Підтримайте Вільне Радіо
Уродженка Полтави, яка з дитинства волонтерила для фронту, вперше побачила Донеччину вже під час вторгнення — й відчула її як рідний край. Сьогодні Ангеліна Безотосна служить у 93 бригаді, тримає оборону в одному з найтяжчих напрямів, продовжує волонтерити й говорить про регіон з теплом.
Дівчина розповіла журналістам Вільного Радіо про службу, втрату коханого, змучену, але незламну Донеччину та віру в майбутнє.
Ангеліна почала волонтерити ще школяркою. Коли на сході у 2014-му почалася війна, дівчина відкладала кишенькові гроші й переказувала їх військовим.
“Мені давали гроші в школу, а я їх донатила на армію”, — пригадує захисниця.
До повномасштабного вторгнення вона керувала мережею кав’ярень у Полтаві й паралельно просувала її в соцмережах.
“Все йшло дуже класно до лютого [2022 року]”, — згадує дівчина.
З перших днів вторгнення дівчина долучилася до волонтерства. Спершу вона допомагала на блокпостах, які поспіхом будували в напрямку Охтирки. Потім почала підтримувати військових на передовій, проводячи збори на форму, взуття, бронежилети, каски та все, що було необхідно в ті місяці.
“Тоді ще можна було масово закривати потреби, бо й донати йшли, і спонсорів за кордоном вистачало”, — згадує Ангеліна.
Поступово її робота ставала дедалі ближчою до військової. І одного дня Ангеліна ухвалила рішення, яке довго обмірковувала:
“Я зрозуміла, що треба узаконити стосунки з армією. Тому мобілізувалася до 93 бригади «Холодний Яр»”.
Та попри службу, волонтерство все ще залишається частиною її життя.
“Я хлопців не можу кинути. Не можу. Залишилося їх небагато, але всі вони рідні. Хтось з 22-го року досі тримається, багатьох уже немає… Але де можу — допомагаю”, — пояснює захисниця.
З роками відкритої війни закривати збори стає все складніше, визнає вона. Раніше зібрати 100 тисяч гривень можна було за два дні — тепер потрібен місяць.
“Дуже мало донаторів, які не дотичні до війни. В основному — самі військові, волонтери, сім’ї тих, кому болить”, — доповнює співрозмовниця.
Хоча дівчина народилась у Полтаві, її сімейне коріння — з Донеччини.
“У мене дідусь, вся сім’я звідси”, — ділиться співрозмовниця.
У дитинстві про регіон вона дізнавалася здебільшого з родинних історій та старих фото.
“За фотографіями я вже знала все. Коли приїхала — впізнавала кожну вулицю”, — з усмішкою каже військова.
Втім, багато батьки не розповідали — боялися, що з її характером Ангеліна рано чи пізно таки поїде обороняти схід. Так і сталося: наприкінці 2022 року військова вперше потрапила на Донеччину.
“Це відразу було таке усвідомлення, що я вдома. Наче там народилась… Наче там і жила”, — пригадує Ангеліна.
Захисниця встигла побачити різні райони області: і порівняно спокійні, і ті, де бойові дії не стихали. Авдіївку вона відвідувала в період, коли там було “спокійно, як для Авдіївки”.
Нині ж безпеки немає вже ніде.
“Кожен шматочок, який лишився під нашим контролем — це постійні обстріли. Руйнують візитівки Донеччини… Вітряки в Краматорську — один знищений, інші підбиті. І так по кожному місту”, — розповідає дівчина.
Попри це, місцеві жителі продовжують триматися разом:
“Люди тут інколи настільки патріотичні, що я таких не бачила ні в Києві, ні в Полтаві, ні ще десь. Всі сплотились. Щось сталося — люди вийшли, допомогли службам, відновили, допомогли сусідам”.
Сьогодні Ангеліна служить на Костянтинівському напрямку. Раніше працювала у сфері евакуації людей, тепер — у логістиці.
“Планую маршрути, забезпечення: знайти на бригаду те, знайти це… Це як маленька частинка сердечка, яка працює разом з усіма”, — описує захисниця.
До цього бійці її підрозділу пройшли бої на Київщині та під Охтиркою, звільняли Ізюм, а потім вирушили на Донеччину боронити від окупантів Соледар і Бахмут.
Серед війни пам’ять фіксує деталі, які в мирному житті навряд чи мали б вагу, каже Ангеліна:
“Запам’ятовується все: шашлик у забігайлівці за дев’ять кілометрів від лінії бою, кава серед ночі, коротка тиша між “прильотами”. Влітку намагалися хоча б раз скупатися в озерах — “маленький шматочок моря”. Тепер ці місця або під обстрілами, або практично недоступні”, — ділиться захисниця.
Паралельно зі службою в житті Ангеліни з’явилася ще одна важлива історія — про кохання.
“Я тоді дуже часто була на Донеччині. У сторіс виставляла поїздки, збір коштів та побутові дрібниці”, — ділиться дівчина.
Під час однієї з поїздок вона побачила у соцмережі запит на дружбу від військового Єгора. Відповідати йому спершу не планувала.
“Я думала, буде щось просити… Але він написав просто: «Привіт, як справи?» — і з цього почалося листування”, — пригадує Ангеліна.
Побачитися захисникам було важко, адже вони постійно були в різних місцях. Проте одного дня, коли Ангеліна приїхала додому в Полтаву, Єгор подзвонив і запропонував побачитись:
“«Я їду на Донеччину, і так вийшло, що через Полтаву. Виходь на каву». Ну я й вийшла! Та ніч стала початком нашої історії”, — з теплом розповідає дівчина.
Після тієї зустрічі Ангеліна часто приїжджала до його підрозділу. Каже, що в третій штурмовій бригаді її знали майже всі.
Через деякий час у Краматорську Єгор зробив дівчині пропозицію з фронтовим гумором:
“Дістає чеку від гранати і каже: ну що, кільце згодиться?”, — пригадує захисниця.
Пара планувала тихо розписатися на Донеччині. Чоловік мав ось-ось вийти з Авдіївки. Ангеліна чекала на нього, але зв’язку не було.
У Мирнограді побратими зустріли її поглядами, від яких усе стало зрозуміло. Брат Єгора підтвердив: “Похоронку принесли”.
Бойові товариші розповіли, що в день своєї загибелі Єгор урятував кількох хлопців, витягнувши їх з-під вогню. Дівчині дали послухати радіоефір — у голосі коханого не було страху.
“Інколи на кладовищі кажу йому: який ти класний штурмовик, класно штурманув…” — ділиться дівчина.
Та таких історій — тисячі, додає вона:
“Хтось не дочекався чоловіка, тата, дідуся. Ціна дуже висока. Ми не маємо права дати задню”.
“У моїй уяві Донеччина — це один великий мегаполіс, простір для розвитку, бізнесів, проєктів. Земля, яка зібрала все: степи, ліси, поля, море…” — ділиться Ангеліна.
Але реальність фронтової області інша: зруйнована інфраструктура, вигорілі ліси та зрешечені снарядами поля.
“Дружківка спорожніла, комендантська година починається вдень. Частина її людей переїхала до Краматорська, щоб відтягнути момент виїзду з області”, — каже захисниця.
Попри небезпеку, в місті продовжують працювати магазини, на вулицях є рух, хоча ввечері вогнів значно менше.
“Місто тримається. Люди борються за своє життя, свою буденність. А ми, військові, допомагаємо цивільним чим можемо: ділимося ліками, підтримуємо стареньких”, — додає захисниця.
Краматорськ теж живе, хоч і під ударами. Людей стало менше, дітей — теж, і це для Ангеліни радше добра новина:
“Діти — це наше майбутнє, їх у першу чергу треба вивозити”.
Після завершення війни Ангеліна бачить себе у сфері безпеки: хоче готувати людей, розвивати їхні навички та переймати міжнародний досвід. Але не виключає, що життя може повернути в інший бік.
“Тут думається, як би прожити ще один день. Про майбутнє короткі думки. Поруч побратими й посестри зі своїми мріями: хтось хоче свою кав’ярню відкрити, хтось майстерню”, — каже захисниця.
Раніше ми розповідали про волонтерку з Сіверська Лілію Ярошевську, яка долучилася до війська та нині підтримує поранених і побратимів.