Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Валерія Бібіка. Більшу частину життя чоловік працював зварювальником і робив креслення сільськогосподарської техніки. Та в жовтні 2022 року йому довелося залишити мрію про власну майстерню й взяти до рук зброю.
Про Валерія Бібіка Вільному Радіо розповіла його дружина Анна.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Валерій Бібік народився 31 жовтня 1988 року в селі Новомиколаївка Кіровоградської області. Коли хлопець був зовсім малим, його батьки розійшлися. У три роки разом зі старшим братом і матірʼю він перебрався до вітчима в село Івано-Благодатне, де провів більшу частину життя. Саме там Валерій пішов до школи, завів друзів і здобув перші перемоги.
“Він дуже захоплювався футболом. Постійно грав за сільську раду на змаганнях району й області. Вони з командою їздили на всякі матчі, бувало, що й призові місця займали. Біля нього завжди було багато друзів, бо він був дуже позитивним. Любив пожартувати, щоб усі усміхалися”, — розповідає його дружина Анна.
По завершенню місцевої школи Валерій знайшов собі підробіток. Поки інші діти відпочивали, хлопець пристав на пропозицію керівника зварювальної бригади, що жив по сусідству. Чоловік навчив Валерія багатьом навичкам, і випускник провів літо у розʼїздах Прилуками, Черніговом і Черкасами разом із бригадою. Коли ж повернувся, аби закріпити знання, вступив до нинішнього Центральноукраїнського вищого професійного училища імені Миколи Федоровського на зварювальника.
Та, здобувши фах, працювати на постійній основі Валерій почав не одразу. У 2006 році хлопця призвали на строкову службу. Її він проходив у Десні на Чернігівщині.
Після повернення з армії Валерій Бібік працював у зварювальній бригаді, доки, створивши сімʼю, не змінив місце роботи. Справа в тому, що 2009 року під час прогулянки він знову зустрів дівчину Анну із сусіднього села. Ще до служби Валерія вони спілкувалися в одній компанії, проте тоді хлопець мав стосунки. Через кілька років він був вільний, і тоді, каже Анна, майбутні закохані стали сприймати один одного вже інакше.
За рік пара побралася й почала жити разом у селі Українка. Валерій знайшов роботу в Кропивницькому — проєктував сівалки в одній із великих компаній і якось навіть переміг на спеціалізованій виставці в Києві. У вільний час він ходив на риболовлю разом із друзями, їздив на машині або ж проводив час із дітьми. Про них подружжя мріяло одразу. У 2011 році в пари народилася донька Анастасія, а в 2017 — син Артур.
“Він був дуже гарним батьком. Завжди, коли в нього була вільна хвилинка, намагався провести її з дітьми. У всякі парки їх возив, на озеро, до річки. Узимку водив на ковзанку — хотів, щоб їм було цікаво. Артурчик мало його памʼятає, а ось Настенька завжди була з ним”, — каже жінка.
У 2021 році Валерій знову змінив роботу. Тоді після смерті начальника компанією стали керувати його сини. Через авторські права на креслення в них із чоловіком виник конфлікт, тож він забрав свої розробки й влаштувався зварювальником на заводі з виробництва сільськогосподарської техніки.
За словами дружини, Валерій був справжнім майстром: міг зварити дві деталі так, що вони виглядали мов одне ціле. Чоловік навіть планував відкрити власну майстерню, де б застосовував свої навички в ремонті машин. Уже встиг залити фундамент майбутньої будівлі, але довелося повернутися до іншого вже забутого ремесла — військової справи.
У перший рік повномасштабного вторгнення, 13 жовтня 2022 року, Валерій Бібік отримав повістку й уже наступного дня вирушив на навчання. Відмовок від служби, каже Анна, він не шукав.
“Він коли її тільки отримав, одразу сказав: «Ну, якщо не ми, то хто? Треба захищати, тому що в кожного з нас є діти, батьки, сімʼї». Тобто жодних розмов про «я не хочу» чи «я не буду» не було. А я вже погодилася з його рішенням. Якщо він щось вирішив, то це все”, — згадує дружина.
Після місяця підготовки разом із тоді ще 4 окремою танковою бригадою, у якій Валерій служив номером обслуги кулеметного взводу 1 стрілецького батальйону, чоловік вирушив на схід. Переважно боронив Донеччину, зокрема в лютому 2023 року два тижні не виходив на звʼязок із рідними, поки виконував завдання в Бахмуті. Також воював на Харківщині.
Протягом служби військовому вдалося один раз приїхати додому у відпустку. За 10 днів, що він їх провів із сімʼєю, всі рідні побачити його не встигли, адже увесь час Валерій приділяв дітям. Якщо ж у родині починалися якісь суперечки, завжди зводив їх нанівець.
“Він дуже змінився. Раніше, якщо йому щось не подобалося, він довго міг сперечатися, був упертим. Коли ж прийшов у відпустку, і хтось міг щось крикнути, він казав: «Чого ви кричите? До цього ж можна геть інакше поставитися». Спокійнішим став”, — розповідає Анна.
Через місяць після повернення на фронт, 23 червня 2023 року із Валерієм зник звʼязок. Того дня військовий був водієм у складі штурмової групи, що виконувала завдання поблизу Торського. Росіяни розбили групу — Валерій загинув. Забрати його тіло з поля бою вдалося наступного дня.
Утім, рідні дізналися про трагедію лише через тиждень. Дотримуючись вказівок чоловіка, Анна чекала його виходу з позицій і нікуди не дзвонила, а командування з нею не звязувалося. Але невістка жінки побачила фото жетона Валерія, яке опублікував волонтер у групі пошуку загиблих. Коли Анна подзвонила йому, той дав їй номер моргу в Дніпрі. Там жінці сказали, що в них дійсно перебуває тіло Валерія. Та остаточно загибель чоловіка підтвердив браслет із бісеру з квітковим візерунком на його руці — під час останньої зустрічі прикрасу для чоловіка сплела його донька.
Через кілька тижнів після загибелі, Валерія поховали в селі Українка.
Аби вшанувати памʼять захисника, рідні просять надати йому звання Героя України. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна памʼять.