Вона займалась ядерною фізикою, а після завершення кар’єри стала берегинею української Донеччини. Зберігала унікальні мозаїки, друкувала книжки, повертала викреслені Кремлем імена видатних діячів краю. А ще вишивала. Вона пішла у засвіти рік тому, а сьогодні міг би бути її день народження.
“В житті не буває випадковостей, це розуміли всі, хто спілкувався з Людмилою Огнєвою. І вона показувала, що кожний символ, кожний знак — не випадковість. Вона сама — символ та знак української Донеччини. Вона зайшла в цей Пантеон, де лежать усі наші великі люди — й з 19 століття, й сучасності”, — розповів Вільному радіо журналіст, громадський діяч з Донеччини Володимир Березін.
Людмила Огнєва — майстриня української народної творчості, організаторка кількох клубів народної творчості у Донецьку, таких як “Світлиця” та “Чарівниця”. Авторка понад 45 брошур та книг.
Довгі роки Людмила Огнєва пропрацювала у науково-дослідницькому інституті, а у зрілому віці, на заслуженому відпочинку, повністю віддалася громадській роботі.
“Людмила Родіонівна — людина багатогранна, і кожний відкривав її по-своєму. Вона прожила практично усе життя в Донецьку і зберігала українську спадщину: мозаїки Алли Горської, Опанаса Заливахи, в створенні яких брав участь Василь Стус”, — розповідає про Людмилу Огнєву Володимир Березін.
Для довідки:У Донецьку, на стінах ЗОШ № 5 залишилися 9 унікальних мозаїчних панно, створених у 1965-66 роках за участі Алли Горської, мисткині та видатної дисидентки з Києва, яку за кілька років знайшли вбитою. Вони є пам’яткою монументального мистецтва та історії національного значення.
Березін додає: це не єдині мозаїчні панно Горської в Донецьку, якими опікувалась Людмила Огнєва.
“У 1999-2000 роках у Донецьку в магазині “Рубін” у центрі міста хотіли реставрувати магазин на 1 поверсі під “МакДональдс”. Там була мозаїка Алли Горської “Жінка-птах” — видатна робота. А донецька бізнес-влада тоді вирішила її зруйнувати, мовляв, не потрібна. І саме Огнєва “підняла хвилю” — пішла по газетах з публікаціями, закидала листами. І вона домоглась того, що донецька влада втрутилася та вирішили зберегти цю мозаїку в цьому новому “МакДональдсі” — унікальний випадок”, — розповідає Ігор Зоц.
Людмила Родіонівна Огнєва народилася 12 квітня 1936 року на Вінниччині. На Донеччину приїхала 1944 року. Жила в Торезі, а з 1966 року — у Донецьку. За освітою радіофізикиня, а за покликанням — громадська діячка, журналістка, дослідниця й майстриня. Протягом 19 років очолювала донецьку обласну організацію “Союз Українок”, була заступницею директора громадського музею “Смолоскип” у Донецьку.
Вже у статусі переселенки, у Києві, Людмила Огнєва випустила книгу “Алла Горська. Душа українського шістдесятництва”.
“Вона видавала багато літератури про українську спадщину на Донеччині. І робила прив’язку до Донеччини — того, що нам 30 років бракувало: для нас Україна була “десь там”, в сенсі “У нас багато національностей, навіщо нам це?” А вона боролася за те, щоб Україна була на Донеччині”, — каже Володимир Березін.
Книга про Аллу Горську — лише одна з багатьох, які написала Людмила Огнєва.
“Одна з найцікавіших її книжок — “Що ми знаємо про Донбас?” Вона вийшла невеличким тиражем. Серед постатей, яких вона зібрала, — Ігор Козловський, який тоді розповідав про релігійну ситуацію. Там було дослідження про те, як люди ставляться до постаті Степана Бандери. Учні Ясинуватської школи робили опитування, і там були дуже цікаві відповіді. Все це була робота ентузіастів”, — згадує Ігор Зоц.
Людмила Родіонівна багато зробила для повернення імен Василя Гайворонського та дисидента Олекси Тихого, каже Володимир Березін.
“Людмила Родіонівна допомогла мені особисто видати книгу “Заячий пастух” письменника розстріляного українського Відродження Василя Гайворонського. Я гроші знайшов, але вона знайшла дешеву типографію, змакетувала, безкоштовно допомогла”, — згадує Володимир Березін.
Вона брала участь й в публічних заходах, які популяризували постаті української Донеччини.
“Завдяки їй до нас приїздили потужні фігури, зробили Василя Гайворонського хрестоматійним письменником — він включений в хрестоматію рідної мови на Донеччині та увійшов в освітню програму. Вона постійно приїздила на перші Олексині Читання, допомагала створювати Товариство Олекси Тихого керівництва Євгена Шаповала”, — додає він.
“У Донецьку був музей “Смолоскип”, присвячений українським самоспаленцям (людям, які спалили себе на знак протесту проти московського гноблення України, — ред.). Людмила Огнєва була одним з фундаторів, партнерів цього музею. Ціла група людей гуртувалась навколо нього”, — каже Ігор Зоц.
З початком війни на Донбасі у 2014-му експозицію з Донецька змогли вивезти, і відтоді вона мандрує. За словами засновника музею Віктора Тупілка, матеріали до книги про самоспаленця Василя Макуха теж допомагала збирати та упорядкувала Людмила Огнєва. Торік планували видати шосте оновлене видання цієї книги.
Людмила Огнєва була членкинею Спілки журналістів та постійно друкувалася у єдиних україномовних тижневиках Донецької області — “Донеччина” та “Світлиця”.
Людмила Огнєва спочатку збирала вишивані сорочки різних регіонів, возила їх, показувала, що Донецька область є українською, каже Ігор Зоц. Та врешті решт почала вишивати сама.
“Вона створювала вишиванки усіх відомих українських діячів — від Чернявського Миколи до Дмитра Чернявського, Міфа (оперного співака Василя Сліпака, який загинув в ООС на Світлодарській дузі, — ред.). Вона бачила, які вишиванки були на них, і це було теж не випадково: кожний знак щось визначав, якусь територію, традицію. І ми занурювались в це. Вона була носієм усіх цих українських символів, знаків, української енергії”, — згадує Володимир Березін.
Володимир Березін зазначає: необхідно зберегти спадщину Людмили Огнєвої.
“Ті, хто переймаються цим — перш за все, майстриня Світлана Кравченко з ГО “Бахмут Український” — хотіли б, аби був окремий музей Людмили Огнєвої, саме у нас (у Донецькій області, — ред.). Ми звільнимо наші території та зробимо його. Її роботи начебто передали в Музей Гончара. Але там це буде якоюсь маленькою часткою. А у нас на Донеччині воно буде “стріляти”. Сподіваюсь, Донецьк звільнимо й зробимо це точно. До цього треба готуватися”, — каже Володимир Березін.
Людмилі Огнєвій судилося побачити дві війни та на схилі років стати вимушеною переселенкою. Її не стало 29 квітня 2022 року, її поховали на Байковому цвинтарі у Києві в колумбарії у центральній частині кладовища. В останню путь її провели друзі.