Жителька Бахмута Тетяна Бондаренко понад 20 років пропрацювала на залізниці, але через повномасштабну війну мусила залишити улюблену роботу. Довірившись незнайомці, разом із родиною жінка почала нове життя на Закарпатті. Там переселенка створила свій бренд в’язаних сумок, який розвиває і досі.
Про випадкове знайомство, яке врятувало під час війни, і хобі з дитинства, що стало власною справою, Тетяна Бондаренко розповіла журналістам Вільного Радіо.
Ще за студентських років Тетяна Бондаренко вирішила пов’язати своє життя із залізницею. Після навчання в Харкові жінка 21 рік працювала за спеціальністю в Луганській і Донецькій областях. До 2014-го керувала сполученням у Горлівці, а після початку АТО — у Бахмуті, що лише за два кілометри від її рідної Курдюмівки.
“Я все життя пропрацювала на керівній посаді. Налаштовувала весь цей процес: куди кому їхати, скільки стояти, коли відправлятися. Це дуже цікаво! Робота мені подобалася, вона була мені до душі. Я думала, що ніколи не піду із залізниці, а бачите, як сталося”, — розповідає Тетяна.
На початку повномасштабної війни жінку охопив шок. Тетяна розуміла, що її родина не буде в безпеці, адже бойові дії стрімко загострювались, але їхати було нікуди: усі родичі або жили в Росії, або переїхали туди після відкритого вторгнення. Під звуки тривоги родина близько місяця бігала поверхами п’ятиповерхівки, де не було навіть підвалу, а потім вирішила, що більше так продовжувати не може.
“Було розуміння, що треба щось робити. Ми з родиною зібралися і вирішили виїжджати. Стали думати, хто куди поїде. Моя сестра дуже хотіла до Туреччини. Це її мрія була багато років. Я теж розглядала такий варіант, а потім подумала — кому ми там потрібні? Тут ми у своїй країні, я громадянка України, у мене є права. Усе ж свої своїх не кинуть, у мене навіть сумнівів щодо цього не було”, — ділиться жінка.
Виявилося, що Тетяна мала рацію. За тиждень до початку відкритої війни її мати замовила тканину в жительки Мукачева. Тоді у жінок відбулося тепле спілкування через соцмережі, і за деякий час власниця магазину написала новій знайомій із пропозицією переїхати до неї.
“Ми ж її не знаємо, як їхати до чужої людини? Вагалися тижні зо два, але їхати дійсно не було куди, тож погодилися на її запрошення. Сестра з племінницею сіли на автобус і поїхали до Туреччини. А я, мама, мій син, у нас ще морська свинка така добряча була, взяли найнеобхідніші речі, бо в багажник влізла лише каністра бензину, і поїхали”, — згадує Тетяна.
Поки родина добиралася до Мукачева, жінка, яка запропонувала їм прихисток, захворіла на коронавірус. Щоб не наражати нікого на небезпеку, вона оплатила сім’ї Тетяни готель. Коли одужала, забрала нових знайомих до себе, залишила їм свою двокімнатну квартиру, за яку не дозволила сплачувати навіть комунальні, а сама поїхала до сестри в село.
У квартирі родина прожила три місяці, а потім вирішила орендувати житло, щоб не ніяковіти перед господинею — жінка не тільки прихистила сім’ю, а й влаштувала Тетяну на роботу до свого магазину тканин і текстильних виробів. На той момент переселенка ще отримувала плату за простій від Укрзалізниці, але сидіти без діла не могла.
Рік Тетяна працювала продавчинею в магазині, а потім, коли його профіль змінився на пошиття спецодягу, опанувала професію флориста. Але в цій сфері переселенка не затрималася надовго, бо робота виявилася достатньо важкою. Водночас жінка замислилася над власною справою. Тоді-то в пригоді їй стало хобі з дитинства — в’язання.
“Навіть і не пам’ятаю, коли почала в’язати, але все життя мені це подобалось. Коли вдома була вільна хвилинка, у мене в руках завжди були або гачок, або спиці. Після переїзду був ступор, напевно, тижні зо два, а потім знову ж у цієї пані я знайшла гачок і нитки”, — згадує Тетяна.
Зв’язавши декілька різних виробів, жінка зупинилася на найцікавішому для себе варіанті — в’язаних сумках. Зробила кілька для себе, потім сумку попросила зв’язати її знайома — так справа і пішла.
Спочатку Тетяна розвивала бізнес, не маючи необхідних знань. Однак згодом пройшла низку курсів, які допомогли їй робити це більш професійно. Про них жінка дізналася випадково, завітавши до релокованої Ради жінок Донеччини, щоб поспілкуватися з новими людьми.
“Я не цікавилась цим і навіть не уявляла, що є якісь грантові програми, якісь навчання. Я ж вивчилась, у мене вища освіта, диплом. Мені 40 років, що я ще можу вчити? А виявилося, що можна ще дуже багато цікавих навичок опанувати. Пройшла курс предметного фото, потім навчилася працювати у [фоторедакторі] Canva. Мені це дуже допомогло, бо раніше я навіть не уявляла, як можна вести сторінку в соцмережах, щоб люди дивилися на мої вироби і їм це було цікаво”, — каже новоспечена підприємиця.
Після одного з навчань Тетяна отримала мінігрант, який дозволив їй придбати сировину для виробів на пів року. Пізніше вона виграла ще один конкурс від організації з Нідерландів — на отримані гроші жінка закупила шкіру для сумок, бо вирішила розширити асортимент. Мати Тетяни, яка взяла на себе пошиття виробів, також не раз проходила навчальні курси й вкладалася в бізнес разом із донькою.
“Ми паралельно все це робимо. У нас постійно якісь нові ідеї, нові бізнес-плани. Десь я отримала грант, десь вона. У нас вже дуже багато професійної техніки для пошиття. В’яжу я вручну, бо гачком ніяк інакше не зв’яжеш — тільки руками. Шиємо з бавовняного шнура сумки. Почали шити шкіряні, а шкіру на звичайній побутовій машинці ніяк не прошиєш, треба тільки промислова”, — розповідає про розвиток справи Тетяна.
Найчастіше Тетяна продає свої вироби гостям Закарпаття. Чи не кожні вихідні жінка привозить сумки на ярмарки до Ужгорода й найближчих сіл. Часом її запрошують у санаторії та на етнофестивалі, у яких переселенка бере участь разом із місцевими майстрами. Потім знайомі покупців бачать бірки на сумках і замовляють вироби Тетяни через соцмережі бренду, який жінка назвала “DarcAmara” — “Елегантна вічність”.
“Тут дуже багато туристів. Люди купують для себе, на подарунок за кордон відправляють. Туди зазвичай беруть щось в етностилі. Особисто ми відправляли за кордон у Польщу, а взагалі наші сумки і в Канаду, і в Америку, і в Австрію літали. На восьме березня англійка купила дві сумочки — вона теж туристка”, — з гордістю розповідає Тетяна.
Переселенка планує розвивати свій бізнес і надалі, проте зізнається, що поки не розуміє, як саме це робити. Фізично сама жінка не може в’язати більше виробів, тож згодом думає найняти на роботу інших майстринь. Зараз же Тетяна хоче мати можливість заробляти лише власною справою і мріє облаштувати на Закарпатті свій дім.
“Хотілося б керувати за можливістю, а не тільки працювати. Залишити собі в’язання, але не у великих масштабах. Це достатньо важка робота, після якої болять руки, плечі, суглоби. Але мені все одно подобається, бо не треба працювати на когось. Так, складно, що не знаєш, скільки в тебе буде грошей в кінці місяця, як підуть продажі. Немає фіксованої суми заробітку, але є куди рухатись. Це виробляє в організмі адреналін, і вже життя стає кращим”, — підсумовує підприємиця, усміхаючись.
Раніше ми розповідали про переселенку з Краматорська Інну Клебчу, яка відкрила власне виробництво варення й корисних солодощів на Закарпатті.