Щодня о 9 ранку українці вшановують хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Андрій Кобяков з Тернопільщини. Хлопець долучився до війська під час повномасштабного вторгнення. Загинув, виконуючи бойове завдання в Луганській області.
Сестра Андрія Світлана звернулася до нашої редакції через соцмережі. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його життя, заповніть анкету для рідних і знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Андрій Кобяков — військовий 66-ї окремої механізованої бригади. Андрій народився 4 березня 1999 року у селі Заривинці на Тернопільщині. Навчався на кухаря-кондитера, але за професією не працював. У квітні 2022 року долучився до війська.
Двоюрідна сестра Андрія Світлана згадує, що завжди мала з братом теплі стосунки та вважала його за рідного.
“З Андрієм у нас 5 років різниці, і все моє життя він був авторитетом для нас: для мене, моєї сестри Софії і брата Петі, а згодом і для наймолодшого брата Василька. Я завжди буду згадувати, як наш дорослий, серйозний Андрій грав в “лови” з молодшим на 15 років братом Васильком.
Андрій завжди був для нас особливим, для мене маленької здавалося, що він вміє все і про все знає. Як справжній старший брат, в дитинстві любив створювати якісь пригоди, але за іронією перший за ті “пригоди” потім відповідав”, — з посмішкою розповідає Світлана.
Дівчина згадує: її брат був винахідливим хлопцем і душею компанії. Також він мав художній талант і часто допомагав молодшим готувати малюнки до школи. На свята Андрій завжди створював затишок у родині, допомагав прикрашати оселю на Різдво. Без брата, зізнається Світлана, відчуття свята у неї завжди було неповним.
Андрій долучився до війська у квітні 2022 року.
“Андрій був у Чернігові, поповнив ряди 66-ї окремої механізованої бригади, пережив трагедію у Десні 17 травня (2022 року росіяни обстріляли навчальний центр ЗСУ — ред.). В липні Андрія разом з побратимами відправили на Донецький напрямок, вже тоді стало по-справжньому страшно, але ми намагалися гнати погані думки, щиро вірили та молилися. Андрій був на найгарячіших напрямках, йшов у наступ, визволяв разом з побратимами захоплені території”, — розповідає сестра.
Андрій брав участь у військових навчаннях у Німеччині. Тоді йому вдалося ненадовго заїхати додому й побачитися з близькими.
“Ми зустріли зовсім іншого Андрія, все такого ж веселого і жартівливого, але вже іншого — справжнього воїна. Відважний, безстрашний, він точно
розумів, чому він там. Я згадую, як ми сиділи собі окремо і просто не могли наговоритися, і в той момент я подумала, що, напевно, запам’ятаю це на все життя. Він дуже хотів тоді фотографуватися, ми зробили так багато фотографій і щиро дивувалися: нашого Андрія раніше було складно змусити зробити фото. Я не могла і подумати, що в ті дні зроблю йому фотографію, яка буде на його могилі..
В ту останню зустріч Андрій подарував нам подарунки, сказав, що на пам’ять…
Пам’ятаю, коли вже їхав, підійшов до мене останньої, всі плакали, а він каже: “Свєтка, ну хоч ти не плач, скоро приїду”. Приїхав…”, — згадує Світлана.
8 жовтня 2022 року в Андрія мала бути ротація, але на фронті почалося загострення. 5 листопада він подзвонив батьку Світлани й попередив, що кілька днів не виходитиме на зв’язок, бо йде на завдання поблизу Макіївки Луганської області. За кілька днів Андрія оголосили зниклим безвісти, а згодом рідні дізналися про його загибель.
“За два дні до того, як ми дізналися, що Андрій загинув, він приснився мені з чорним котиком, сказав: “Це Вуглик, твій кіт”. Я не вірю в знаки, але цей сон… Андрій страшенно любив тварин, особливо котів, жалів їх і напевно всіх був готовий тримати в себе вдома”, — розповідає дівчина.
Поховали Андрія Кобякова у рідному селі. Вулицю, де він жив, назвали його іменем, а у його школі відкрили меморіальну дошку. Рідні створили петицію, аби Андрію надали звання Героя України.
“Кожного дня я дякую йому як Герою, я дякую йому за ті спокійні ночі й тихі дні. Дякую йому як братові за те, що відчувала опору, за те, що мала надійне плече протягом стількох років. Дякую за дитинство, за найтепліші спогади. Дякую йому за відвагу, я вчусь бути такою ж самою…”, — каже Світлана.
Андрію Кобякову назавжди 23 роки.
Світла пам’ять полеглому захисникові.