Українці, які знайшли прихисток від російських бомбардувань у Німеччині, щотижня можуть отримувати харчів на пів сотні євро у так званих “Тафелях”. Так у цій країні називають “продовольчі банки”. Виробникам вигідно безкоштовно віддати туди свої нерозпродані залишки харчів. Ми дізналися, як це працює у Німеччині та чому Україна досі не перейняла цей досвід.
Бахмутянка Ірина Ільїна евакуювалася та тимчасово мешкає у німецькому містечку Гальстенбек неподалік Гамбурга. Тут знайшла прихисток, виїхавши з-під російських обстрілів з двома малолітніми синами, 4 рочків та кількамісячним немовлям.
“Я майже не витрачаю тут кошти соцдопомоги на їжу. Немовля я годую грудьми, а нам зі старшим сином вистачає харчів з “Тафеля”. Тому гроші вдається відкладати або витрачати на щось інше. Для нашої родини це величезна підтримка. Враховуючи те, що ми можемо втратити житло у Бахмуті”, — розповідає жінка.
Щотижня вона їде у сусідній Шенефельд та безкоштовно отримує там кошик харчів, памперсів та інших товарів, які залишилися на полицях супермаркетів.
Нерозпродані продукти з супермаркетів регулярно забирають волонтери, перебирають та роздають тим, хто їх потребує. Ця ініціатива зветься “Тафель”, або “стіл” у перекладі з німецької.
“До повномасштабної війни в Україні до нас приходили в середньому до 240 людей на тиждень. З березня ж клієнтів у нас стало вдвічі більше за рахунок українців. Більшість з “тафелів” навколо Гамбурга нових клієнтів вже не приймають — або не отримують додаткової їжі, або вже не мають ресурсу обслужити усіх, хто цього потребує”, — розповідає Вільному радіо засновник та директор “Тафеля” у місті Шенефельд Матіас Шмітц.
Він каже: до початку відкритої війни РФ в Україні він працював тут один день на тиждень. А зараз “Тафель” вимагає від нього уваги щодня.
Тим часом сюди приходить Іра з малечею, сьогодні їй призначено прийти з 14:00 до 15:00.
На вході Ірина показує свою ID-картку та платить 1 євро. За ту кількість їжі, яку вона тут отримає, ця ціна символічна.
“Ви не отримуєте тут їжу безкоштовно, а купуєте її. Так [емоційно] простіше для людей. А ще один з наших базових принципів — ми працюємо на рівні очей, очі в очі. Ми поважаємо людей, і це працює”, — каже Матіас.
Ірина заходить у невеличку кімнату, де вздовж стін за прилавками стоять волонтери та по черзі пропонують їй різні продукти. Вона може погодитись або відмовитись та йти далі. Те, що потрібно жінці, волонтери кладуть у великий ящик з ручками. Вона може й попросити щось з асортименту.
“Тут є овочі й фрукти, свіжі та консервовані, мюслі й макаронні вироби, м’ясні напівфабрикати, йогурти, молоко та сири, яйця, хліб, випічка, солодощі. А також деякі предмети гігієни: памперси для дітей, мило, зубна паста, гель для душу, туалетний папір. Тут іноді отримуєш таке, що б я сама не купила: фондю, маракуя, спаржа, наприклад. Я дуже вдячна цим людям”, — розповідає жінка.
За оцінками Ірини Ільїної, кожний з таких ящиків вміщує харчів на суму щонайменше 50 євро.
Волонтери вже знають Іру з двійком рудих хлопченят, посміхаються та пригощають солодощами.
“Хочете лаймів? А вам лайми для текіли? Ха-ха-ха!” — жартують вони.
Все це додає людяності та вибудовує теплі стосунки між волонтерами та отримувачами цієї допомоги.
Цей благодійний заклад з’явився у Шенефельді рівно 10 років тому. І лише тому, що знайшлася людина, яка захотіла це зробити.
“Харчі ми отримуємо в різному стані, і це багато роботи: перебрати та розсортувати усе. З маленькими магазинами ми навіть не маємо формальних угод! Ми лише домовляємось про години нашого приїзду та дотримуємось цього плану — забирати ці харчі у домовлений час”, — каже Матіас.
Перший “Тафель” з’явився у 1960-х в Атланті, США, розповідає він. А у Німеччині — 30-ма роками пізніше, у Берліні. Тоді все було геть по-іншому.
“Нам на початку доводилося випрошувати ці продукти у супермаркетів, щоб вони їх не викидували, а віддавали нам. За ці роки ми навчили їх, що це добре — віддавати цю їжу людям, а не викидувати на смітник. За рік ми забираємо в магазинах Гальстенбека та Шенефельда близько 15 тисяч великих ручних пластикових ящиків з продуктами з 10-15 кг їжі в кожному. Тож через нас проходить близько 225 тонн харчів на рік”, — каже чоловік.
Зараз у Німеччині таких закладів близько тисячі, й кожний з них — незалежний. Хоча і є організація, яка встановлює правила функціонування для всіх. Кожний “тафель” працює у певному регіоні так, щоб не “перекривати” роботу один одного.
Матіас пишається тим, що “Тафель” у Шенефельді — один з таких, де все працює як годинник. І це при тому, що все тримається виключно на волонтерах, а організація не отримує грошей ані від уряду, ані від міста.
Про це здогадуються не усі клієнти “Тафеля”: багато хто думає, що це якась урядова програма, приходять з певними вимогами та не цінують зусилля цих доброчинців, каже Матіас.
“Я таким кажу: “Хей, тут тобі не демократія, а диктатура! І диктатор тут я! Ти виконуєш мої правила або йдеш. За 10 років я “звільнив” трьох клієнтів “Тафеля”. Один з них постійно скаржився, і йому все було не так”, — каже Матіас Шмітц.
Добровольців тут понад сотня (з них лише водіїв близько 20-ти): а зазвичай в інших “тафелях” працюють до 15 людей.
“Усі наші базові потреби — це приблизно 3,5 тисячі євро на місяць (з яких близько 2 тисяч — це оренда приміщення). Монетки ж, які ми отримуємо від людей, лише частково покривають електрику. Тож ми працюємо виключно на пожертви — від громадян та організацій. Наприклад, іноді іменинники замість подарунка собі пропонують друзям перерахувати гроші сюди. Те ж іноді роблять на честь померлої людини: не відправляють квіти родичам, а на їхнє прохання перераховують суму у “Тафель” на наші організаційні потреби”, — каже співрозмовник.
Вибудувати успішну справу Матіасу ймовірно допоміг його фах до виходу на пенсію: він фізик високих енергій, працював у Кремнієвій долині у США та звик розв’язувати задачі ефективно. Каже, що у 1996-му розробив перший у Європі пошуковик “Альта Віста Німеччина”, відомий у “догуглівську епоху”.
Нині він дуже хвилюється та сердиться, що за останні кілька років не може знайти послідовника, кому міг би передати цю справу, аби вона жила й далі.
“Це відбирає у мене сон ночами. Якщо я нікого не знайду, організацію доведеться ліквідувати”, — каже чоловік.
Ще якихось 20-30 років тому все було геть по-іншому. Магазини викидали дуже багато харчів на смітник, каже засновник “Тафеля” у Шенефельді.
“Споживачі очікували, зайшовши туди о 9-й вечора, знайти там повний асортимент з усім свіжим, гарним та хрустким (у Німеччині люди наче схиблені на цьому). Єдине як це можна було забезпечувати, це викидувати вночі та завозити свіже наступного дня. Що просто безглуздо! Тому багато їжі просто знищували. Це почалося десь у 1990х — не пам’ятаю такого ставлення до їжі у своєму дитинстві”, — згадує про минулі часи Матіас.
Нині ж близько 20 волонтерів на автівках їздять містом, збираючи по супермаркетах залишки продуктів, які там більше не потрібні.
“За 3-5 днів до закінчення терміну придатності продукту магазини хочуть позбутися таких товарів. У німецьких “тафелях” вважають, що продукти зберігають придатність ще принаймні декілька днів після закінчення терміну, зазначеного на упаковках. Сири та йогурти можуть залишатись хорошими іноді 3-4 тижні. Тобто ми сприймаємо це дуже прагматично: якщо воно добре на смак, його можна споживати”, — каже Матіас.
Цей підхід не використовують лише щодо м’ясних та рибних продуктів: їх за кілька днів до закінчення терміну придатності заморожують та роздають якнайшвидше.
У Франції ж взагалі супермаркетам заборонено викидувати харчі, каже Матіас. Там мережі зобов’язали передавати продукти таким організаціям, як німецький “Тафель”.
Про те, чи можливо створити таку саму систему в Україні та чому її досі немає, ми розпитали президента благодійної організації “Фонд розвитку Криму” Олексія Скорика. 20 років тому чоловік був одним з тих, хто намагався впровадити аналогічну систему в Україні та був радником президента Всеукраїнської асоціації продовольчих банків та співавтором профільного законопроєкту.
Узагальнено у світі таку практику називають “продовольчим банком” (англійською “food bank”), каже він. І в Європі та США це працює таким чином, що виробникам харчів віддавати нерозпродані залишки їжі туди вигідно.
“Тому що при будь-якому виробництві буде товар, який псується, не продається. І за їхніми екологічними законами це має бути утилізовано. Утилізація — це дорога річ. Також за їхніми законами виробники отримують податкові знижки, коли передають допомогу “продовольчим банкам”. Тому виробнику, який має залишки, дешевше просто передати їх [безкоштовно] споживачеві, отримати податкову пільгу та позбутися проблеми з утилізації залишків. Також виробники продукції у ЄС та США отримували субсидію на виробництво”, — пояснює Олексій Скорик.
Він каже: “продовольчих банків” немає в Україні тому, що досі немає відповідного закону. Його намагалися розробити та ухвалити ще 20 років тому, але не вийшло. І питання законодавчого забезпечення “продовольчих банків” в Україні застопорилось.
“Такий проєкт закону тоді підготували, він був дуже фаховим, його ухвалили у першому читанні, а в другому ні. Наприклад, серед абсурдних аргументів проти того проєкту закону було зауваження Національного банку України: мовляв, згідно із Законом України “Про банківську діяльність” жодна організація не може називатися банком! (окрім банків, — ред.)”, — згадує Олексій Скорик.
Тож в основі створення системи “продовольчих банків” має бути економічний стимул, впевнений експерт.
“Не треба це розглядати як добру волю, волонтерство та доброчинність. В усьому світі це може і має бути вигідною справою. І доти, доки воно не буде вигідним, воно не буде масштабним”, — каже він.
Він наголошує: весь ланцюжок роботи “продовольчих банків” має бути чітко прописаний у законі, й лише тоді це запрацює на державному рівні.
“Продовольчі банки — це не лише залишки харчів. Це ще й система розподілення, мережа: мають бути прописані усі організації, які опікуються соціальними верствами (ветерани, люди з інвалідністю, ВПО, малозахищені тощо)”, — пояснює Олексій Скорик.
За його словами, попри відсутність профільного закону “продовольчі банки” намагалися створити в Україні на початку 2000-х. Очолювали цю ініціативу мешканці Донецька.
“Тоді створили Українську асоціацію продовольчих банків, яка стала частиною Європейських асоціацій продовольчих банків. Її центр знаходився у Донецьку, також осередок був у Дніпропетровську. Очолював цю асоціацію Дмитро Стегнієнко, а одним із віце-президентів був Павло Клімець, власник ТМ “Олімп” (горілчаний завод). Асоціація існує юридично й дотепер, але не працює”, — розповідає Олексій Скорик.
Декілька “продовольчих банків” працювали у цих містах до 2008-го, а під час Помаранчевої революції навіть відправляли на Майдан гуманітарну допомогу, каже Скорик. Але ця робота зійшла нанівець, бо державі тоді це було непотрібно, й у виробників продовольчої продукції не було жодних стимулів.
Олексій Скорик каже, що й нині не бачить жодних зрушень щодо створення такого закону. За його словами, коли в країні мільйони переселенців з охоплених російською війною регіонів, “продовольчі банки” просто необхідні.
Читайте також: