Початок повномасштабної агресії РФ проти України змінив життя багатьох людей. Хтось був змушений стати на захист країни зі зброєю в руках, а дехто — залишити власний дім через постійну небезпеку. Так, будівельник із Костянтинівки Сергій Гаврюченко в перший день великої війни долучився до лав 112-ї окремої бригади територіальної оборони. Його дружина, активістка Ольга Данілова, почала активно волонтерити. Разом пара долає труднощі й намагається налагодити побут у Краматорську, який вже теж регулярно потрапляє під обстріли.
До третіх роковин повномасштабного вторгнення Вільне радіо публікує монологи подружжя про їхній досвід і зміни, які бачать у суспільстві й собі.
Я здогадувався, що почнеться повномасштабна війна, бо росіяни концентрували війська. Тоді в мене народилася чудова ідея поїхати працювати в Київ, щоб не проґавити столицю. Вважав це головним на той момент, тож узяв собі під ремонт квартиру у Вишневому (місто на південно-західній околиці Києва, — ред.). У ній жив і працював.
24 лютого, коли все почалося, сказав замовнику: “Друже мій, пора мені на війну йти”. Зібрав рюкзак, спитав у місцевого діда, де військкомат, і пішов. На початку розраховував, що доїду туди маршруткою, бо найближчий був за 20 км у самому Києві, але транспорт не ходив. Тоді вирішив потихеньку йти пішки — можливо, таксі чи якусь попутку зловлю.
Десь кілометрів за п’ять до Київської окружної побачив на зупинці хлопців у спортивному одязі із рюкзаками. Було видно, що вони збираються туди ж, куди і я. Попросив їх підібрати мене по дорозі, якщо зловлять машину. Потім ще зустрів групу людей — сказали, що у військкоматі нікого не беруть. Поки ішов, бачив таких не раз. Одного з них угледів майже перед самим військкоматом, він потім моїм кулеметником був.
Поки розмовляли, помітив, що біля будівлі рухається якась група людей частково в камуфляжі й зі зброєю. Ми підійшли, і вони просто нас записали у свою групу. Узяли контакти, сказали, що передзвонять. Цей чоловік теж із Вишневого був, тож ми вирішили не йти назад пішки 20 км, а чекати дзвінка на місці. Напевно, години через три вже потрапили в підрозділ. Отримали зброю і наступного дня виїхали на позицію під Київ.
Рідним про це я розповів 26 лютого. Вони трошки були в шоці, але змирилися, бо знають, що я своїх рішень на ходу не міняю.
Нас привезли до лісу. Ми всі ще були по-цивільному вдягнені, але з автоматами. І ось іде командир, тицяє пальцем десь так на відстані трьох метрів, розводить підрозділ. І ми в лісі взимку починаємо окопуватися. Одразу заїжджати туди було напряжно, але ми поступово обжилися, побудували бліндажі, і це стало нормальним. Далі нові труднощі завжди виникали, але ти все одно з цим борешся, намагаєшся не падати духом.
Як правило, кожен заїзд на позиції має свої наслідки, бо ти не можеш бути весь час цілий, коли довго перебуваєш на фронті. Перше поранення в мене було в Серебрянці (Серебрянське лісництво, — ред.), а потім ще травма в Кліщіївці. Крім цього, є інші проблеми зі здоров’ям, бо ти постійно на собі тягаєш вантажі. Першими “сиплються” коліна і хребет. Це у всіх так.
Ще змінюється характер — за мною це помітила дружина. Для нас, військових, це нормально. Часта агресія, реакції на звуки й поведінку інші, ніж у цивільних. Війна змінює людей, але сам ти цього не помічаєш, бо з тобою це відбувається в процесі. Якщо в перший рік ще більш-менш було, то, що далі, то важче психічно. Тут багато факторів: більше друзів загиблих, сам уже весь понівечений. За три роки все моє оточення стало військовим. З цивільними за дуже рідкісним винятком я не спілкуюся.
Коли я потрапив у підрозділ, там всі добровольці були. Зараз у більшості це люди мобілізовані, у них зовсім інший настрій. Щодо цивільних, то це ж ні для кого не секрет, що в мирних містах для більшості людей війни фактично немає — у них інші проблеми й турботи. Люди бояться, коли ти йдеш у військовій формі. Вони ніби відчувають для себе загрозу, бо не хочуть потрапити в армію. Отак ти їх захищаєш, а вони тебе бояться.
На початку вторгнення було більше людей, які могли посеред вулиці зупинитися, подякувати. Зараз зовсім інше ставлення, проте підтримка дружини й побратимів допомагає триматися. Ситуацію ускладнює те, що мені все одно доводиться думати, де жити сім’ї і як зібрати якісь папірці для посадовців, коли я на бойових [завданнях]. У дружини є повна довіреність від мене, а їм все одно треба моя присутність, щоб оформити допомогу.
Взагалі є такий вислів, що правди немає. Я вважаю, що правда є там, де ти її сам поставиш. Тому мрію, щоб закінчилася війна, і можна було побудувати нормальне українське суспільство. Я можу бути суб’єктивним, але мені здається, що ми багато в чому програємо через неправильне ставлення до деяких речей. І ще в мене є бажання зробити реабілітаційний центр для військових насамперед психологічного плану. У багатьох моїх друзів, грубо кажучи, “поїхав дах”. Це дуже специфічна тема, але її треба розвивати. Вона може вилізти в проблему, коли закінчиться війна.
23 лютого разом із дитиною я приїхала до мами з нашими “тривожними рюкзачками”. Ми ночували там, а наступного дня прокинулися близько п’ятої чи шостої ранку від “прильотів”. Спочатку почули Краматорськ, а потім був ближче “приліт”. Тоді ми зрозуміли, що починається [повномасштабна] війна.
Вранці я зателефонувала чоловіку. Він лише відповів: “Так, війна почалася”. Потім зв’язок із Києвом зник. І ось 26 лютого телефоную йому й кажу: “Сергію, усе стає дуже сумно. Тримайся, тільки не бери зброю в руки”. А він відповів, що вже пізно.
У мене був шок. Я не очікувала цього, бо ми віряни, до того ж жодна дружина не хоче, щоб її чоловік воював. Ми розмовляли через гучний зв’язок, тому мої мама й дитина все чули. І моя мама, мудра жінка, каже: “Ми в усьому його підтримаємо. Ти дружина, ти повинна”. Я відповіла Сергію, що приймаю це рішення й буду в усьому його підтримувати. Але, коли поклала слухавку, у мене почалася істерика.
Обстрілів ми не боялися, бо спочатку росіяни били саме по військових об’єктах. До того ж ми жили в Донецькій області й звикли до вибухів. Розуміли, що відбувається, але були морально підготовлені. Проте обстріли ставали частішими, тож навесні 2022 року чоловік сказав, що варто евакуюватися й вивозити дитину. Я зібрала один рюкзак — ми ж ненадовго їдемо! — і ми поїхали до Краматорська, звідки мав бути евакуаційний потяг. Я знала це, бо на той момент уже волонтерила, і цими потягами нам передавали посилки з ліками й матеріалами для перев’язок. У той день якраз мала забрати допомогу з Лозової (місто в Харківській області, — ред.).
Потяг сильно затримався, бо росіяни перебили колії між Слов’янськом і Краматорськом. Багато людей тоді поїхали на Слов’янськ, щоб сісти на потяг там. Але я зателефонувала знайомим, які ремонтували колії. Вони сказали, що вже закінчують, тому ми залишилися в місті. В одному купе на чотирьох людей в евакуаційному потязі сиділи дев’ять.
Доїхали до Лозової, і ми думали повертатися й на деякий час осісти в Краматорську, але не змогли, бо росіяни знову перебили колії. Тоді начальник потяга, якого я добре знала, сказав: “Поїдеш до мене в Ужгород”. А мені стільки лякалок розповіли про захід України, що я вирішила вийти на першій-ліпшій станції. Так ми з донькою серед ночі вийшли в темній Полтаві.
Я подзвонила волонтерам, і нас поселили в дитячий садочок. Полтава тоді дуже добре приймала людей. По-перше, моїй дочці, яка мала складати ЗНО (з 2022 року для вступу до закладів вищої освіти абітурієнти замість ЗНО складають НМТ, — ред.), директор місцевої школи запропонував приходити й навчатися очно, навіть якщо вона залишається у своїй школі онлайн. По-друге, багато місцевих та інших організацій приїжджали на місця поселення ВПО й допомагали нам. Я вмовила маму теж переїхати сюди. Зараз і вона, і донька орендують житло в Полтаві.
Згодом, щоб допомагати Костянтинівці, я повернулася на Донеччину в Краматорськ. Туди приходили величезні фури з гуманітаркою, а я її розвозила. До того ж там тоді базувався штаб чоловіка. На той момент вони звільняли Лиманську громаду, і приблизно раз на десять днів він міг приїхати в Краматорськ відіспатися й побачити мене. І я знала, що в разі чого, через водіїв чи командування зможу передати йому необхідні речі. З літа 2022 року ми винаймаємо там житло.
У 2023 році я дізналася, що військові можуть оформитися як ВПО, щоб потрапити на квартирний облік. Розуміла, що шансів на те, що наше житло в Костянтинівці вистоїть, дуже мало, тому ми прийшли в соцзахист. Але, щоб потрапити на прийом, треба було чекати два місяці. Ну що таке талончик для військового через два місяці? Він, по-перше, не знає, чи буде живий, а, по-друге, не знає, де буде воювати. А через “Дію” він стати на облік не може, бо військовим заборонено вмикати геолокацію.
За три роки я, напевно, стала більше юристкою, ніж дружиною. Проконсультувалася з адвокатами й оформила від нього повну довіреність, але мені все одно сказали, що [на прийомі в управлінні соцзахисту] він має бути особисто. Хоча навіть у відпустці зробити це важко, бо, коли моєму чоловіку дали її після поранення, вона пішла на лікування. Ми не змогли навіть приїхати на Донеччину, тому що мені потрібно було його лікувати. І те, що я була з моїм чоловіком, напевно, стало величезним плюсом, тому що ставлення до військових у госпіталях, коли поруч хтось є, змінюється на краще.
Взагалі я такою мандрівницею стала за чоловіком під час війни. Хтось може сміятися й казати, що в мене параноя, але я завжди виїжджаю на будь-який його вихід. Я завжди їду разом з ним знайомитися з командирами, бо повинна бачити очі людей, які з ним служать. А вони мають бачити мої очі, щоб, якщо, не дай Боже, з моїм чоловіком щось трапиться, вони знали, що в нього є дружина, яка на нього чекає.
Коли в такому темпі живеш, психіка дуже змінюється, хоч ти цього й не помічаєш. Мені тепер не хочеться довго перебувати в комфортних містах. Коли залишаюся з ними сам на сам, думаю: “Блін, люди, а як же класно ви живете, що вас нічого не турбує”. До того ж накриває депресія. Коли чоловіка поранили поблизу Кліщіївки, я весь час була з ним у лікарнях, а після повернення злягла на шість днів. Наступні місяці просто змушувала себе їсти, кудись виходити. Тоді обклеїла всю кімнату фотографіями своєї дитини й почала казати собі: “Ти мусиш, просто мусиш”.
Увесь цей час мене підтримує сім’я: сестричка, чоловік, мама. Цінність мами я завжди знала, але найбільшою підтримкою вона мені стала під час війни. Також друзі-волонтери сильно підтримують. Нам із Сергієм багато хороших людей траплялися на шляху, які несподівано допомагали. Для мене це дуже цінно.
Після війни я хочу повернутися в Костянтинівку. Розумію, що повернутися в будинок, де виріс наш рід, може бути нездійсненною мрією. Бачу, скільки КАБів летить кожен день і, звісно, боюся про це думати. Намагаюся не нагнітати, але з домом я майже попрощалася.
У чоловіка є ідея відкрити реабілітаційний центр. Він уже думає, як би зробити вкладення, які кошти можна було б залучити саме для військових. Я підтримую її, бачу цю проблему, але не розумію, як із цим працювати. Напевно, потрібно буде десь вчитися нам двом.
Раніше ми писали, як у реабілітаційному центрі “Спіріт” військовим допомагають зняти психоемоційну напругу за допомогою іпотерапії.