Вшануймо військового ЗСУ Валерія Штипулу, який загинув на останній не захопленій росіянами околиці Бахмута (ФОТО, ВІДЕО)

Щодня о 9 ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, хто загинув у російсько-українській війні. 19 листопада згадаймо 51-річного капітана ЗСУ родом з Тернопілля Валерія Штипулу. Він боронив Дніпропетровщину, звільняв від окупантів Херсонську область. Чоловік загинув у Бахмуті на очах у своїх побратимів. Бої були настільки запеклими, що забрати тіло Валерія так і не вдалося. 

 

“Для мене це особиста втрата. Валерій Степанович був винятковою людиною. Це дуже важка історія. У березні-квітні 2023 [під Бахмутом] він страждав на періодичні головні болі. Їздив на обстеження, йому підібрали терапію, ніби полегшало. У тій ситуації у нього були всі медичні документи, аби звільнитись за станом здоров’я. Але у нього була філософія “Я з вами прийшов, я з вами маю піти”, — розповідає Вільному радіо побратим Валерія Єгор Врадій. 

Він кандидат історичних наук, працює заступником директора з наукової роботи Музею “Память єврейського народу та Голокост в Україні” у Дніпрі. 

У 2022-2023 роках Єгор був  старшим лейтенантом у лавах ЗСУ на різних фронтах України, служив разом з Валерієм Штипулою в одному підрозділі та був свідком його загибелі. 

Офіційно Валерія Штипулу вважають зниклим безвісти у Бахмуті. Тому що побратими не змогли забрати його тіло через масований обстріл, хоча були неподалік.  

Як загинув Валерій Штипула 

51-річний Валерій Штипула з листопада 2022-го служив командиром інженерно-саперної роти 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади.

За словами Єгора Врадія, який був заступником командира цієї роти, бригада виконувала завдання на Донеччині з 6 квітня до 21 травня 2023-го. Їхня група мінування з середини квітня 2023-го працювала на території Бахмута.

14 травня 2023 року бійці групи виїхали на західну околицю Бахмута, аби виконати певні завдання. Фактично це територія селища Хромове. 

“Наша група мінування з 10 людей, у складі якої був Валерій Степанович та я, зайшли на околиці Бахмута. Це був район [перехрестя] вулиць Ювілейної та Толбухіна. Приїхали на двох БМП, на другій везли вибухівку, вивантажили її, та БМП одразу поїхала. Там вівся вогонь, техніку могли легко спалити”, — розповідає Єгор Врадій.  

Коли група зайшла у приватний сектор, Валерій Штипула віддав команду, що робити далі. Виявилося, це були останні слова, які підлеглий чув від нього.  

“Валерій Степанович мені тоді сказав: “Зараз наступна група приїде, починайте готуватись, а я вийду з нашим піхотним підрозділом, обговоримо, що і як і підемо виконувати”. З одним з сержантів він пішов до нашого спостережного пункту, і на перехресті — я на власні очі не бачив, але почув — два постріли снайпера. Потім почали стріляти з кулемета і так далі. Там постійно стріляли, на таке там вже не зважаєш. Ми займались тим, що мали робити. Потім прибіг цей сержант та каже: “Степановича вбили”, — згадує той день Єгор Врадій. 

Він каже, що спитав сержанта, чи є ймовірність, що Валерій Штипула поранений.

“Той [сержант] сказав, що ні. З першого пострілу снайпер влучив у Валерія Степановича, він впав. Потім другим пострілом снайпер намагався поцілити у сержанта, але той відкотився, відкрив вогонь, дав кілька черг та почав відступати”, — описує ті хвилини та переповідає слова іншого співслужбовця Єгор Врадій. 

Далі почався сильний обстріл, продовжує Єгор Врадій. 

“По нас почали відпрацьовувати двома мінометами, клали все ближче й ближче. Я скомандував, щоб ми відійшли, час показав, що я правильно зробив. Тільки ми відійшли на 100-150 метрів, в те місце, де ми були, був “прихід”, і вибухівка на дворі підірвалась. Якби ми залишались, втрати, може, були б вищими”, — каже Єгор Врадій.  

Група відійшла далі, і як тільки з’явився зв’язок, Єгор доповів про ситуацію керівництву. 

“Підняли безпілотник та почали дивитись. Ми найбільше боялися — що він (Валерій Штипула, — ред.) залишився пораненим на тому перехресті. Але тіло положення не змінило. І це ми перевіряли протягом двох днів, бо на те перехрестя зайти ми не могли. Якби він на момент пострілу був поранений, я припускаю, що він би міг хоч якось рухатись, і [положення тіла] змінилося б”, — розповідає Єгор Врадій. 

За його словами, він та його побратими готові були ризикнути та повернутись за тілом Валерія Штипули.  

“Ми далеко не пішли: якби дали вогневе прикриття, ми б спробували забрати тіло звідти, щоб забрати його з собою. Але прикриття нам не дали. Можна було б ухвалити рішення піти туди групою з п’ятьох чоловіків. А з іншого боку, якби ті п’ятеро там загинули, тоді…”, — каже Єгор Врадій. 

Офіційно Валерія Штипулу вважають зниклим безвісти

У цій ситуації Валерія Штипулу офіційно визнали зниклим безвісти, каже його колишній заступник у підрозділі Єгор Врадій.  

“Оскільки тіла немає, юридично визнати його загиблим не можна. Але те, що він загинув… — кілька днів ми піднімали безпілотники і намагались подивитися, він залишався на тому самому місці. Це дає підстави казати, що він загинув 14 травня 2023 року. У мене є скрини знімків з цього перехрестя”,  — розповідає Єгор Врадій. 

За тиждень бригада виконувала завдання на іншому напрямі. Тож слідкувати за тілом Валерія Штипули та робити спроби забрати тіло змоги у побратимів більше не було.

Статус безвісти зниклого не дозволяє, аби Валерія Штипулу подали на нагородження посмертно  

Єгор Врадій каже, що побратими хотіли клопотати про те, аби Валерія Штипулу нагородили посмертно. 

“Загинув Валерій Степанович у званні капітана. Ми неодноразово подавали його на те, щоб його нагородили, нагород він не отримав. Виникла ідея нагородити його посмертно, але юридичний статус зниклого безвісти не дозволяє цього зробити”,  —  каже співрозмовник.  

Тож він як міг вшанував пам’ять свого командира — розмістив інформацію про Валерія Штипулу та його особисті речі у  постійній експозиції музею у Дніпрі, в якому зараз працює. 

“Від 2014 року у нас був блок експозицій, присвячений війні за незалежність України. А у другій половині 2022-го вирішили, що треба зробити окрему велику експозицію, присвячену сучасній війні проти України. Її складовою є окрема частина, присвячена Героям України, і зокрема людям, які пов’язані з Дніпровським  регіоном та які загинули”,— розповідає заступник директора цього музею, підлеглий та побратим Валерія Штипули Єгор Врадій.

Яким був захисник Валерій Штипула

Єгор Врадій каже: командир його роти не “відсиджувався” на безпечніших ділянках.  

“Посада інженера більше організаторська. Він не мусив би займатись конкретними завданнями з замінування чи розмінування. Однак від березня 2022 року він брав безпосередню участь у бойових діях. 12 березня 2022-го наш підрозділ виконував завдання щодо встановлення мінних загороджень на межі Дніпропетровської та Херсонської областей. На тих мінних полях колона росіян загальмувала, піхотні броньовані машини [окупантів] були знищені”,  — розповідає Єгор Врадій.  

До того ж за станом здоров’я Валерій Штипула взагалі міг не йти на війну. 

“У 2019 році у нього стався інцидент на будівництві, він дістав достатньо важкі травми. І, за великим рахунком, станом на 2022-й він за показниками здоров’я не повинен був бути мобілізованим. Але як колишній військовий він сам для себе ухвалив рішення, що він хоче служити. І він пішов служити”, — каже його колишній підлеглий. 

Валерій Штипула старався якнайкраще навчати своїх мобілізованих підлеглих, часто — власним прикладом. 

“У переважній більшості люди були не професійні сапери, ми вчилися на ходу. Валерію Степановичу вдалося залучити інструкторів. Але, зважаючи на те, що це робота з вибуховими пристроями, і у людей є страх, він, особливо на початках, був завжди з групою, сам це робив. І тим самим люди трохи заспокоювалися, мали якусь впевненість”, — згадує Єгор Врадій.  

Він додає: попри вимогливість, Валерія Штипулу  у війську дуже поважали.

“Він міг бути достатньо різким. Ця різкість не була з серії показної тиранії, вона мала свої підстави. У нього було дуже сильне чуття справедливості, і за це його дуже поважали. Попри те, що він не “згладжував кутів”. І одночасно він був непоганим психологом в плані спілкування з людьми”, — розповідає Єгор Врадій.

Яким був бойовий шлях Валерія Штипули до його останнього завдання у Бахмуті

Валерій Штипула вступив до лав ЗСУ з першого дня відкритого вторгнення росіян. 

“Познайомились ми з ним 28 лютого 2022-го у Новомосковському районі Дніпропетровської області, коли ми (підрозділ,  —  ред.) формувалися. Ми самостійно прийшли, без жодних повісток, але за статусом були мобілізовані. Служили у групі інженерного забезпечення 60-ї окремої піхотної бригади (з листопада 2022-го вона зветься 60-ю окремою механізованою Інгулецькою бригадою)”,  —  згадує Єгор Врадій.  

У березні 2022 року Валерій Штипула брав участь в оборонних боях на півдні Дніпропетровської області. Навесні того року знання та досвід військового допомогли місцевим мешканцям. 

“Інженерно-саперна рота під командуванням капітана Валерія Штипули здійснила розмінування понад 50 га сільськогосподарських угідь на території Дніпропетровської та Херсонської областей, що дозволило українським аграріям вчасно зібрати врожай 2022 року”,  —  каже Єгор Врадій. 

Сапери 60 омбр під час гуманітарного размінування на території Дніпропетровської області у червні 2022

До грудня 2022-го він з Валерієм Штипулою та іншими співслужбовцями брали участь у звільненні Херсонської області.

“Це Високопілля, Ольгине, Золота Балка і до Херсона. Від грудня 2022-го бригада вийшла на територію Донецької області і виконувала завдання з оборони Бахмута. Нашою ділянкою були Кліщіївка і Курдюмівка. Там виконували завдання протягом півтора місяця, до 25 січня 2023. Бригада зазнала великих втрат, нас вивели до Чернігівської області”, — каже Єгор Врадій.  

Там військові прикривали кордон з Росією, поповнювалися та навчали новачків. Те саме робили згодом і на Рівненщині. Потім у квітні-травні 2023 року на бойовому шляху знову був Бахмут, цього разу — востаннє. 

Що ще відомо про Валерія Штипулу

Капітан ЗСУ, командир групи інженерного забезпечення Валерій Степанович Штипула народився 10 січня 1972 року у селі Коропець Монастирського району Тернопільської області. 

“Після закінчення школи він обрав шлях військового — закінчив Кам’янець-Подільське вище військово-інженерне командне училище. З 1989 він служив у Збройних силах України. Він керував групою гуманітарного розмінування на території Одеської області. Там величезні поля були “засіяні” боєприпасами ще часів Другої світової війни, які не вибухнули. Тоді сапери МНС активно залучали до цього військових. І Валерій Степанович тоді займався цим”, — каже співрозмовник.   

У 2002 році Валерій Штипула вирішив звільнитися з лав ЗСУ та “піти у цивільне життя”. 

“Службу він закінчував як командир інженерно-саперної роти. У нього були діти, він був підприємцем — керував будівельною фірмою. Після звільнення з військової служби жив у смт Гвардійське Новомосковського району Дніпропетровської області”, — каже Єгор Врадій.

Звідти він відправився на війну з російськими окупантами. 

У Валерія Штипули залишилась дружина і двоє дітей, молодша донька – школярка. 

Світла пам’ять.