Тореччанка Олена Сєдакова має 28-річний стаж вчителювання. Цього року вона увійшла до десятки найкращих вчителів прифронтової зони за версією конкурсу Global Teacher Prize Ukraine. Про свій перший урок, роботу в умовах війни та речі, які надихають, Олена розповіла нашим журналістам.
Далі — розповідь Олени Сєдакової від першої особи.
Мріяла бути програмісткою, а стала вчителькою першачків
Коли я сама була школяркою, то не думала, що буду вчити інших. Я хотіла поступати на прикладну математику і стати програмісткою, айтішницею, як зараз говорять. Але не склалося, і я з однокласницею подала документи на вчителя початкових класів.
Після випуску з педучилища я одразу ж влаштувалася у школу. Мені тоді було 18 років — молода вчителька, як-то кажуть. Це був 1992 рік.
Я розраховувала, що спочатку працюватиму помічницею, а не вчителькою. Але в перший клас тоді набрали багато дітей, і його довелося розділити на дві паралелі. Одну взяла вже досвідчена вчителька, а мені дісталася друга. Ось так просто, без жодного стажування.
“Перший урок був яскравим, сонячним і несподіваним”
Пам’ятаю, як я хвилювалася в перший свій робочий день. В теорії я все знала, а от досвіду в мене не було. Було боязко, що діти не слухатимуть, що мені не вдасться з ними порозумітися. Їх у класі було аж 36. Вони маленькі, їх багато, а я — одна.
Але я добре підготувалася до заняття. В мене було багато “фішечок”, “вау-ефектів”, які захопили подих дітей. Вони весь час були зацікавлені та не відвертали від мене уваги. Урок вийшов дійсно яскравим, і мені вдалося зрештою побороти хвилювання. Так я вже з першого заняття показала, що мене треба слухати й поважати.
Не можу сказати, що це було легко, але я впоралася з цим викликом і досі працюю з маленькими дітьми в тій самій школі — Торецькій ЗОШ №8.
Складніше знайти порозуміння не з дітьми, а з їхніми батьками
А от з батьками домовитись дійсно нелегко. Гадаю, проблема в цій “прірві” між ними та їхніми дітьми. Коли вони вчилися, це була геть інша школа, не така, в яку ходять нинішні діти. За досить невеликий проміжок часу відбулися такі кардинальні зміни, які важко осягнути.
Візьмемо, приміром, оцінювання. Коли вчилися батьки моїх учнів, вони отримували оцінки за свої знання. А в Новій українській школі діє формувальне оцінювання — це спостереження, яке допомагає дитині вибудувати її освітню траєкторію. Тобто, вчителька налаштовує учня на той процес, який приведе його до успіху. А батьки хочуть оцінок, балів. Ті коментарі, які ми надаємо, розуміють не всі. Вони хочуть одразу бачити кінцевий результат, і в цьому проблема.
Але я розмовляю з батьками, намагаюся їх переконати, наводжу приклади. Треба просто розповідати й показувати, що ми проводимо з дітьми на уроці та який результат маємо в кінці. Це доводить, що наші очікування справджуються.
“Головне — аби дитина сама тягнулася до знань”
Я не можу сказати, що стара школа неефективна, але там було багато речей, які були “проти дитини”. Наприклад, дитину не вчили просити про допомогу. От навіть коли я навчалася, вчителька не питала вранці: “Який у тебе настрій?”, “З яким настроєм ти прийшов сьогодні до школи?” Тоді це не було заведено, не було такої гнучкості, яка є зараз. Тоді вчитель сказав — значить так і мусить бути. Через це діти замикалися в собі.
Сьогодні ж — зовсім інша картина. Ось ми з третім класом на початку року розробили та ухвалили правила класу, оформили їх і зробили з ними стенд. Вийшло 8 правил, які учні придумали самі, тому їм і цікаво їх дотримуватися. А якщо хтось порушує якесь правило, то тут вже звертаємось до совісті: “Чому ти сам ухвалив правило й не дотримуєшся його?” Так усі розуміють, що ми одна команда, для якої важливі спільні рішення. Більше немає тієї ізоляції, ніхто не почувається вигнанцем. Навіть якщо в дитини неідеальна поведінка, вона все одно знає, що її почують і вона може висловитись. Ось це й найважливіше — щоб дитина почувалася комфортно і сама хотіла вчитися.
Дітей доводиться навчати під звуки обстрілів
Наша школа знаходиться близенько від околиць, де йде війна. Тому до нас часто доносяться звуки обстрілів. Ведемо урок, а скло дрижить. Ось буквально вчора йшла на роботу й чула стрілянину.
В районі, де я працюю, через дорогу від нашої школи є ще одна. Туди, здається, у 2016 році прилітали снаряди. Там і стіна розвалилася, й вікна повилітали. Нашу школу, на щастя, це оминуло.
Зараз місто вже менше страждає — не прилітає посеред ночі, посеред дня. Вже під ліжка хоч не ховаємось.
Перемога в конкурсі допоможе обладнати клас найнеобхіднішим
Я вирішила брати участь у цьогорічному Global Teacher Prize Ukraine, щоб надихнути дітей на успіх. Мотивація має йти не лише від родини, вчитель теж повинен до цього докладатися. І ось цей результат мого успіху відчувають діти.
Ще я хотіла якось покращити технічне забезпечення класу. У нас не центральна школа, тому оснащення, яке я на сьогодні маю, не відповідає потребам. Управління освіти наскільки було можливо допомогло: дали дидактичні матеріали, ноутбук, проєктор. Але це дрібниці в порівнянні з тим, що повинно бути у сучасній школі.
Коли почалася дистанційна освіта, в нас навіть не було можливостей вийти в онлайн. Навіть ті ж телефони у багатьох сімей кнопкові. Тобто, технічний бік освіти сьогодні для нас — це найбільша складність.
Та все одно я рада, що працюю у школі. Щодня я приходжу в клас і бачу усміхнені обличчя. Діти, раді бачити свою вчительку — це те, заради чого ми й ходимо на роботу. Результат написаний на обличчі, коли дитина каже: “В мене вийшло!”. Оце, мабуть, і є щастя.
Читайте також: