Лариса Глинчак та Ангеліна Славич для української армії радше виняток, ніж правило. Маму і доньку в лавах Збройних сил України зустрінеш рідко. І до 2015 року героїні нашого матеріалу не уявляли себе у строю. Нашому кореспонденту військові розповіли, що спонукало їх проміняти цивільне життя на військове, про свій шлях в ЗСУ, побутові труднощі, переживання і особисті перемоги.
Майдан, анексія Криму і бойові дії на Сході України – ось вони, особисті тригери для героїнь нашого матеріалу. 8 років тому Ангеліна була студенткою бакалаврату в харківському юридичному виші, Лариса – бізнесвумен, яка майже 15 років була власницею магазинів одягу та вела роздрібну торгівлю. Розповідає – серед країн-постачальників товару нерідко обирала Росію. Та події 2013 року повністю змінили її світогляд.
“Я, по батьковій лінії, з кримських греків в мене походження, тому Крим для мене дуже важливий, наче моя мала Батьківщина, і я не могла прийняти, що він більше не в складі України. Була внутрішня спустошеність, наче щось моє особисте вкрали. Тому і торгові стосунки з Росією припинила, і ставлення до країни-сусіда змінилося”, – згадує Лариса Глинчак.
Вже у 2013-му Лариса разом з донькою активно волонтерили, були на революції гідності та місцевих майданах в рідному Павлограді й Дніпрі, а пізніше донька, на той час 21-річна дівчина, заявила: хоче разом із патріотичними друзями служити в лавах ЗСУ.
“Ангеліна мені сказала: все, ми пішли служити. Звісно, я не була військова і мені важко було уявити, що чекає там на мою дитину. Але я не стала її відмовляти, бо розуміла, що вона все робить правильно, ми на одній хвилі. Тому у Збройних силах України донька опинилася раніше за мене”, – додає Лариса.
Мене попередили, що з передової можна не повернутися
Для вчорашньої студентки Ангеліни, яка втратила немало друзів у Харкові саме через те, що вони не розділяли її патріотичну позицію, рішення піти до армії видалося абсолютно правильним.
“У нас нікого не було військових в родині, – розповідає Ангеліна, – я до певного часу навіть не розуміла навіщо в університеті військова кафедра. А потім Майдан, наше з мамою волонтерство і я добре пам’ятала свої враження від поїздки на передову, мене одразу попередили, що це небезпечно і назад ми можемо не повернутися, але мені треба було із цим познайомитися, бо думки піти до армії, на той час, у мене вже були. Мені здавалося. що бути просто волонтером замало. І я, не вагаючись, поїхала”.
Тепер точну кількість своїх поїздок на передову дівчина не порахує, але каже – саме від таких виїздів приходить розуміння, що йде війна, яка забирає людські життя.
“Ми поїхали в село на Донеччині, там стояла 93-я Дніпропетровська бригада, тоді та поїздка відкрила мені очі багато на що, я плакала, я зрозуміла наскільки важка робота бути воїном”,– ділиться Ангеліна.
У лютому 2015-го Ангеліна Славич підписала контракт із ЗСУ “до кінця особового періоду”, на той час на бойові посади жінок не брали, дівчина працювала з документами, окрім того мала юридичну освіту.
“Наш командир завжди казав нам, що жінки в армії дуже потрібні, але в бойовий підрозділ не відпускав. Від роботи в штабі залежить багато чого в армії і наша з донькою робота з документами підтримувала виконання бойових завдань частини”, — розповідає Лариса.
А вже за пів року до бригади Ангеліни, яка базувалася в Дружківці, приїхала її мама, привізши гуманітарну допомогу. І жінці теж запропонували підписати контракт.
“Я приїхала до їхньої бригади на День прапора, привезла артистів, і мені людина, яка відповідає за комплектацію частини, розповіла, що у них кадровий голод. Ну скажу, що на той момент мені було 45-ть, в такому віці рішення приймаються складніше, ніж коли тобі 21, тому я ще думала. Знайомі чоловіки мене відмовляли від служби”, – каже Лариса Глинчак.
Спільна робота, але різні посади
Лариса не приховує: перші три місяці для неї були складними. Цей час знадобився на підпорядкування правилам, перші стрільби та військовий вишкіл.
“Я пішла в армію не розуміючи, що це таке. Ми служимо в десантно-штурмових військах, тому фізична підготовка дуже важлива і перш ніж виконувати свої обов’язки за посадою, кожен має виконувати, в першу чергу, обов’язки військовослужбовця. Я вчилася стріляти, кидати гранати та пройшла “психологічну стежку”, це коли ти лежиш в окопі і над тобою проїжджає танк. Армія мене багато чого навчила”, – розповідає старший солдат Лариса Глинчак.
По військовій ієрархії, Ангеліна стояла на сходинку вище за маму. Донька пройшла переатестацію і отримала звання офіцера, нині – вона старший лейтенант, а мама – старший солдат, та на дружні стосунки родичок це ніяк не вплинуло.
“Ми десь 1,5 року прослужили разом, а потім командування ухвалило рішення нас роз’єднати. Нам не хотілося, звісно, разом було працювати комфортно, могли одна одну підстрахувати, підказати. Як донька і мама ми розуміли одна одну з півслова. В частині нас сприймали, як одне ціле і наш сімейний підряд був дуже ефективним”, – ділиться Лариса.
Казарма, смуга перешкод і армійский побут
До обов’язків жінок входило: займатися особовими справами бійців, а також виписувати “похоронки” (сповіщення про смерть) для рідних, що психологічно складно. Окрім того, до цього додаються ще й армійські незручності: життя в казармі, брак води тощо. До приїзду мами, Ангеліна жила в військовій частині, але там теж були складнощі побуту.
“Не було холодильника, у мене стояла під ліжком велика коробка, де зберігала продукти, на початку моєї служби – будівля моєї частини ще не до кінця була готова, йшли ремонти, це все має свої незручності. Складні умови були в душі. Іноді з подружкою просто брали одну на двох баклажку 5 л і мили голову, бо був вибір: мити сьогодні голову чи тіло, це ще ті випробування. Такі умови можуть витримати не всі, мене ці труднощі загартували”.
Пізніше, разом з мамою Ангеліна винаймала квартиру, в частині дозволяли сімейним парам і родичам це робити. Це дало більше особистої свободи.
Любов під час війни
У 2021-му році Лариса Глинчак завершила свою службу в армії, та повномасштабна війна знову повернула її до лав ЗСУ.
“Я військова в запасі, тому в першу чергу маю йти і виконувати обов’язки у своїй країні”.
На сьогодні Лариса Глинчак несе служба на Донбасі. Ангеліна має статус інваліда війни та за станом здоров’я знаходиться в розпорядженні командувача — працює дистанційно, але на передовій її коханий, з яким їх познайомила саме війна.
“Ми познайомилися з ним на загальновійськовому полігоні, коли проходили бойове злагодження (там об’єднали декілька частин в одну, для виконання бойових завдань на Луганщині), це був 2019 рік. І скажу, що в той період мене взагалі не мало там бути, це був час моєї відпустки, але обставини склалися так, що я приїхала туди. Тепер жартую, що квиток на відпустку я замінила на квиток у щасливе жіноче омріяне майбутнє. Мій чоловік – талановитий військовий, командир танкового батальйону, а ще моя підтримка. Він дуже мною дорожить, а я дуже його люблю і ціную. Він сам із Західної України, але нам судилося зустрітися саме для підготовки виконання завдань на Луганщині”.
Мала стосунки на війні і Лариса Глинчак, проте її коханий загинув у 2017-му. Зараз же вона зосереджена лише на роботі.
Та жінки вже будують плани на “після перемоги”. Не виключають, що продовжать працювати на допомогу українській армії.
***
Хоробрість українських людей безмежна. Читайте історію військового льотчика Євгена Лисенка, який загинув у нерівному повітряному бою. Його дружина Катерина розповіла, яким він був.
Читайте також: