21 липня — 7 років з дня визволення Торецька від т.з. “ДНР”. Журналісти Вільного радіо поспілкувалися з трьома свідками тих подій.
Про те, як запам’ятали окупацію міста та його звільнення погодились поговорити місцеві активісти: Володимир Єлець, Олександр Захарченко та Дар’я Грудкіна.
Окупація Торецька (тоді ще Дзержинська) почалась у квітні 2014 року. Тут владу захопили без озброєних конфліктів.
“Просто одного разу влада в місті стала іншою. Треба розуміти, що до цього було багато мітингів. Тому маргінальна частина міста чекала, а інша — просто не ставилася на той час до цього серйозно. Одного ранку прокинулися, а в нас вже “ДНР”. Тоді ще міліція просто відійшла в бік, потім ми вже побачили спільні патрулі з бойовиками. Зміна влади пройшла мирно. Опір чинили тільки місцеві кримінальні структури”, — згадує місцевий активіст Володимир Єлець.
Багато хто з місцевих підтримав “зміну влади”. Наприклад, таких людей виявилося багато в оточенні тореччанина Олександра Захарченка.
“Громада наша як була “совковою”, так і залишилась на момент початку війни. Цікаво те, що шахтарі наші теж кричали “Путін, прийди”. Хоча прекрасно знають, що поряд знаходиться Ростовська область, де зачинені більшість шахт. Шахти там менш збиткові, ніж наші, тому що там механізований видобуток, а в нас відбійними молотками досі видобувають. Так мій дід ще працював до початку Другої світової. Ну і кричали “Путін, прийди”. А коли їх питали: “Ви що, хочете, щоб він ваші шахти зачинив?”, робили великі очі та нічого у відповідь сказати не могли”, — розповідає Захарченко.
“Ми, місцеві, знали цих всіх наркоманів та алкоголіків все життя. А після приходу “ДНР” вони могли перевіряти документи, автівки. Були випадки, коли “віджимали” власність, авто тощо. Була повна анархія. В мирному місті бандити захопили владу. Люди не розуміли до кінця, що трапилося”, — додає Володимир Єлець.
Але дехто з місцевих все ж намагався чинити супротив.
“Місце моєї роботи було в селищі Артемово (нині сел. Залізне на околиці Торецька — ред.) і я постійно спостерігала “зміну прапорів”: коли спочатку на флагштоці висить прапор цієї “бананової республіки”, потім вночі його хтось зриває, потім його знову встановлюють і так далі. Хтось малював прапор України на дверях. Тобто люди відкрито не висловлювали свої думки, але постійно намагалися трохи зіпсувати всі ці речі”, — розповідає місцева мешканка Дар’я Грудкіна.
“Тих, кому ці ідеї не подобались, було мало. Всі ми були розрізнені. Ми розклеювали агітацію за Україну. Зранку ці матеріали розклеювали, а в обід їх вже не було”, — додає Олександр Захарченко.
Місто пробуло під окупацією майже до кінця липня. З ранку 21 липня 2014 року будівлю міськради зайняли бійці сил спеціальних операцій ЗС України. Упродовж 8 годин вони стримували атаки бойовиків, підсилених танками і БМП.
Активіст Володимир Єлець спостерігав звільнення рідного міста з району, де мешкає.
“Я живу в районі “Забалка”, а визволення було тільки в центрі міста. Ми виходили на двір дивилися у напрямку центра міста. Це було жахливо. Бій тривав десь вісім годин. По відчуттях там центра міста зовсім не залишилося. Всі ці вибухи, розриви, постріли зі стрілецької зброї, потім ця пожежа. Ну і чутки почали ширитися містом, що третя школа розбита, технікум розбитий, міськрада розбита. Люди панікували та казали, що центр міста знищений повністю. Наступного дня ми вже побачили, що особливих руйнувань немає”, — згадує події 7-річної давнини Володимир Єлець.
“Під час деокупації я була в селі Петрівка (Торецький район — ред.). Це село знаходиться на пагорбі, тож з нього було добре видно всі обстріли. Через це село якраз проходив один зі шляхів, по якому йшла українська армія у місто. Я тоді побачила вперше танки. Незважаючи на те, що я хотіла б, щоб нас вже визволили, від усвідомлення, що от вона, власне, війна, було дуже моторошно”, — розповідає Дар’я Грудкіна.
“Деокупацію міста я не застав. Я тоді лікувався після інфаркту у Борисполі. Але мені о восьмій місцеві хлопці зателефонували і сказали, що прапор України вже встановлений над міськрадою. Наскільки мені відомо, будівлю міськради зайняли бійці підрозділів особливого призначення. Та чекали підкріплення основних сил АТО. Ну і як іноді буває, підкріплення затрималось. Сепаратисти підігнали до будівлі міськради танк, але нашим бійцям вдалося влучити в нього з РПГ, внаслідок цього башту танку заклинило та він забрався геть. Але там (у сепаратистів — ред.) знайшлися “герої”, які поцілили з вогнемета “Джміль” по будівлі та вона почала сильно горіти. Відбити будівлю не вдалося, тож відступали бойовики повз наш будинок. Там у погребі сиділа дружина із сусідкою та чули всі крики, стогнання. Зрозуміло було, що були поранені. Потім українські війська зайняли третю школу та технікум. Обійшлося все без руйнувань, а збитків нанесли більше все ж сепаратисти”, — розповідає Захарченко.
Звільненню зраділи не всі, називали Україну агресором.
“У той час був популярний паблік у ВК “Дзержинськ — місто шахтарів”, і там було дуже багато прокльонів, побажань повертатися собі на бандерівщину і т.д.” — додає Дар’я Грудкіна.
З того часу минуло вже 7 років. Місто змінило назву з Дзержинська на Торецьк, тут проводять українські патріотичні заходи та все більше говорять українською. На околицях з’явилося селище Нью-Йорк та культурний центр. Але місцеві визнають: думки деяких мешканців не змінилися.
“Для мене залишається загадкою, що багато хто був у місті та бачив, хто такі “ополченці”, але все одно продовжують жити в якихось мріях та чекають на повернення “руського миру”. Як люди, які пережили все це, можуть знову цього бажати?”, — дивується Дар’я.
Читайте також: