідчення якоїсь неповаги до предків. На місці сучасного парку поховання припинилися ще до Другої світової  війни. Зараз там можна побачити лише декілька цвинтарних плит початку ХХ ст. Парк існує дуже давно, і теперішні ініціативи щодо його розширення і осучаснення навряд можна охарактеризувати як вандалізм чи неповагу до похованих.

 

Діана Шароді: Ще знаю таку історію, що у старій будівлі поліції, ще раніше суду. що в Нижньому парку, в часи Другої Світової війни закрили і заживо спалили кілька тисяч людей єврейської національності. Чи був в історії справді такий факт?

Ігор Корнацький: Так, це дійсний факт. Будинок у Нижньому парку — це колишній Окружний суд, збудований ще у 1912 році, як такий “палац правосуддя”. На початку окупації у січні 1942 року окупаційна влада запустила у газеті, розклеїла на вулицях міста оголошення до єврейського населення. Вони мали зібратися цілими родинами з речами, з цінностями, з ключами від квартир. Нібито їх мали вивести кудись для окремого поселення. Ну, і люди законослухняні, ті, що звикли вірити владі, навіть ось такій окупаційній, виконали цей наказ. Величезні натовпи людей із дітьми і старими рухалися вулицями міста до так званого збірного пункту, призначеного у парку. Там їх загнали у підвал цієї будівлі і тримали 3 доби без їжі, води і майже без доступу повітря. Люди, зачинені у тому підвалі, благали про краплю води чи шматочок хліба. Ті, хто проходили повз будівлю, кидали туди хоча б снігу, щоб люди могли якось вгамувати спрагу. Але будівля охоронялася, німці і поліцаї відганяли тих, хто хотів якось допомогти в’язням. І на світанку ці крики і стогони стихли, ніхто не знав, куди поділися люди. Лише після вигнання окупантів із допитів поліцаїв дізналися, що рано-вранці людей прогнали містом до алебастрової шахти, це територія сучасного заводу шампанських вин, і там розстріляли. Недостріляних замурували заживо. Так відбулася у нашому місті загальна для всієї окупованої території трагедія голокосту. Понад 3 тисячі людей було замуровано в тій шахті.

Діана Шароді: Ви як людина, яка добре знає історичне минуле міста, куди б порадили піти і на що подивитися туристам у Бахмуті? Адже, не зважаючи на наближеність до лінії розмежування, туристи сюди все ж їдуть.

Ігор Корнацький: Звичайні туристичні цікавинки і приваби: Завод шампанських вин, розташований, на жаль, на місці тієї самої трагедії 1942 року. Соляні шахти Соледара. У цих підприємств є екскурсійні відділи і вже встановлена система обслуговування екскурсантів. Так що їх, безумовно, варто відвідати. Також і наш Бахмутський краєзнавчий музей, який зберігає понад 300-літню історію міста. Тут діє виставковий зал, нещодавно відкрилась виставка бахмутських художників, присвячена Дню міста. І, звичайно, історичний центр Бахмута, де є рештки тієї самої Бахмутської фортеці і частина міської забудови. Також бахмутські церкви, серед яких найдавніша Миколаївська церква — найстаріша у нашому регіоні пам’ятка дерев’яної архітектури. Такі архітектурні “прикраси” центру міста як Азовсько-Донський банк, Комерційний клуб, палац культури ім. Євгена Мартинова. Тобто у місті є на що поглянути туристам, приїжджим.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Поділитись публікацією

Ця публікація створена за підтримки Європейського Фонду за Демократію (EED). Зміст публікації не обов'язково відображає думку EED і є предметом виключної відповідальності авторів


Спонсор

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: