Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Дениса Гойду з Ізюма, що на Харківщині. До війська він пішов у 18 років і з 2020 року брав участь в Операції об’єднаних сил. Під час повномасштабної війни вивозив поранених, воював за звільнення рідного міста, а згодом служив у підрозділі наземних дронів. Поза службою Денис займався кікбоксингом і у 2026 році став чемпіоном України.
Про життя і загибель Дениса Гойди журналістам Вільного Радіо розповіла його дружина Ольга.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про дорогу вам людину. Це безкоштовно.
Денис Гойда народився 14 вересня 2001 року та виріс в Ізюмі на Харківщині. За словами дружини Ольги, у дитинстві він був жвавим і веселим. До школи пішов у п’ять років, тож свій шостий день народження вже святкував серед однокласників.
Із першого класу хлопець займався тхеквондо, їздив на змагання та здобував нагороди. Також тренувався з боксу.
Закінчивши школу, Денис вступив до технічного училища, а після нього вирішив піти до війська. Сам поїхав до Харкова, пройшов там військово-лікарську комісію й у 18 років вступив до Збройних сил України.
Із 2020 року військовий брав участь в Операції об’єднаних сил. Службу проходив у 81 окремій аеромобільній Слобожанській бригаді, де мав позивний Змій.
Після початку повномасштабного вторгнення він продовжив службу на фронті. За роки війни змінив кілька посад і пройшов шлях від солдата до сержанта.
Дружина розповідає, що у складних ситуаціях чоловік не уникав відповідальності та залишався поруч із побратимами.
“Він умів залишатися спокійним у моменти, коли страх цілком природний, і, мабуть, саме тому поруч із ним іншим теж ставало спокійніше. Якщо треба було йти — йшов. Якщо поруч комусь було важче — допомагав”, — ділиться Ольга.
Поза військовою службою Денис займався спортом. Тренувався та виступав на змаганнях із К-1 — одного з напрямів кікбоксингу.
“Я захоплювалася його витримкою і силою духу. Попри тяжку службу, він не залишав собі часу просто лягти поспати, а йшов тренуватися”, — говорить Ольга.
У 2026 році чоловік посів перше місце на всеукраїнському чемпіонаті з К-1, у якому брали участь професійні бійці та військові.
Під час повномасштабної війни Денис воював у районі Білогорівки на Луганщині. Його підрозділ також виконував завдання біля Богородичного, Кам’янки, Долини та Лозового на Донеччині.
У 2022 році після удару по позиції під Білогорівкою захисник вирушив на евакуацію поранених військових. За словами Ольги, він поїхав на легковику туди, де через обстріли було небезпечно пересуватися навіть броньованою технікою. Під час евакуації військовий зазнав осколкових поранень, однак вивіз побратимів.
Уламки влучили в праву частину тіла, руки та ноги. Денису прооперували ліве коліно, але частина осколків залишилася в тілі. Реабілітація тривала близько місяця.
“Для нього ця історія не стала приводом зробити із себе героя. Він просто зробив те, що вважав правильним”, — говорить Ольга.
Того ж року під Богородичним Денис, який тоді був старшим навідником, за кілька хвилин зміг знищити БМП і танк окупантів, а після цього вивів своїх людей із позиції. За словами Ольги, під час тих боїв її чоловік зустрів колону російської техніки та знищив понад 20 її одиниць.
Денис був єдиним сином у родині. З матір’ю Ольгою в нього були теплі стосунки. Після початку повномасштабного вторгнення жінка залишилася в окупованому Ізюмі.
“Вона була для нього ще й другом — тією людиною, з якою можна говорити про все, ділитися, сперечатися, радитися, сміятися і залишатися собою”, — розповідає дружина.
Під час окупації мати та син спілкувалися щодня. Щоб зателефонувати Денису, жінка виходила на гору Крем’янець, де ловив мобільний зв’язок. Аби її не запідозрили, вдавала, що йде по дрова. Їжу тоді готували на вулиці для всіх.
Поки мати залишалася в місті, Денис був серед військових, які брали участь у звільненні Харківщини.
“Для нього звільнення Ізюма ніколи не могло бути просто ще одним напрямком на карті бойових дій. Там був його дім. Там була його мама”, — каже Ольга.
Після деокупації Ізюма Денис і його мати зустрілися у Львові. На той час чоловік проходив реабілітацію після поранення.
Зі своєю коханою Ольгою Денис познайомився в листопаді 2023 року. Тоді він тримав оборону на Білогорівці. Після контузії Денис проходив лікування, а згодом саме повертався на фронт. Дорогою разом із побратимами заїхав до Краматорська, щоб купити для себе та військових на позиції бургери. Ольга працювала в цьому кафе та прийняла його замовлення.
“Він запав якось відразу до душі. Я як зараз памʼятаю його очі, вони були такі пусті, дуже змучені, але, незважаючи на це, він так щиро посміхався. Ці очі я запамʼятаю назавжди”, — згадує Ольга.
Після цього вони почали спілкуватися переважно онлайн, адже Денис залишався на війні. Бачилися, коли його разом із побратимами по черзі відпускали до міста, щоб випрати речі та закупити необхідне, або коли він приїжджав до Краматорська під час евакуації поранених.
“Всі якось хизувалися дорогими машинами, телефонами, а Денис був у цьому плані дуже простий. Він приїжджав до мене на «Навара» (пікап Nissan Navara, — ред.), в якій усі запчастини були прив’язані мотузками. Бойовий автомобіль, одним словом. Мені дуже подобалося, що він такий простий, справжній”, — ділиться жінка.
У червні 2024 року закохані одружилися. Ольга згадує, що чоловік часто брав на себе домашні справи й частіше за неї готував вечерю, бо вона працювала допізна. Згодом він подарував Ользі французького бульдога, якого назвали Тімом.
“У нашому домі завжди були свіжі квіти. Він дуже багато їх дарував, вони ніколи не встигали в’янути”, — розповідає жінка.
Після реабілітації Денис повернувся до служби. Згодом через отримані травми й загальне погіршення стану здоров’я перевівся з десантно-штурмових військ до 112 окремої бригади територіальної оборони, де почав працювати з безпілотними наземними системами.
У новому підрозділі військовий став головним сержантом взводу логістично-евакуаційних безпілотних наземних систем. Також навчав інших військових працювати з цією технікою.
За словами Ольги, до чоловіка зверталися не лише зі службовими питаннями.
“З ним радилися, говорили про особисте, слухали його думку. У двадцять з невеликим він уже був для інших не просто сержантом, а людиною, чия присутність мала вагу”, — каже дружина.
За віддану службу Дениса нагородили орденом “За мужність” III ступеня, відзнаками “Сталевий хрест” і “За особисту хоробрість”, а також нагородною зброєю.
Востаннє Ольга переписувалася з чоловіком 2 липня 2026 року приблизно за пів години до його загибелі. Денис написав, що вони вже повертаються з бойового виходу, і їм залишилося пройти шість кілометрів. Того дня він забезпечував супровід і вогневе прикриття безпілотних наземних комплексів поблизу селища Семенівка Донецької області.
Коли захисник повертався із завдання, російська керована авіабомба влучила у бліндаж сусіднього підрозділу. Денис залишив побратимів біля входу, аби не наражати їх на небезпеку, а сам стрибнув у бліндаж, який уже горів. За словами дружини, останнє, що він сказав по рації, було: “Хлопці, не підходьте, тут спекотно”.
Після цього пролунали два вибухи. Побратими дістали тіло Дениса з-під завалів бліндажа. Захисник загинув миттєво. Йому було 24 роки.
Рідні Дениса Гойди закликають вшанувати його пам’ять і підтримати петицію про надання йому звання Героя України посмертно. Підтримати ініціативу можна за посиланням.
Світла пам’ять.