Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — молодший сержант Дмитро Голубінський. Він народився у Придністров’ї, але з дитинства жив на Вінниччині. Працював із технікою, займався пасікою та вирощував малину. Разом з дружиною виховував доньку. У перші дені відкритого вторгнення Дмитро долучився до війська, а згодом став начальником радіолокаційної станції взводу перехоплювачів безпілотників.
Про Дмитра Голубінського журналістам Вільного Радіо розповіла дружина захисника Мирослава.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Дмитро Голубінський народився 19 квітня 1994 року у Придністров’ї, в місті Кам’янка. Ще в дитинстві переїхав на Вінниччину — до села Заболотне Крижопільської громади. Тут минули його шкільні роки, а саме село з часом стало для Дмитра рідним.
Працювати він почав рано — із 17 років, згадує дружина Мирослава. Дмитро прагнув сам заробляти й дбати, щоб родині всього вистачало.
У 2013 році чоловік проходив строкову військову службу. У цей час на нього вже чекала майбутня дружина — Дмитро та Мирослава познайомилися приблизно за три роки до того. Мирославі тоді було 14. Вона приїхала в гості до подруги, а до того ж села завітала компанія хлопців. Серед них був Дмитро.
“Така несподівана зустріч була, і з тої пори ми почали дружити, зустрічатися, і так і одружилися”, — згадує Мирослава.
Вони жили в різних населених пунктах, але продовжували бачитися. Мирослава проводжала Дмитра на строкову службу та чекала на нього. Коли сама навчалася в Ірпені, він приїздив до неї. Під час служби у Василькові вони також намагалися зустрічатися.
У 2015 році пара створила сім’ю. Згодом у Дмитра та Мирослави народилася донька Еліна.
Сам Дмитро пов’язав освіту з технікою. Навчався на механіка у Ладижинському коледжі, а згодом продовжив навчання за цим напрямком. У 2024 році вступив до Вінницького національного аграрного університету. Чимало часу чоловік присвячував роботі. Зокрема, займався автомобілями — переганяв їх. А ще родина вирощувала малину. Від дідуся Дмитру дісталася пасіка, якою він особливо дорожив.
“Землю він дуже любив і займався. І навіть коли війна почалась, то він продовжував цим займатися дистанційно. Ми старалися, наймали людей, працювали і далі вирощували малину”, — розповідає Мирослава.
За постійною роботою подружжя нечасто знаходило час на відпочинок. Востаннє до повномасштабної війни вони разом їздили на море у 2020 році. Мирослава згадує: щойно з’являлася вільна хвилина, Дмитро вже знаходив нову справу на господарстві. Тепер саме про брак часу вдвох їй згадувати найважче.
“Мене за це тепер дуже сильно болить, що ми так мало встигли набутися разом. Ми не мали часу на себе, щоб кудись поїхати. Багато планували, але він завжди був в роботі. Бо так звик, напевно, завжди турбуватися за інших. З 17 років він працював і так до цього ставився, що треба заробляти, щоб всім на все вистачало”, — говорить дружина.
Дмитро спочатку мріяв про сина. Навіть коли під час вагітності лікарі двічі сказали подружжю, що народиться дівчинка, він сподівався, що вони могли помилитися. У родині самого Дмитра росли двоє хлопців, і виховували їх доволі суворо.
Та після народження Еліни між батьком і донькою поступово сформувався особливо близький зв’язок. Мирослава хотіла, щоб чоловік ставився до доньки м’якше: не сварив, а пояснював, більше балував її. З часом, каже жінка, Дмитро став саме таким татом, про якого вона мріяла для своєї дитини.
Куди б він не їхав у справах, часто брав Еліну із собою. Донька могла бути поруч, поки батько займався машинами чи іншою роботою, і ніколи йому не заважала.
“Вона коло батька крутилась. А я не могла натішитись, які в них були відносини”, — згадує жінка.
Коли Еліна йшла вранці до школи, дорогою телефонувала не мамі, а татові. Якщо виникала проблема — теж набирала його. Увечері вони могли довго розмовляти телефоном, жартувати й навіть обговорювати маму.
“Вони як ті дві бабусі на лавці під підʼїздом сиділи і усі-усі новини обговорювали”, — усміхається Мирослава
Ця звичка залишилася і після того, як Дмитро пішов служити.
“Він завжди з нею був на телефоні, навіть коли був на війні, на позиціях, він завжди до неї телефонував, вона до нього телефонувала. Батьком він був взагалі неймовірний”, — каже дружина захисника.
Напередодні повномасштабної війни Дмитро їздив до Придністров’я. Там помер його дідусь, і чоловік поїхав на похорон. Додому на Вінниччину він повернувся буквально за день до початку відкритого російського вторгнення.
24 лютого 2022 року родина залишалася вдома. Мирослава згадує, що в перші години війни була розгублена й не розуміла, куди можна їхати, до того ж поруч залишалися її мама та бабуся. Дмитро також не став виїжджати.
“Здавалося би, тоді ще можна було виїхати, але він не поїхав. Він зразу на другий день пішов у воєнкомат”, — розповідає дружина.
За її словами, Дмитро пішов спочатку до роти охорони — службу розпочав у другому відділі Тульчинського районного ТЦК та СП. Пізніше військовий перевівся на південь України.
З 11 червня 2024 року Дмитро служив у взводі технічного забезпечення 154-тої окремої механізованої бригади на посаді старшого механіка відділення ремонту. Згодом його перевели на бойову посаду в межах бригади до екіпажу безпілотних авіаційних комплексів взводу перехоплювачів БПЛА. Пізніше став начальником радіолокаційної станції цього взводу.
Він виконував завдання із захисту українського неба від російських повітряних атак на Одеському, Миколаївському та Херсонському напрямках. 20 листопада 2024 року Дмитро отримав статус учасника бойових дій.
Військову службу Дмитро сприймав не як тимчасову справу, розповідає дружина. Він їздив на навчання, опановував нові навички й прагнув професійного зростання.
29 жовтня 2025 року Дмитро вступив на кафедру військової підготовки Сухопутних військ України Національного університету біоресурсів і природокористування України. Мирослава підтримувала вибір чоловіка, хоча служба означала довгі розлуки.
“Він хотів служити, я його підтримувала, тому що він хотів служити, він навчався, постійно на якісь навчання їздив, вступив на воєнну кафедру, постійно вдосконалювався, хотів цього кар’єрного зросту у військовій сфері”, — розповідає вона.
Побратими Дмитра згодом казали Мирославі, що час служби разом із ним був для них “золотими часами”. За словами дружини, Дмитро міг приготувати побратимам їжу, допомогти зі справами чи підстрахувати. Намагався підтримувати настрій інших і не давав занепадати духом.
Він любив спонтанні ідеї. На Водохреще міг серед ночі запропонувати побратимам їхати купатися в морі, бо іншого вільного часу через службу могло не бути. Іншим разом питав хлопців, чи хочуть вони суші, — й одразу брався організовувати, де їх знайти.
Для служби родина придбала Дмитру окрему машину. Нею він возив побратимів, якщо комусь було потрібно.
“Він сам по собі був дуже добрий, він завжди міг собі не допомогти, а комусь він обов’язково допоміг, щоб він зі шкури виліз, але допоміг”, — говорить Мирослава.
Про чимало таких випадків вона дізналася вже після загибелі чоловіка. Знайомі розповідали їй, як колись Дмитро допоміг їм — хоча сам дружині про це не говорив.
“Він такий був хороший, знаєте, дуже хотів людям добро зробити. І він багато чого хотів встигнути. Він спішив жити, він дуже спішив жити”, — додає дружина військового.
Востаннє перед загибеллю Дмитро приїздив додому у грудні. Наступного разу родина чекала його наприкінці березня — на день народження Еліни.
31 березня 2026 року дівчинці мало виповнитися 10 років. Батьки планували подарувати їй новий телефон, і Дмитро цікавився, який саме обрати. 19 березня він зателефонував дружині, щоб уточнити деталі.
“Він подзвонив вранці, спитався: “То якого кольору йдемо купляти?” Я кажу: “Давай білий, бо вона такий хотіла”. І все. І ввечері він вже загинув. Десь після 23-ої години”, — згадує Мирослава.
Того вечора молодший сержант Дмитро Голубінський виконував бойове завдання із захисту повітряного простору України поблизу села Визирка Одеського району.
Під час російської повітряної атаки, у момент запуску безпілотного літального апарата, військовий дістав мінно-вибухові травми та загинув.
До свого 32-річчя Дмитро не дожив рівно місяць.
Його поховали на сільському кладовищі у Заболотному. Під час прощання матері військового передали Державний Прапор України та бойовий стяг військової частини.
Посмертно Дмитра Голубінського нагородили відзнакою Міністра оборони України “Хрест доблесті” та відзнакою Президента України “За оборону України”. За час служби він також отримував подяки від командування.
22 червня 2026 року в Заболотному відкрили меморіальну дошку на честь Дмитра.
У військового залишилися мама Інна, дружина Мирослава та донька Еліна.
Нині родина збирає підписи під петицією із проханням надати Дмитру Голубінському звання Героя України посмертно. Для Мирослави це продовження підтримки вибору чоловіка.
“Він від початку повномасштабного вторгнення пішов служити, він не відсторонився, не шкодував за цей вибір”, — говорить дружина.
Вічна памʼять захисникові