“Всі її любили, а тепер всі плачуть”: згадаймо бахмутську лікарку Ірину Дабіжу, яка загинула в рідному місті
Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала загарбницька війна Росії проти України. 23 травня згадаймо офтальмологиню з Бахмута Ірину Дабіжу, яка до останнього лікувала людей в рідному місті й не пережила чергового обстрілу окупантів.
Про загибель лікарки Вільному радіо розповідає генеральна директорка Бахмутської багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування Світлана Мельникова.
“Чудова людина, фахівець. Ввічлива, спокійна, цілеспрямована, професійна. Працювала в нашому медичному коледжі і у нас в клініці. 43 роки вона працювала лікарем”, — каже Світлана Мельникова.
Ірина Дабіжа закінчила Донецький державний медичний інститут. У лікарні інтенсивного лікування почала працювати не одразу, а 1998-го. Ірина приймала пацієнтів й очолювала інтернатуру за спеціальністю “офтальмологія”. За сумісництвом викладала у Бахмутському медичному коледжі, де про жінку також згадують з теплом і любов’ю.
“У це не хочеться вірити. Це справді світла, добра, чудова людина. Спокійна, врівноважена, готова завжди допомогти, з нею було комфортно працювати. Вона була неконфліктна, хоча водночас завжди залишалася принциповим співробітником. Її обожнювали студенти. На початку своєї трудової діяльності вона очолювала наш клуб веселих та кмітливих, і діти з радістю займалися з нею. Вона писала сценарії і взагалі була обдарованою людиною. Писала вірші, прозу. Її всі любили. Зараз всі плачуть”, — каже Вільному радіо директорка коледжу Наталя Красножон.
Колишня студентка Бахмутського медколеджу Наталя Царик каже, на заняття до пані Ірини студенти ходили із задоволенням.
“У мене вона викладала у 1996-1999 роках. Викладала цікаво, бо вона була практиком, а не тільки теоретиком. Я до останнього берегла її конспекти. А ще я знаю Ірину Іванівну багато як пацієнтка — у мене короткозорість середнього ступеню. Коли я приходила на огляд, то знала, що мої очі “під контролем”: вона уважно огляне, порадить та призначить потрібне”, — каже Наталя Царик.
Як експертка в області офтальмології, Ірина консультувала й журналістів Вільного радіо для матеріалів. Зокрема, для тексту про незрячих.
“Мені сподобалось, що вона казала як є: що людям з дуже поганим зором дають лише 3 групу інвалідності, вона робоча. А люди по факту нікуди влаштуватись не можуть. Тобто вона сказала про велику несправедливість в країні до слабозорих”, — додає Наталія.
За словами директорки коледжу Наталі Красножон, під час повномасштабного вторгнення Ірина приймала місцевих у підвалах. Востаннє повідомлення від лікарки її колеги отримали 17 травня.
“Вона до останнього працювала і надавала допомогу місцевим жителям. Вона їздила на роботу до нашої поліклініки, де вела прийом у підвальному приміщенні за тиждень до того, як центр міста захопили росіяни. Потім, кажуть, вона надавала допомогу у підвалі в себе вдома. 19-го травня у нас була адмінрада, я традиційно поставила запитання: “Виїхала Ірина Іванівна чи ні?” Мені сказали, що зв’язку з нею немає вже два дні. 17-го вона востаннє виходила на зв’язок і то, це була смска: “Жива”, — розповідає Наталя Красножон.
Життя Ірини Дабіжі обірвалося 19 травня — вона дістала смертельне поранення під час чергового російського обстрілу. Жінці було 62 роки.
Світла пам’ять
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.