Священник Макарій Дядюсь із Луцька у 2014 році став військовим капеланом. Та підтримувати побратимів доводилось не лише духовно: чоловік разом з бійцями вивозив з передової поранених та загиблих, брав участь у боях за Дебальцеве. Згодом Макарій залишив військову службу та опікувався храмом у Волновасі. А з початку відкритого вторгнення повернувся у військо і очолив підрозділ розвідників.
Що змусило його взяти в руки зброю, як віра допомагає на війні та на яке запитання побратимів доводиться відповідати найчастіше — отець Макарій розповів в інтерв’ю Вільному радіо.
У 2016 році звільнився з батальйону імені генерала Кульчицького, очолив храм у Волновасі, побудований на честь загиблих неподалік міста військових. Макарій Дядюсь очолював Свято-Духівський скит Свято-Миколаївського чоловічого монастиря Луцько-Волинської єпархії УПЦ КП.
У 2014 році став військовим капеланом у Нацгвардії, мав позивний “Монах”.
У 2022 році долучився до тероборони, був командиром розвідувального взводу. З січня 2023-го повернувся до капеланського служіння.
— Пане Макарію, розкажіть, яка роль капелана у війську. Ви проводите звичні для цивільних храмів служби чи побратими звертаються з особистим? Чи є різниця між цивільним служінням і капеланством?
— Для мене це було щось нове, я не знав, що таке капелан, його функції. Розпитував знайомих, казали, ніби те саме, тільки у війську. Хлопці жартома сказали, щоб я відвикав від підрясника, а вдівав військову форму, щоб мене не вбили першого. Буває, що освячую каски, броню, декому навіть автомат.
З цивільним служінням у капеланства різниці, на перший погляд, ніякої, але насправді це не так. Є певні моменти в церкві, наприклад, довгі молитви. Але на війні це не підходить. На війні треба молитися коротко, але щоб твоя молитва була палка, і щоб її відчували ті, хто стоїть біля тебе.
Роль військового капелана, як пише книжка, — це забезпечити духовну підтримку кожному бійцю незалежно від віросповідання. Тобто, якщо військовий, наприклад, мусульманин, я маю допомогти з’язатися з його релігійним керівником. Але найважливіше насправді — це бути поряд, молитовно підтримувати, спілкуватися, намагатися зрозуміти їній біль — за рідних, за побратимів. Залишатися осторонь не виходить. Священники і так завжди все пропускають через себе, якщо це хороші священники. Капеланська служба в цьому набагато тяжча, бо тут більша концентрація болю.
Здоровий маєш бути, щоб міг рухатись швидко, особливо, якщо ти на бойових [позиціях]. Знати, як користуватися зброєю, не боятись її брати. Розуміти підходи до хлопців, бо не всі тебе сприймають як людину, яка готова допомогти. Бувало, ставились агресивно, мовляв: “Що піп тут робить? Ще й його захищай. Тут і так війна” (посміхається, — ред.).
Хлопці завжди перевіряють капелана, чи він боїться, чи він “трухне”, коли “прилітає”.
Коли я потрапив до війська, жартував, що у монастирі я був на небі, але божу присутність відчував дуже далеко. На війні я потрапив до пекла, але присутність Божа була настільки близько, що було таке відчуття, наче можна було торкнутися до Бога.До того, як потрапив на фронт, я завжди жартував, що я живу на небі. Бо дійсно, у скиту я знаходився на пагорбі. А долиною кожного ранку ставав туман, і таке відчуття, що ти дійсно як на небі.
— Вже на фронті Вам довелось підтримувати побратимів не тільки духовно. Ви ж були не лише капеланом, а й водієм, стрільцем…
— Коли я служив у батальйоні Кульчицького, багато чого навчався в побратимів. Людей не вистачало, і хлопці були дуже втомлені, засинали на тих постах, не вилазили звідти, а я ходив виспаний. [Тому] я прийшов до командира і сказав: якщо є ще зброя, я готовий так само ставати у чергування. Там, на чергуваннях, потрапляв під обстріли, інколи з усього озброєння обстрілювали, працювала і “Нона” [самохідна артилерійська установка — прим. ред.] і стрілецька важка зброя. Прилітало все, що могло. Але дяка Богу, він милував.
— Ви кажете про те, що довелося взяти в руки зброю. Брали участь в боях?
— З 2014 року мій перший виїзд був на Карачун. Потім влітку Дебальцеве, третя ротація — знову Дебальцеве, вже котел. Вже у 2015 році, коли відбувались активні штурмові дії в Дебальцевому, ми заходили зачищати Вуглегірськ від ворога. Я потрапив у штурмову групу.
Почався бій, все свистіло, все вибухало. Я не міг зрозуміти, що відбувається, бо я не бачив ворога. Коли вийшли з бою, я довго про це роздумував, не міг зрозуміти. А потім зрозумів суть: це не моє. Я взявся за те, що не потрібно. І попросив командира, щоб я більше не брав у цьому участь, бо я просто можу наробити горя. Дійшов до думки, що Господь закрив мені очі, щоб не бачити ворога, щоб я нікого не вбив.
І після того я почав возити харчі, допомогу, вивозив поранених, розвозив “двохсотих” (загиблих, — ред.) додому. Бо я був закріплений як водій-стрілець.
— Священник зі зброєю… Як відреагували на це інші священники й побратими?
— Я розумів, що це треба робити, я бачив, що не вистачає рук. Мої друзі-священники мені підтримали і розуміли, для чого я це роблю.
Я завжди питаю Бога про речі, які роблю. Запитав і свого архієрея Владику Сергія, чи мушу йти служити. Він сказав: “Роби те, що вважаєш правильним”.
І коли я взяв у руки зброю, брав участь у боях, я не відчував у собі ніякого засудження. Я розумів, так в Біблії написано: “Якщо совість тебе не осудить, то не осудить тебе і Бог”.
Я розумію, що не функція капелана воювати, функція капелана — підтримати. Але, на мою думку, капелан не повинен боятися в разі чого взяти до рук зброю.
— У 2016 році Ви звільнилися з війська, згодом очолили храм у Волновасі. Чи знаєте, що з ним зараз?
— Коли ми [на початку повномасштабного вторгнення] евакуювали людей, храм був цілий, по ньому цілили, а влучити туди не могли. Пізніше його розстріляли майже впритул, потім спалили. Будівлю, в якій я жив, теж спалили.
Насправді я дякую Богу, що вони (російські військові, — ред.) його спалили, тому що вони не глумилися в ньому і не робили безбожних дій.
Для довідки:Храм Святого Миколая Мирликійського чудотворця відкрили у Волновасі у 2018 році. Його побудували на честь 18 загиблих у 2014 році бійців волинської 51-ї окремої механізованої бригади. Гроші на будівництво збирали громади Луцька та Волновахи. Руйнування храму підтвердили в ЮНЕСКО.
— Повномасштабне вторгнення Ви зустріли у Волновасі? Як відреагували військові, коли священник прийшов записуватись в тероборону?
— В тероборону потрапив 24 лютого [2022 року], коли почалася “повномасштабка”. Це було вже пізно ввечері. Я поїхав по місту, подивися, що, як, до чого. Прийшов у райадміністрацію, де формувалась ТрО, до командира батальйону, питаю, чи є посада капелана. Каже — немає. Говорю: “А хто є? — Солдат–стрілець”. Говорю: “Записуйте солдатом–стрільцем”. Вони сміються, кажуть: “Батюшка, воно вам треба?”. “Звичайно, потрібно, — кажу, — а хто ж має місто захищати?”
Хоча насправді в той момент вже чимало людей посходилося. Чоловік 30-40 вже сиділи, чистили свою зброю.
— Що робили у теробороні, знову бої, як на початку війни?
— У Волновасі мені парафіяни дзвонили, повідомляли про якісь засідки по місту, людей підозрілих. Я приходив до комбата з проханням взяти з собою ще хлопців і виїхати перевірити наявність міток чи ще щось.
Комбат вже тоді почав жартувати, що ставити батюшку командиром розвідувального взводу якось смішно, але запитав, чи я не проти. Я погодився. Так я став в.о. командира розвідувального взводу. Згодом отримав підвищення до молодшого сержанта, потім — молодший лейтенант, став повноцінним командиром.
Ми евакуювали людей з Волновахи, Вугледара, Старомлинівки. Роботи було дуже багато, дуже небезпечної. 3 квітня дістав поранення. Тоді потрапили в засідку. Хоча роботу свою виконали — дізналися мотиви противника, їхню кількість.
— Чим займався підрозділ, яким Ви керували?
— Ми з хлопцями роздруковували і вивчали ТТХ (тактико-технічні характеристики, — ред.) ворожої техніки, танків, броньованих авто, відшукували слабкі місця. Бо з озброєння у нас були тільки автомати, гранати, роздумували, як ми можемо зупинити росіян у випадку бою.
— Чи змінив воєнний досвід Ваше ставлення до віри, релігії, світогляд?
— На фронті я навчився, що не треба з собою тягнути багато речей. У тебе має бути три рюкзаки: перший — одяг, взуття, другий — гігієна, третій — все, що належить капелану: кадило, причастя, єпитрахиль, хрест, Служебник, Требник. Пам’ятаю, перші рази я тягав з собою купу одежі, мені допомагали хлопці.
Війна всіх змінює, ламає характер. Але як духовну людину війна вона тебе зміцнює, бо ти майже напряму спілкуєшся з Богом. Таке відчуття, що він поряд, таке відчуття, що він тебе чує, таке відчуття, що він не відходить від тебе.
— Я став у деяких питаннях набагато жорсткіший. На початку [відкритого] вторгнення 24 лютого, коли ми вивозили людей з Волновахи, Вугледара, коли люди сперечалися, у мене закінчилась толерантність, я кажу: “Друзі, не виносьте мозок, бо його і так не вистачає щось робити. Я сперечатися не збираюсь, якщо ви несете дурниці, до побачення, нам не по дорозі. Я буду видаляти з соцмереж, і буду видаляти з життя””. Війна зробила в деяких аспектах холоднокровним.
А ще став набагато простішим. Були моменти, коли я злословив і матюкався страшно, бо деколи люди не розуміли нормальних слів.
Разом з тим з’явилась і нервозність. Намагаєшся зберігати спокій, але я завжди говорю: “Не будіть в мені моїх хом’ячків, їх дуже багато, і вони всі зубаті, я сам їх боюся” (посміхається, — ред.).
Війна навчила істини: життя — воно зараз і тут. Треба вміти жити його у будь-яку хвилину. Твої рідні, друзі, побратими — найближчі люди і треба намагатися не псувати з ними зв’язок, а цінувати його і берегти. І уникати токсичних людей. А ще війна навчила “обіймашок”. Вони дійсно бадьорять і прикольні, якось дійсно ти відчуваєш, коли людина робить це з щирим серцем.
— Віра допомагає триматися? Правду кажуть, що на війні, як і в падаючому літаку, немає атеїстів?
— На фронті є різні люди: є атеїсти, є віруючі, є язичники, іновірці, мусульмани. І війна абсолютно не робить з людей віруючих. Декого навпаки може зневірити через те, що вони побачили.
Війна навчила мене помічати Божу присутність. Пам’ятаю, як роздавав маленькі молитовники на Карачуні. І хлопці мене покликали, кажуть: “Отче, вам треба це побачити на власні очі”. Ми піднялися на другий поверх. Там телевізійні корпуси, і вікна були закриті металевими щитами. Снаряд влучив у дерево, і на рівні другого поверху уламки полетіли прямо в ці вікна. Щити на двох вікнах були продірявлені, а там, де лежав молитовник, тільки вм’ятини в тому щиті, жоден уламок його не пробив.
Так само, коли ми заходили на гору Карачун, була ротація, нас жодного разу не обстріляли. Через те, що ми на дві години затрималися через поломку авто, потім загубилися. І вже коли прибули на Карачун, думаю: “Дивно”. Бо казали ж, що тут сильно обстрілюють. А виявилось, Карачун сильно обстрілювали всі дві години, поки ми блукали. Таких моментів буває дуже багато.
— А як щодо ставлення до смерті?
— Найтяжче на війні — втрачати побратимів. В цивільному житті по тобі не стріляють з гармат, по тобі не прилітають дрони. Якщо втрачаєш парафіян, коли вони помирають — це рідкість. Тут це відбувається дуже часто.
Коли я вперше зустрівся зі смертю на війні — на Карачуні — я був до глибини душі вражений. Мене попросили хлопці з 95-ї бригади, кажуть, там збили гелікоптер, там загинули наші хлопці, треба, щоб ви помолилися і якось підтримали. Коли я приїхав туди й побачив просто обвуглені людські рештки, я настільки був шокований, що просто стояв і молився. Я не міг когось підбадьорити чи щось сказати. Я після того побаченого не міг дві доби їсти. Зрозумів, що мені треба ще багато чого переосмислити, багато до чого підготуватись.
— Чи часто військові звертаються саме за духовною підтримкою? Про що найчастіше питають?
— Скажу Вам зараз одне: в більшості питання й у цивільних, й у військових однакові. Про закінчення війни.
Сказати, що це допустив Бог? Ні, не Бог. Ми самі прагнемо цього. Можливо, звучить, наче я кажу безумство. Як це людина може прагнути війни? Але подивіться на людей. Ми самі останнім часом “гризлися” за політику, багато за що.
Бог же ж насправді не може сильно втручатися в наше життя в цьому плані. Він нас створив вільними, не роботами, не кіборгами. Він може лише час від часу втручатися, коли ми просимо про допомогу.
— Що думаєте про те, що російські священники “благословляють” своїх військових на війну проти України? Яка роль церкви взагалі може/має бути на війні?
— Ми не повинні як віруючі люди благословляти когось захоплювати, загарбувати, ми повинні захищатись і благословляти на захист, бути оборонцями. Вбити людину — це взагалі тяжко свідомій нормальній людині, а коли ще священник на це благословляє, це взагалі виглядає безумством.
Ми навпаки хлопцям кажемо, що ми захищаємося, а якщо вбиваємо, то вбиваємо для того, щоб не загинули ми, щоб не загинули наші рідні, близькі, побратими. Не ми починали цю війну, але нам її завершувати.
У тому, що це роблять російські церкви, нічого дивного немає. Треба просто заглибитись в історію російської церкви, аби зрозуміти. За радянських часів на посади єпископів ставилися тільки з дозволу КДБ. У них пропаганда “руського миру” була по всій Україні від сходу до заходу.
— Чи думали вже про те, чим займатися після перемоги? Чи не зарано говорити про плани, і взагалі, чи є сенс?
— Звісно, є. Якщо наперед не планувати, то наче у тебе немає майбутнього. Я коли людей з Волновахи вивозив, то жартував, що стану мером Волновахи, якщо руки будуть в крові, бо священнику не можна вбивати.
Планую повертатися в Волноваху, відновлювати храм. Якщо дійсно стану мером, то продовжувати розбудовувати місто, бо воно стало мені рідним. Хоча це буде вже взагалі не священнична служба, але я й тут займався не усім священничним.
А якщо чесно, то після війни хотілося б поїхати кудись за кордон просто відпочити. Вимкнути телефон, ні з ким не спілкуватися, “киснути” в океані чи в морі, засмагати, побути людиною трошки й відключитися від всього цього безумства і пекла.
На війні стільки емоцій, стільки болю… Якби Бога не було поряд, я б вже “поїхав дахом”. Тому прошу у нього: “Боже, зміцни й укріпи, дай сили далі рухатись і прости мене, грішного, бо я багато чого не встигаю, і багато чого не знаю”.
Нагадаємо, раніше ми розповідали про Володимира Кутузова, який працював у мобільній COVID-бригаді у Костянтинівці й поєднував роботу з саном священника ПЦУ в селищі неподалік.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
