Поранення, контузії, група інвалідністості після десятка важких боїв на передовій Донеччини — такою ціною перемогу виборював 45-річний військовий Михайло Реуцький із позивним “Тихий”. На фронт чоловік пішов у 2014 році добровольцем і дослужився до командира взводу. Життя оборонця та Героя України обірвалося під час відкритої війни поблизу Бахмута.
Більше про долю полеглого захисника Вільному радіо розповіла його донька Катерина Реуцька.
Михайло Реуцький родом із Чернігівщини, але понад 15 років разом із родиною жив у Києві. Боротися за майбутнє своєї країни чоловік почав ще з Революції Гідності.
“Після роботи він постійно катався на Майдан [Незалежності], був там ледь не кожен день. Катався туди з нашою районною самообороною. Нам з мамою брехав, що просто камінчики перекладає, щоб не хвилювалися. Я не дуже сильно пам’ятаю ті часи, бо мені було тільки 11”, — каже донька загиблого.
Та з тих часів дівчина добре запам’ятала день, коли батько довго не виходив на зв’язок.
“Це вже було в лютому [2014 року]. Ми з мамою сильно переживали, я почала в гуглі шукати списки вбитих людей на Майдані, боячись знайти там тата. Потім він прийшов додому, наче нічого й не було. З самого ранку знову пішов на роботу. Я його рідко бачила вдома та сумувала, але розуміла, що він робить важливу справу”, — згадує Катерина.
Майже одразу після подій Майдану Михайло добровольцем відправився на передову, аби й там відстоювати батьківщину. Спершу від російської агресії обороняв Донеччину у лавах батальйону “Київська Русь”.
“Тато завжди був на найгарячіших напрямках. Він ніколи не відсиджувався в тилу. Був і в бою за Піски, Карачун, Слов’янськ, Іловайськ, Авдіївку та Волноваху, біля Донецького аеропорту. Був випадок, коли під час обстрілу на нього впали оголені дроти, одразу сильно дало в серце. Думаємо, що інфаркт переніс, але навіть тоді він не кинув бій і продовжив знищувати ворога. Під час АТО за його “голову” росіяни наче обіцяли 400 тисяч, а потім ще й кадирівці його шукали”, — ділиться донька захисника.
До початку антитерористичної операції на сході України Михайло Реуцький працював у СІЗО, але хотів стати лісничим. Втілити мрію чоловіку не завадила й військова служба.
“Дуже любив природу та все, що з нею пов’язано. Якщо йому ставало якось погано чи сумно — він просто йшов прогулюватися лісом, там знаходив свій спокій. Під час АТО здобув вищу освіту [за спеціальністю лісове господарство]. Під час своїх відпусток катався здавати екзамени”, — каже Катерина.
Після чотирьох років служби та чергового поранення на фронті військовий отримав інвалідність другої групи. Тож на декілька років повернувся до цивільного життя.
“Перед повномасштабною [війною], як і мріяв [з дитинства], працював лісником. Але у тата все життя було пов’язане з війною — він постійно хотів повернутися на службу, але його не брали за станом здоров’я. Йому було важко в суспільстві. У тата був уламок в нозі, тому він шкутильгав. Соромився цього, бо часто люди дивилися косо. Був випадок, що з нього сміялася через це компанія підлітків. Йому треба було ходити з паличкою, щоб не було сильного навантаження на ногу, але [не хотів], і нога боліла все більше та більше”, — нарікає донька.
У перший день відкритого вторгнення російських військ знайомі військові запропонували Михайлу долучитися до них і захищати Київщину. Чоловік погодився.
“Він рідко з’являвся вдома, але коли приходив вдень, то, зазвичай, був разом зі своїми побратимами. Ми жартували, що наш дім — це такий собі міні-штаб, тому що потрібно було всіх нагодувати, попрати речі, посушити, щоб відправити хлопців чистими та наїженими назад. Але нам від цього було дуже тепло на душі”, — пригадує дівчина.
Коли росіяни відступили від Києва, Михайло Реуцький у складі 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” разом із побратимами звільняв Харківщину. Згодом як командир відділення відправився на Донеччину.
“[У Бахмуті] дістав сильного поранення в бік живота уламком, сантиметрів 20 було, напевно. На трошки поїхав додому лікуватися. Я йому робила перев’язки і промивала шов. На лікуванні мало був, не більше 15 днів, дуже рвався назад, до хлопців, переживав за них. Тоді вони поїхали в Соледар. Там дуже важкі бої теж були, якраз отой гарячий час, коли росіяни штурмували місто активно”, — каже донька військового.
У боях за Соледар захисника важко поранило у руку. Чоловік переніс операцію, але після короткої реабілітації знову повернувся на передову.
“Уламок зачепив нерв — рука майже перестала функціонувати. Не міг її ні підняти, ні в бік якось порухати. Тато був чудовим командиром, тому він і не залишився вдома, хоча міг би. Тому й тренував руку. Коли поїхав назад на фронт, вона в нього все ще погано працювала та боліла. Не знаю, як він терпів той біль, я ним захоплююсь”, — зізнається Катерина.
Рідним Михайлу вдавалося дзвонити майже кожного ранку. Доньці, додає вона, він міг розповісти все.
“Що в них там відбувається, про поранених, загиблих, полонених, обстріли росіян — про це розмовляв зі мною. Влітку він підбив російський танк, навіть відео мені прислав. Той танк ніяк не могли “спіймати”, але тато зміг вирахувати час і траєкторію. Я дуже ним пишалася. Йому потім вручили відзнаку “Золотий Хрест”. Він до нагород завжди ставився сором’язливо та вдавав, що йому на них все одно, але це не так. Ви б бачили, як він вдома обережно вішав на свій кітель нагороди. Потім вдягав його та ходив до нас з мамою “красуватися”. Питав, чи гарнюня він”, — зізнається донька захисника.
За декілька місяців до смерті тата Катерина потрапила до реанімації з ускладненнями після операції на апендицит. Військовий зумів ненадовго повернувся додому, аби бути поруч.
“Коли я відкрила очі після наркозу, перший, кого я побачила, був тато. Я ще в нього така спитала: “Ти що, до мене з самого Бахмута приїхав?”. Він посміявся і сказав, що так. Всі дні, поки я була в реанімації, він був зі мною. Зараз я навіть вдячна долі за ту операцію, бо тато був зі мною багацько. Я з ним могла провести час”, — згадує співрозмовниця.
Востаннє Катерина поговорила з татом увечері 17 лютого — напередодні його загибелі неподалік Бахмута. По голосу, додає вона, зрозуміла, що той дуже втомлений.
“Останні його слова до нас були, прямо як в якихось дурних примітивних фільмах: “Я вас люблю”. Наступного ранку його вбивають. В останньому своєму бою тато отримав командира взводу. Побратими кажуть, що росіяни полювали саме на нього. Вони були за 60 метрів від них. Почався артилерійський обстріл, тато загинув одразу. Хлопці казали, що він як впав — так більше і не рухався. Уламок влучив в шию, груди та обличчя. У нього був на лиці дуже великий шрам”, — ділиться дівчина.
Катерина каже: у трагічну звістку, яку передали побратими батька, повірити родині було надто складно.
“У той момент наше життя зламалося. Ми дістали його кітель з медалями, по черзі обіймали, плакали. Після його смерті ми дізналися, що він отримав важку контузію, його хотіли евакуювати, але він відмовився. Справжній командир. Хлопці казали, що йому було дуже погано й боляче. Він мені казав: “Мені головне, щоб хлопці живими вийшли”. Так і сталося”, — каже донька загиблого.
Посмертно Михайлу Реуцькому присвоїли звання “Герой України”. Чимало зусиль до цього доклала його донька.
“Створила петицію. Постійно займалася лише нею, я була одержима цим. Стикалася з приниженнями, тим, що мені казали, що “війна — не наш контент”. Знаходилися люди, які мене підтримували та допомагали. Я їм за це дуже вдячна. Його командування також вирішило, що тато заслуговує на це звання, тому й від себе подали заяву”, — зазначає Катерина.
Дружині Михайла, як ділиться донька, теж важко оговтатися після втрати чоловіка.
“У них було дуже багато планів після війни. Вони мріяли разом зустрітити старість. А тепер кохання всього її життя забрали. Мама, хоч і м’яка жінка, але теж бойова. Всі ці пів року вона займається татовими документами. Вона живе бажанням закарбувати пам’ять про тата. Напевно, всі ми цим бажанням живемо зараз, і саме воно нас тримає”, — зізнається дівчина.
Рідні планують створити петицію про перейменування вулиці на честь Михайла, а ще згодом — відкрити там меморіал.
“Нам без нього дуже важко. Я зробила татуювання з ним, тепер він завжди біля мене. У нас була неймовірна сім’я. У нашому домі постійно звучали слова любові, кожна розмова по телефону закінчувалася теплими фразами. Ми часто обіймалися і любили вечорами засісти вчотирьох у кімнаті мами й тата і просто розмовляти. Росія зруйнувала нашу сім’ю”, — каже Катерина Реуцька.
Крім доньки та дружини, вдома на повернення Михайла чекали син, мама та сестра. Поховали полеглого захисника на Берковецькому кладовищі у Києві.
“Він дуже любив українську історію та літературу. Дуже часто цитував Шевченка, на пам’ять знав ледь не пів “Кобзаря”. Тому коли ховали тата, йому в труну ми поклали гарне видання цієї збірки”, — додає донька.
Раніше ми розповідали про 26-річного Олексія Кісілішина, який обороняв Маріуполь. Військовий був відомим у місті зоозахисником — з дитинства рятував тварин. Його життя обірвав російський теракт у колонії Оленівки.