Все майже з нуля у 56. Як переселенець з Донеччини тепер засіває Житомирщину
Підприємець Олександр Чаплик роками розвивав бізнес у Верхньокам’янському Званівської громади. Займався сільським господарством, продавав молоко, варив сири, готував ковбаси та багато іншого. Продавав все це у своїх магазинах у рідному селі та Бахмуті. І майже все втратив через атаки росіян. Та він не здався і тепер показує приклад боротьби за розвиток вже на новому місці.
На цих фото — те, що залишилось від подвір‘я Олександра Чаплика у Верхньокам‘янці Званівської громади.
Олександр залишався в рідному селі скільки міг. Та 24 липня вирішив виїжджати.
“Я зібрав всіх людей, які не хотіли до цього виїжджати і сказав: я вам всім раджу виїжджати. Я тут більше знаходитись не можу, щоб не опинитись в окупації”, — сказав односельчанам підприємець.
Деякі жителі погодились та виїхали самі, іншим допоміг підприємець та евакуював з-під обстрілів. Магазин фермера, завдяки якому мешканці села існували під час повномасштабного вторгнення, тоді ще був цілим. Бізнесмен залишив його разом з усім товаром.
“Коли я покидав село, в магазині залишалось товарів десь на 60-70 тисяч гривень. Там було усяке, по типу печива. Я віддав ключ та сказав: беріть все, тільки діліть порівну. Люди телефонували та дякували, казали, що завдяки цим запасам проіснували цей важкий час”, — розповідає співрозмовник та зазначає що пізніше в його магазин влучили окупанти, він не згорів вщент, стіни ще стоять, однак більше там нічого не залишилось.
Свою худобу фермер відпустив, оскільки доглядати за ними вже не було кому. А вивозити було надто небезпечно. Одних тільки корів у чоловіка було 150. Ослики, свині, птиця. Всі вони або ходять селом, або загинули через обстріли.
“Річ у тому, що їх важко напувати, вони потребують багато води. Там були бики, телята і корови. В основному всі корови побиті, особливо телята малі. Вони лізли у річку, щоб попити води і там застрягали та вмирали. Трохи свиней залишив, але сказав військовим: захочете — ріжте їх. Баранів було десь 40-50 голів — їх теж всіх залишив, пізніше мені сказали, що вони майже всі згоріли. Лише близько 10 баранів вискочили з пожежі та вбігли, але куди невідомо, бо їх ніхто не бачив більше”, — розповідає Олександр Чаплик.
Комбайн Олександра до та після російського вторгнення. Проведіть по фото, щоб побачити різницю. Фото: Олександр Чаплик, Вільне радіо.
З евакуацією допомогли пожертви від тих, хто захотів підтримати чоловіка
Коли настав момент виїжджати, окупанти вже підходили до села і обстріли були потужними.
“Ситуація тоді стала дуже складна. Я взяв до одного трактора причепив прес підбирач, а до іншого тракторний причеп. Все, що змогли — покидали туди. Мені вдалося вивезти два трактори, прес підбирач, косарку, граблі, інструментів трохи і СТО (його чоловік відкрив вже після лютого, щоб допомагати військовим,- ред.). Дуже дорого мені це обійшлося”, — розповідає Олександр Чаплик.
Загалом дві доби Олександр їхав до Дніпра. Працівників свого виробництва, які захотіли, він також вивіз.
“Доярку разом з дітьми та трактористом вивіз у Дніпро. Пізніше розподілив родини: одну родину вивіз під Суми, а іншу в Українку, що під Києвом. А сам повернувся у Бахмут на власній машині та ще деякий час повивозив, що встиг: речей, морозильну камеру, техніку та кухонні прилади. Для цих потреб ми орендували гараж у Дніпрі, куди все складали”, — каже фермер.
Олександр сподівався заїхати ще в село, щоб забрати більше своїх речей. Але дорогу через Сіверськ вже надто потужно обстрілювали окупанти.
“Я просто стояв на бугру і ніяк не міг проїхати, щоб хоча б ще зимових речей взяти та інструментів. Тепер там все згоріло. А коли був у селі в останній раз, то в дорозі потрапив під обстріл. Літак окупантів гатив поряд зі мною дуже потужно і після цього я більше туди не їздив, бо життя дорожче”, — розповідає Олександр Чаплик.
Треба було рухатись далі, а своїм ходом вивезти хоч якесь майно в іншу частину країни виявилось дуже дорого для підприємця. Однак на допомогу прийшли благодійники.
“Колись в “New Your Times” (ЗМІ у США, — ред.) вийшла стаття про мене. Я після цього багато зустрічався з журналістами. І о це мені допомогли, люди зібрали 60 тисяч гривень, щоб я зміг заплатити за перевезення тракторів та іншого до нового місця з Дніпра”, — пояснює бізнесмен.
Нове господарство схоже на рідне село, тут вже засіяв озими
Покинувши Дніпро, фермер почав шукати для себе нову оселю.
“Я сказав сину: привези мене до сім’ї, а сім’я моя знаходилась на західній країні. Ми поїхали туди та почали шукати, де ж тепер будемо жити. Де я тільки не був, у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській областях, на Черкащині та Київщині ще був. Їхали якось додому по Житомирській трасі. Я глянув в інтернеті і так мені будинок один сподобався. Заїхали, подивились, ну прям те, що мені треба”, — ділиться співрозмовник.
Нову домівку Олександр знайшов в селі посеред лісу у Житомирській області. Краєвиди місцевості сильно нагадують фермеру його рідне Верхньокам’янське і навіть співпало свято дня села, яке відзначають на церковне святе “Трійцю”.
“Купив [будинок] з таких міркувань: в мене багато техніки, за нею треба було б платити за стоянку десь. В мене ще вантажна машина є — це десь 60 гривень на добу поставити тільки її. За трактора поставити у гаражі — платити теж треба. Самому мені жити треба десь, оселю знімати. Розуміючи, що війна сьогодні-завтра не закінчиться, я так порахував, що мені буде дешевше купити будинок. До того ж в мене є діти, і я їм залишу його потім”, — пояснює підприємець.
Для того, щоб купити будинок та ділянку землі, бізнесмену довелось продати машину. На залишок грошей він придбав маленьку сіялку, культиватор, плуг, оприскувач та розкидувач мінеральних добрив.
В перший же день, коли підприємець приїхав в свою нову оселю, у селі були похорони місцевого жителя, який загинув на війні з окупантами.
“Батьки хлопця у селі тримають корову. Так я накосив сіна, попресував у пресу, який мені вдалося вивезти і віддав родині загиблого десь 150 тюків. Всім іншим батькам я сказав, що тим, у кого діти воюють на війні, я буду допомагати, хай звертаються, я буду сіно безкоштовно роздавати”, — розповідає Олександр Чаплик.
Фермер вже працює на своїй новій землі і якщо буде добрий врожай, хоче брати ще додаткові паї у місцевих жителів. Одразу взяти багато землі Олександр і хотів би, але не може, тому що на це треба більше грошей.
“Сінокосом обробив землю, вирівняв її і накосив дуже багато сіна. Купив насіння літні та посіяв для проби. Також вже 2 гектари озимої пшениці посіяв і озимого ячменя. Вже зійшло, дуже красиво. А так цілиною тут ніхто не займається, фермерів майже немає, хоча паї є”, — розповідає співрозмовник.
Хотів сам піти у ЗСУ, але доведеться чекати на перемогу
“Якби не проблеми зі здоров’ям, які за ці місяці накопичились, я і сам би пішов допомагати хлопцям. Я вже ходив тут у військкомат, хотів хоч у якусь тероборону піти, але мені сказали, що з моїми проблемами, не варто” — каже 56-річний фермер.
Про рідне Верхньокам’янське на Донеччині фермер згадує, зустрічається з односельцями, які роз’їхались по всій країні і всі його запевнили, що хочуть додому. Але поки це небезпечно, фермер робитиме те, що може, на новому місці. А також виховуватиме свого нового пухнастого друга.
“Я теж буду повертатись, там могили моїх батьків, сам родився та виріс. В новому селі наче все дуже добре, люди допомагають, мені подобається, але все ж “чужина”. Дуже хочу додому”, — сумує Олександр Чаплик.
Нагадаємо, ми розповідали, що стало з рідним селом Олександра, — Верхньокам’янським, яке довгий час було лінією фронту після окупації Лисичанська. Декілька місяців село було під постійними обстрілами, але ЗСУ його втримали. В цих умовах більшість жителів евакуювалися та втратили свої оселі і господарства.
Читайте також:
854