Анастасія Шаповалова завжди мріяла бути вчителем, старанно навчалася та йшла до поставленої цілі. Але повномасштабна війна змінила її плани на життя. Переживши окупацію, 24-річна дівчина залишила роботу в школі й пішла на фронт. Тепер Анастасія служить у ЗСУ на рідній Донеччині, застосовуючи педагогічні знання в армійських умовах і мріючи про завершення війни та повернення додому.
Анастасія Шаповалова народилася в маленькому селі Боровського району Харківської області.
“З дитинства я захоплювалася рукоділлям, яке приносило мені велике задоволення, і завжди мріяла ділитися своїми знаннями з дітьми. До того ж мені дуже подобалося спілкуватися з ними”, — розповідає Анастасія.
Ще під час навчання в школі Анастасія зрозуміла, що мріє стати вчителем, тому старанно вчилася, готуючись до вступу в університет.
Навчалася після школи дівчина в Донбаському державному педагогічному університеті. Згодом дівчина переїхала до Соледару, де почала викладала трудове навчання та інформатику, а також займала позицію вихователя з підвозу в опорній школі.
На початку повномасштабного вторгнення Анастасія перебувала в Соледарі, тоді як її родина знаходилася в Харківській області. Вранці родичі повідомили, що чують вибухи. Попри це, Настя пішла на роботу, бо жодних наказів від керівництва залишатися вдома не було.
Лише згодом дівчина вирішила звільнитися й поїхати до родини на Харківщину.
“На роботі мені сказали, що якщо ситуація стабілізується протягом місяця, мене візьмуть назад на роботу. Я розрахувалась і поїхала до батьків”, — згадує Анастасія.
Пізніше родина опинилася під окупацією. Вони намагалися жити тихо і не привертати до себе уваги.
“Бували випадки, коли колона проходила вулицею, і якщо помічали, що хтось виглядає з вікна, могли відкрити вогонь. Тому ми поводилися максимально обережно, щоб уникнути будь-яких зіткнень із ними”, — згадує Анастасія.
В окупації були численні блокпости, де ретельно перевіряли документи, транспорт і з’ясовували мету поїздки, але не було зв’язку та інтернету. Щоб зателефонувати рідним, які залишалися на підконтрольній Україні території, людям доводилося їхати 40-50 кілометрів до місця, де знаходилася школа з безкоштовним доступом до інтернету.
Після пережитого досвіду окупації, дівчина по закінченню навчання в університеті та вирішенню всіх справ з роботою, пішла до місцевого військкомату. Вже у травні 2024 року Анастасія приєдналася до ЗСУ. Родина дуже хвилювалась, але зрештою прийняла її вибір, адже це було її власне рішення.
Наразі Анастасія служить солдатом у відділенні зв’язку на Донеччині. Перед цим вона пройшла курс базової військової підготовки, оскільки не мала попереднього досвіду в цій сфері.
“Запам’ятався майже весь курс навчання, оскільки я потрапила в навчальний центр “Десна”, де усім надавали досить великий рівень знань. Нам розповідали про першу медичну допомогу, також було багато практики зі стрільби”, — ділиться військова.
Та працює все ж з документацією. Досвід з цивільного життя згодився в армії.
“Це теж важлива частина, адже документи складаються у великих обсягах, ведуться різні обліки, тому я не можу точно сказати, чим займаюсь, але документальна робота ніколи не закінчується. Я вважаю, що я набагато корисніша тут, ніж на передовій. Заповнюємо таблиці, проводимо розрахунки за формулами — усе це набагато швидше й ефективніше, коли маєш відповідні навички. А педагогічні знання, зокрема психологія, також є важливими. Учитель завжди вивчає психологію, і тут вона необхідна для правильної комунікації та психологічної підтримки, що має велике значення”, — ділиться співрозмовниця.
На службі зустріла і нових друзів. За час повномасштабної війни її підрозділ не раз переїздив. З деким вже обірвався звʼязок через відстань, з деким — вимушено.
“Моя знайома була з хлопцями, вони працювали водіями. Вони вирушили на евакуацію, але через проблеми з транспортом і складні погодні умови сталося лихо. У нас із ними були дуже хороші стосунки, але, на жаль, вони зникли безвісти”, — згадує Анастасія.
Анастасія планує повернутися до цивільного життя лише після завершення повномасштабної війни. Каже: зараз їй спокійніше на службі, адже так може наближати перемогу. Її рідні залишаються в Ізюмі, на Харківщині, і вона не хоче, щоб вони знову опинилися під російською окупацією.
“Я бачу, що відбувається тут і там, по лінії фронту. Не хочу, щоб вони знову пережили окупацію і ті випробування, які ми пройшли минулого року”, — говорить Анастасія.
А після війни дівчина мріє повернутися до своєї мирної професії — викладати. І повернутися додому.
“Нехай буде, скажімо так, хата розбита, але головне – дома. І щоб рідні були поруч”, — ділиться військова.
Раніше ми розповідали про громадську організацію “Землячки”, яку започаткували Ксенія Драганюк разом зі своїм чоловіком 31 березня 2022 року для підтримки жінок у війську. За цей час їм вдалося забезпечити понад 200 мільйонів гривень запитів, включаючи бокси з жіночою гумдопомогою, бронеплити, жіночу форму, шоломи, взуття, тепловізори та інші необхідні для передової предмети.