Віктор Бутузкін — маріуполець, який добровольцем пішов захищати рідне місто в перші дні вторгнення. Віктор — батько трьох дітей, працював у маріупольському порту. Коли дружина Віктора Лілія разом з дітьми змогла під бомбардуваннями вибратись з Маріуполя, їй повідомили, що чоловік загинув в бою у центрі міста, рятуючи товарища.
Лілія розповіла нашим журналістам, про життя їхньої родини до вторгнення, про рішення чоловіка піти на фронт, та про те, чи повернеться сім’я до рідного міста.
Далі — пряма мова Лілії Бутузкіної.
Любив сім’ю та подорожі
— Віктор 23 роки працював в порту. Ми разом там працювали. Він був дуже різносторонньою людиною. Йому все вдавалось, він в усьому розбирався… Для мене він супер-чоловік був. Він займався майже всім: полюбляв і меблі сам збирати, і платку класти…Якщо щось треба полагодити чи ремонт — він усе робив сам.
Ми жили в Приморському районі, у нас до пляжу було 15 хвилин пішки, усією родиною ходили на море кожного дня. Чоловік вчив дітей плавати. Взимку, як був сніг — кожного дня катав їх на санчатах.
Віктор був дуже сімейною людиною. А ще він живчик, хоча 47 років. А він так надихав. Любив подорожувати. Минулого року ми разом були на Говерлі. Якби не він, я б певно і не змогла, але з його підтримкою, я вийшла на гору.
Кожні два тижні ми усією родиною ходили в кіно. Вечорами любили разом готувати смачненьке. У нас дуже дружня родина, і Віктор завжди намагався нас розвивати, і спортом разом займались. Ми навіть на дискотеки разом ходили. Він з усіма знаходив спільну мову. Я ніколи від нього не чула, щоб він про когось погано говорив.
Збирався на фронт ще у 2014 році
У 2014 році, коли почалась війна, вся наша сім’я стала на один бік. Ми волонтери, готували їжу, розвозили хлопцям на блокпости. Віктор тоді збирався піти добровольцем до ЗСУ. Але я була вагітна третьою дитиною, я вмовила його залишитись.
24 лютого він пішов на роботу. Наступного дня він сів о 6 ранку біля мене, дивиться мені в очі, і каже: “Я пішов”. Я питаю: “Куди ти пішов?”. Як багатодітний батько він мав пільги, міг і за кордон виїхати…А він каже мені: “Я не можу. Молоді хлопці гинуть. А я здоровий чоловік буду відсиджуватись за їхніми спинами. Мені соромно”.
Він був дуже розумний, мав свої принципи, своє ставлення до життя: він чоловік, він любить свою країну не тільки на словах на дивані, а й може доводити це справами.
У молодості він служив в армії. Він був дуже спортивним, займався футболом, волейболом, шахами, тріатлоном. Але великого військового досвіду у нього не було. Просто була жага захищати.
З Маріуполя виходили пішки
У Маріуполі ж як було: перші пару днів ще нічого, а потім дуже страшно. Через два дні мій чоловік вже був на передовій. Без підготовки, без бронежилета, без каски…У Маріуполі було місиво.
1 березня ми ще зідзвонилися, і в Маріуполі зник зв’язок. Бомбили без зупину. Бомби, бомби, бомби. Сестра з молодшим сином в перші дні переїхала до мене.
Вже коли блокпости розбили, почали по дворах ходити якісь люди в формі, у нас машину забрали. 21 березня до нас прийшли батьки. І ми усі разом виходили пішки з Маріуполя. Ми з сестрою з 4 дітьми і двома хворими старенькими. Ми думали, що мати просто не доживе, це був дуже важкий шлях. Ми 10 днів діставались. До селища на узбережжі нас підвезли. Потім батьків і дітей змогли відправити на якійсь автівці. А ми з сестрою і моєю старшою донькою заходили в Бердянськ пішки.
В Бердянську ми з сестрою їздили щодня в центр, аби знайти хоча б когось, щоб вивезти дітей і батьків. Потім зустріли автобус, який, сказали, що вивозить. Ми сіли, але боялись, бо не знали, куди нас везуть, Бердянськ вже був окупований. Ми дуже боялись потрапити в Росію. Це було страшніше за смерть.
Нас була величезна колона автобусів, що виїжджали з Бердянська. І нашу колону окупанти взяли в заручники. На останньому блокпості “кадирівці” сказали: “А тепер далі не їдемо”. І все. Когось сказали, обміняють на полонених, а когось відправлять у РФ.
Колонна стояла, і не було, що пити, не можна було вийти в туалет. Казали, будуть розстрілювати того, хто вийде. А там їхали лише жінки, діти і старенькі. Коли ми казали, що нам нема чим напоїти дітей, окупанти відповідали: “То все ваш уряд”. Ми там і ночували на трасі, було дуже холодно, місць не вистачало, сиділи в проході.
Потім вони нас відпустили. Далі мінні поля, а коли в’їжджали у Запоріжжя, то вже плакали. Це було щастя велике — побачити наших хлопців (плаче — прим. ред.).
Доньці командир написав смс, що тато загинув
З Запоріжжя поїхали до Львова. Там зустрілись з племінником. Він готувався їхати на передову. Він на початок вторгнення працював в Чехії, але одразу повернувся. І теж зараз захищає Україну. Йому 21 рік. У нас в сім’ї три Віктори. Мій батько, мій чоловік і племінник. Це особливе ім’я для нас.
1 квітня (я ще потім думала, який дурний жарт) мені ввечері намагався хтось подзвонити. А потім моїй доньці надіслали повідомлення: “Дитинко, мені дуже шкода. Твій тато помер”(плаче — прим. ред.). Це писав його ротний. Тоді в центрі Маріуполя в районі 1000 дрібниць три тижні були запеклі бої. Вони йшли на допомогу своїм. Взводного треба було витягти з-під завалів. Віктор визвався добровольцем. Так мені розповів його ротний. Віктор пішов. Був танковий бій. В спину розстріляли мого чоловіка (пошепки — прим. ред.). Загинув він 15 березня. І зранку 15 березня ще встиг подзвонити моєму племіннику.
Я питала в ротного, а де його тіло, він сказав, що залишився там. Вони здалеку бачили, як він впав. Командир подав інформацію про загибель мого чоловіка. Після того повідомлення через пару тижнів зник і його ротний.
“Не вірила у вторгнення, не хочу вірити в загибель чоловіка”
У мене є трошки надії. Бо, по-перше, його не поховали. По-друге, ніхто з його підрозділу до нього там на полі бою вже не підходив. Тому я його шукаю про всяк випадок. Я розумію, що 7 місяців вже пройшло. Але все одно, поки я його не поховаю, я до кінця не вірю. Я пишу листи в усі організації. Його сестра здала тест ДНК про всяк випадок. Одній моїй знайомій здалось, що вона бачила його на якомусь відео з “Азовсталі”.
Навіть, якщо його і поховали, то на окупованій території. Мою родину та “влада” визнала ворогами якогось народу. Якого народу, я не знаю. Поїхати туди я не можу. Знайомих в Маріуполі, які могли б ходити і шукати дані по тих моргах, у мене немає.
— Я така людина, що я живу минулим і…я не можу [думати про повернення в Маріуполь]…(плаче — прим. ред.). В Україну ми повернемося. Але скоріш за все не в Маріуполь. Мені потрібно працювати, підіймати дітей. Маріуполь дуже зруйнований. Мені нема куди повертатися. Будинок увесь у тріщинах. І мені буде дуже боляче вертатись в місто, навіть коли Україна переможе.
Нашим дітям 17, 15 і 8 років. Віктор дуже любив дітей. Не на словах, а по-справжньому. Він приходив з роботи, і навіть не повечерявши, одразу цікавився, як в них справи, міг одразу піти погуляти. Він був для них великим другом. Донька досі дуже складно переживає звістку про загибель. Середній син Максим дуже схожий на батька, він спокійніший.
А молодший щодня грається і згадує: “а ми з татом лего збирали, як було гарно”(плаче — прим. ред.).
Ми до вторгнення збирались в гості до сестри за кордон. Але не склалося. Тепер ми приїхали сюди без Віктора. У листопаді йому мало б виповнитись 48 років.
Читайте також: