Бахмутянка Ірина та дві її маленькі донечки втратили не тільки домівку, а й найдорожчу людину — чоловіка та батька Андрія. Старший солдат 53-ї ОМБр ім. князя Володимира Мономаха Андрій Дяченко загинув у серпні 2022 року під Вугледаром. Ірина Дяченко впевнена, що тепер має важливе життєве завдання — виховати доньок, які б пам’ятали батька та були вдячні йому за захист. Зараз родина намагається налагодити нове життя у Дніпрі.
Ірина — корінна бахмутянка, Андрій родом з села Українка Запорізької області. Але їхнє кохання почалося саме у Бахмуті, де чоловік проходив військову службу. До армії Андрій потрапив добровільно: ще на початку гібридної війни Росії проти України він із другом відгукнувся на потребу у захисті рідної землі.
“Нас познайомили друзі, а вже через чотири місяці Андрій запропонував мені стати його дружиною, — згадує Ірина. — Я з радістю погодилася, ми вирішили жити у Бахмуті, де й відбулося наше щасливе знайомство. Андрій був з дитинства сиротою, тому Бахмут, де він створив родину, став йому рідним. А у 2016 році у нас народилася Алінка”.
Ірина зізнається, що звикнути до ролі дружини військового було нелегко. Щоб бути ближче до родини, Андрій підписав контракт з 54-ю окремою механізованою бригадою імені гетьмана Івана Мазепи, яка дислокувалася у Бахмуті. Але все одно Ірина нечасто бачила чоловіка поруч — майже постійно він був на бойових позиціях або на навчанні.
“Але й до цього звикаєш з часом, — каже Ірина. — Коли народилася донечка, його не було у місті, тому перше знайомство батька з дитиною відбулося через відеозв’язок. Він взяв Алінку на руки вперше через місяць, коли нарешті повернувся з відрядження”.
Андрій дуже любив проводити час із родиною, і напередодні народження другої донечки вирішив піти з військової служби. Ірина каже — мріяв увесь час присвятити вихованню доньок.
“Він дуже радів, що на цей раз має можливість бути поруч, коли вона народиться. Андрій влаштувався на роботу, але багато часу проводив вдома — допомагав мені з меншою, старшу завжди сам відводив до дитячого садочка вранці, а ввечері ми усі разом її забирали додому. Андрій був дуже відповідальний та люблячий татко. Сумно, що доньки так недовго могли побути “татовими” донечками”, — каже Ірина.
Тому для дружини загиблого важливо, щоб діти, які тепер ростуть без присутності батька, не відчували трагічної порожнечі. Для цього вона прагне наповнювати їхнє життя теплими спогадами, навіть якщо самі дівчата багато чого пам’ятати не можуть через вік.
“Особливо менша донька — коли Андрій загинув, їй ще не було двох років. Але навіть Аліна, коли я її питаю, наприклад, про Бахмут, вже має не дуже яскраві спогади. Так влаштована дитяча пам’ять, — каже бахмутянка. — Тому я вирішила говорити з ними про це, показувати наше гарне місто, згадувати Андрія — по яких доріжках ми ходили до дитячого садочка, як батько любив з ними жартувати, що ми вміли разом готувати. Вже тут, у Дніпрі, я видрукувала його фото, замовила у художниці його портрет, щоб дівчата бачили свого батька і не почувалися покинутими”.
Про складні та трагічні моменти останнього року життя чоловіка Ірина з доньками поки не розмовляє. Але ці факти вона ретельно зберігає у своїй пам’яті, щоб колись розповісти дітям про нього не лише як про турботливого батька, а і як про сміливого воїна. Андрій підписав новий контракт із ЗСУ напередодні повномасштабного вторгнення — з червня 2021 року він воював у складі 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. У лютому 2022 року вони стояли на позиціях біля Волновахи та взяли на себе основний удар на тому напрямку.
“Я пам’ятаю, як мій чоловік зателефонував та сказав: “Сонце, це все. У нас вторгнення”. Більше я його не чула — зв’язок зник. Звісно, я його шукала, у мене були всі контакти друзів, я всім дзвонила. Але ні в кого не було зв’язку, — згадує Ірина перші дні великої війни. — Я не знала, що робити, мені було дуже погано”.
А 1 березня Ірині у фейсбуці написав незнайомий хлопець. Він повідомив, що Андрій лежить у шпиталі Дніпра, та попросив номер її телефону. Спочатку жінка сумнівалася, чи, бува, це не шахраї, але коли написала свій номер, на нього одразу подзвонив Андрій.
“Цього разу пощастило, якщо можна так сказати. Він був живим [після російського удару], але у поганому стані, навіть розмовляв дуже повільно. Його телефон згорів, а через контузію він забув всю інформацію — моє ім’я, адресу, номер телефона. А коли згадав, попросив хлопчину знайти мене у соцмережі, — переповідає Ірина. — Він навіть не пам’ятав, як його довезли до госпіталю в Дніпро. А ще у нього віднялись ноги, бо була травма хребта. Коли його стан стабілізували, перевезли до Львова, а після він приїхав до Бахмута, де тоді ми ще залишалися”.
У Бахмуті, де Ірина з доньками та мамою чекали на Андрія, тоді було ще відносно безпечно. Втім, вже почалися проблеми з медикаментами та продуктами.“Скажу чесно, було дуже страшно за дітей. Особливо після того, як стали відомі жахи окупації Бучі, Ірпеня та інших населених пунктів Київщини. А ми ж — родина військового. Тому, коли Андрій приїхав до нас після реабілітації, вирішили, що залишатися більше не можна”, — пояснює Ірина. Вже 8 квітня волонтери допомогли родині виїхати — спочатку до шелтера у Дніпрі, а потім — на Волинь. Там разом зі знайомою родиною, де було троє дітей, вони опинилися у дитячому реабілітаційному центрі, який переобладнали для проживання переселенців.
“Як й усі, ми багато не брали, бо вірили, що скоро повернемося. Я захопила тільки дитячі речі: шкарпетки, платтячка. А дорослі так і поїхали, у чому були. Але на усьому шляху — від дороги до проживання — нам допомагало багато людей, яким я буду вдячна все життя”, — зізнається бахмутянка.
Залишивши родину у безпеці, Андрій повернувся до Дніпра, щоб знайти можливість знов доєднатися до своєї бригади. А наприкінці липня він потрапив до шпиталю — далася взнаки травма хребта, яку він отримав ще у лютому.
Ірина вирішила: цього разу вона не може бути далеко від чоловіка, тому разом з доньками теж перебралася до Дніпра. Там вони орендували квартиру, і до них доєдналася мама Ірини, яка попри значні руйнування Бахмута не хотіла полишати свого будинку.
“Після лікування Андрій отримав невеличку відпустку і до 16 серпня 2022 року був з нами. А потім повернувся на позиції під Вугледар. Це було востаннє, коли ми його бачили живим”, — розповідає Ірина про трагічні дати у житті її родини.
Андрій загинув у селі Павлівка Волноваського району. Востаннє Ірина розмовляла з чоловіком 18 серпня, тоді він скаржився на поганий зв’язок, який ще дужче псувала дощова погода. Дівчата, як завжди, питали, коли тато знов приїде, а він обіцяв: як тільки буде Перемога.
“Наступного дня він не вийшов на зв’язок. Я чекала і думала про той клятий дощ, що заважає йому відправити хоча б смс. А 21 серпня рівно о 7 ранку мені зателефонували з його номера. І через кілька секунд я зрозуміла, що це не він. “Мені дуже шкода, але Андрій загинув”. І все. Далі все, як в тумані”, — розповідає дружина загиблого воїна.
Вже потім вона почала шукати тіло чоловіка. Телефонувала до лікарні Курахового, куди мали б везти загиблих. Але з’ясувалося, що тіло Андрія вже у Дніпрі — саме там Ірина впізнала його за фотографією татуювання.
“Я дуже переживала, щоб його не поховали як невідомого, тому що вже три дні пройшло. Потім я попросила у військкоматі, щоб знайшли цвинтар ближче до того місця, де ми живемо. Тому Андрія поховали у Дніпрі на Ювілейному кладовищі, — розповідає вдова. — Мені було важко оговтатися від цього, але врятували діти: я постійно думала, що вони маленькі, їх треба підіймати, і я їм потрібна. Але залишитися одній з маленькими дітьми у чужому великому місті під час війни — це дуже важко”.
Ірина впевнена, що найкраща пам’ять про її Андрія — виховати його доньок хорошими людьми. Тому усі свої зусилля зараз вона спрямовує на те, щоб у дітей було яскраве гармонійне дитинство попри війну та родинну трагедію. І не соромиться приймати допомогу.
“Алінка навчається дистанційно у Бахмутській школі — зараз вже ходить до другого класу. Вона багато спілкується, їй подобається бути у колективі. Тому, коли нам пропонували їхати у дитячі табори, вона з задоволенням погоджувалася, — розповідає Ірина. — Саме зараз вона поїхала до дитячого табору “Смарагдове містечко”, що зараз у Кам’янець-Подільському. Навесні їздили до Києва, спрямовували від школи, — дуже якісний табір, у який Аліна захотіла навіть поїхати другий раз”.
Родиною, де батько загинув на війні, також опікуються у Благодійному фонді “Діти героїв”. Ірина каже, що там допомагають не лише грошима чи речами, а й морально — вона завжди на зв’язку з куратором, який вивчає поточні потреби дівчат та допомагає з навчанням і корисним дозвіллям.
“Це й квитки в кінотеатри, і канцелярія для школи. Також ми були вражені дитячим табором на Закарпатті, в який нас запросили від Фонду. Там з дітьми працювали спеціалісти, які допомагали їм пережити втрату. Мені здається, що завдяки цим, здавалося б, дрібничкам, донька відчуває, що життя вирує попри все, її дитинство має шанс бути щасливим та яскравим”, — розповідає Ірина.
Ще одним ресурсом для Ірини є спілкування з побратимами чоловіка та рідними тих, хто загинув. Хлопці, з якими вона зараз підтримує зв’язок — саме з бахмутської 54-ї бригади, бо там Андрій служив найдовше. Хтось із них досі воює, хтось вже демобілізувався після поранення, але вони усі цікавляться життям родини їхнього загиблого друга.
“А ще ми підтримуємо одна одну у групі рідних 53-ї бригади: радимо, ділимося своїм досвідом, інколи просто співчуваємо. Це теж дуже важливо: відчувати, що є ті, хто тебе розуміє. Навіть якщо нас об’єднало спільне горе, — зізнається Ірина. — В цій групі є ті, хто тільки нещодавно змогли віднайти тіла своїх рідних, які загинули ще на початку повномасштабного вторгнення та були поховані людьми біля місця загибелі. І я розумію, як їм важко — не мати можливості навіть по-людськи поховати свого близького. Увесь цей шлях ми були поруч, підтримували, допомагали. Це правильно. І це важливо — для них і для усіх нас”.
Нагадаємо, нещодавно ми розповідали історію Лілії Ярошевської з Сіверська, яка повернулася з-за кордону, аби підтримувати бійців на передовій та допомагати місцевим. На Бахмутському напрямку дівчина волонтерить понад рік, і в одну з таких поїздок зустріла тут кохання — захисника Дмитра. Зараз Лілія допомагає йому на реабілітації після важкого поранення.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
