Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня українці вшановують хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — військовий Вадим Кутовий. Чоловік з 19 років був у війську, на війні зустрів кохання, одружився, став батьком. Та життя Вадима обірвалося у 2023 році на фронті в Донецькій області.
Про Вадима Кутового Вільному Радіо розповіла його дружина Олена. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Вадим Кутовий народився 7 квітня 1993 року в селі Тетерівка Черкаської області. Батьки покинули Вадима з братами, коли йому було два роки. Виховували хлопців дядько Сергій і тітка Світлана з бабусею Вірою Арсенівною. Вадим мав двох рідних братів Володимира і Віталія. Разом з Володимиром вони були двійнятами.
В селі завжди багато роботи, тож дитинство було нелегким. Вадим змалечку був працьовитим і відповідальним, а також дуже добрим, любив тварин.
“Він був дуже добрий. Йому завжди хотілося когось прихистити, допомогти. Збирав усіх котів, собак. У нас досі вдома живуть морські свинки, яких він приніс”, — усміхається дружина.
А ще Вадим писав вірші.
Сьогодні хліб ділили на чотирьох,
Черствий, холодний, трохи в пилюці.
А поруч брат мовчав, дивився вбік,
Тримав долоні в чорній сажі й бруді.
Я відломив половину і віддав:
— Тримай, браток, тобі сьогодні треба.
Він усміхнувся тихо й проказав:
— А ти ж поїв?
— Та я поїв. Не треба.
Уривок з вірша Вадима Кутового “Шматок хліба”
Після 9 класу Вадим закінчив Жашківський аграрно-технічний професійний ліцей на електрогазозварника та водія транспортних засобів. А у 2012 році розпочав військовий шлях у лавах Нацгвардії в/ч 3002 на Львівщині. Нагороджений нагрудним знаком II ступеня “За зразкову службу”.
Згодом, Вадим брав участь в Революції Гідності. А після Майдану вирушив на схід — з початком АТО служив у радіолокаційних військах ЗСУ в/ч А 1606. Він боронив Україну в найгарячіших тоді точках — Піски, Щастя, Лисичанськ, Марʼїнка, Світлодарська дуга, Бахмут.
У березні 2016 року перевівся до батальйону спецпризначення “Донбас”. Військова служба познайомила Вадима з Оленою. Жінку, яку згодом покличе заміж, він зустрів на полігоні на Херсонщині — Олена тоді була бойовою медикинею у 10-й гірсько-штурмовій бригаді.
“Я чекала своїх у наметі, зазирнув Вадим, спитав, чи є у нас чайник. Так вперше побачились”, — усміхається жінка. — “Згодом ми зустрілись вже на Донеччині, у шпиталі. Він з пораненням, я з контузією. Я тоді смикнула його за рукав, але він мене не впізнав — теж мав контузії, вони дуже впливають на пам’ять. А потім прийшов до мене “у палату”. Закрутилось. Заміж покликав”.
Олена розповідає, що не планувала будувати стосунки на службі — не хотіла відволікатись від роботи й задач. Втім, Вадим її підкорив:
“[Романтичні] стосунки в армії для мене були табу. Взагалі не уявляла, аби з кимось зустрічатись, одружуватись. Я своєю справою займалася, треба було поранених рятувати. Але Вадим, от знаєте, що мене підкупило, чому я заміж вийшла? Сміливість! Він неймовірно мужній був. Інколи аж до дурного. Там, де багато хто тікав, відмовлявся, він лишався на позиціях, ліз допомагати. Була ситуація, коли увесь підрозділ відійшов. Залишились тільки Вадим з ще одним побратимом. Йому потім дали медаль за зразкову службу”
Олена перевелась у підрозділ до коханого. Вони побралися на сході, запросивши на весілля побратимів й посестер, стали батьками донечки Анастасії. Олена майже усю вагітність залишалася рятувати побратимів, а Вадим звільнився зі служби після народження донечки.
“Через велику зайнятість у підрозділі у мене не було можливості вчасно стати на облік, під час народження Анастасії й після були проблеми зі здоров’ям. Та ця дитина дуже хотіла вижити і мала з’явитися, тож доля нам її подарувала”, — згадує Олена.
Тоді Вадим розпочав цивільне життя — приїхав до дружини в її рідний Івано-Франківськ, влаштувався на роботу на будівництво. А час після роботи проводив з маленькою. Любив і піклувався про старших доньок Олени.
“Він дуже любив донечку і турбувався про неї. Коли була ще немовлям — вставав вночі до неї, заколисував. Коли трішки підросла, після роботи приходив, брав її й вів гуляти на кілька годин. Поки усі дитячі майданчики не обходили, не вертались. Зазвичай мами гуляють з дітьми, а у нас тато”, — розповідає дружина.
Вона згадує, попри любов до родини, чоловіка тягнуло на службу, він підтримував побратимів, донатив на потреби підрозділу майже усі гроші, волонтерив, їздив на зустрічі з бойовими товаришами у тилу разом з донькою.
“Я тих людей не знаю, зате вони усі знають нашу Настю. Завжди її з собою брав”, — сміється Олена.
Після початку повномасштабного вторгнення Вадим вирішив повертатися на фронт. Олена розповідає, що спочатку була проти:
“Він вже мав серйозні поранення, участь у серйозних боях у гарячих точках. Доходило до того, що я його документи під ламінат вдома заховала, а він чергував біля військкомату, але його не брали без посвідчення особи, казали мені, що прийдуть з обшуком. Але я розумію, що він інакше не зміг би. Я прийняла його рішення”.
Вадим вступив до Івано-Франківської ТРО, а згодом — до 10 окремої гірсько-штурмової бригади. Серед побратимів мав позивний “Вуді”, був заступником командира бойової машини, оператором-навідником.
“Вадим з 19 років в армії. І уже під час повномасштабного, коли керував підрозділом, телефонував, розповідав, як навчає старших чоловіків, керує. Але ніколи не розповідав про небезпеку. Я не вірила, що він може загинути. Бо він таке вже пройшов, в такому пеклі вижив, що от просто не міг загинути, просто не міг”, — каже дружина.
Востаннє з рідними Вадим розмовляв 8 березня 2023 року. Тоді ж надіслав коханій фото, де склав з рук серденько.
“Він тоді зателефонував, нас з дівчатами привітав. Потім взяв трубку мій тато, а він взагалі не звик емоції показувати, такий “сухий”, але коли я почула, що він сказав Вадиму: “Молись”, зрозуміла, наскільки все серйозно”, — згадує Олена.
Життя Вадима обірвалось наступного дня — 9 березня поблизу Білогорівки під Бахмутом. За кілька днів йому мало виповнитися 30 років. “Я пакувала подарунок, питала в побратимів, якими шляхами там можна проїхати, знайшла хлопців, які прям туди “на передок” їхали, то мали б йому передати”, — розповідає жінка.
Вадима Кутового поховали на Алеї Слави у Чукалівці біля Івано-Франківська.
“Колись він з моїм татом приїжджав на цвинтар допомагати прибрати могили наших родичів. І сказав ще, що у нас “не той стиль” оформлення поховань, що він вважає, що має бути інакше. То я потім ходила до мера просила, аби нам дозволили його поховати не в єдиному стилі з рештою полеглих військових”, — розповідає жінка.
Іменем Вадима Кутового назвали вулицю у селі Вовчинець Івано-Франківської громади. Посмертно він нагороджений медаллю “За честь і звитягу” та орденом “За мужність”. Рідні створили петицію з проханням надати Вадиму Кутовому звання Героя України.
У Вадима залишилися дружина Олена, доньки Ольга, Олександра та Анастасія.
Світла пам’ять полеглому захисникові.