Вибухи на складах у Бахмуті у ретроспективі через 20 років: що згадують очевидці та кого визнали винними (ФОТО, ВІДЕО)

Близько опівдня 10 жовтня 2003 у мирному Бахмуті пролунали потужні вибухи. Володимир Чоботок тоді на свій розсуд скерував у епіцентр вибухів спецтанк, який заливав усе водою кілька діб. Цим Чоботок врятував місто від знищення. Ольга Біленко зі школи, яка знаходилась майже впритул до цих військових складів, з колегами евакуювала школярів. Школярка Ірина Яблонська у цей момент була у школі в кілометрі від епіцентру вибухів. Всі вони для історії згадали вибухи на складах в Артемівську через 20 років. 

 

“Ми були в епіцентрі, пам’ятаємо той день, як зараз. Було дуже страшно за дітей, у нас було майже 700 учнів. Був робочий день, п’ятниця, 12:40 — 5 хвилин до кінця уроку. І це, мабуть, те, що нас врятувало: діти були організовані, в класах, з вчителями. Був дуже теплий день, всі у футболках після фізкультури”, — розповідає Вільному радіо Ольга Біленко, на той час вчителька французької та заступниця директора школи № 2 міста Бахмут (на той момент Артемівськ). 

Тоді ще ніхто не знав, що місто опинилося на межі знищення. 

“Бахмут “орки” (росіяни, — ред.) знищили в цьому та минулому роках. А тоді, ще у 2003-му, був шанс як мінімум третину Бахмута знищити. Якби ті склади здетонували, Західного району не було б однозначно, і селам по колу б дісталось”, — каже бахмутський військовий пенсіонер, полковник у відставці, 60-річний Володимир Чоботок. 

Всі знали, що біля школи та житлових кварталів є військовий об’єкт

“Склади — впритул до нашого стадіону. Раніше там був другий караул, стояла вишка, це було дуже близько. Але такого ніколи не було”, — каже вчителька Ольга Біленко. 

Тож спочатку мало хто звернув увагу на вибухи: військові раніше часто проводили навчання на околиці міста. 

“Перші поштовхи були не дуже виражені, і ми подумали, що це, мабуть, на полігоні у Красному селі (нині Іванівське, — ред.), там часто було таке. Відсадили дітей від вікон — вони затремтіли, вони не були пластикові. А потім зрозуміли, що це було дуже близько. Декілька разів “бухнуло”, прибіг наш вчитель фізкультури та лише встиг сказати: “Виводимо дітей, там щось страшне! Дим валить”. Тільки він це промовив, як так гегехнуло, що ми й попадали в тому кабінеті”, — згадує Ольга Біленко. 

В одну мить всі вікна та двері у школі вилетіли, каже вчителька. 

“Така ударна хвиля пішла, що усі вікна одним махом посипались, а вхідні двері винесло аж до світлофора (за кількадесят метрів від шкільного ґанку, — ред.)”, — додає очевидиця.

Поруч з військовими складами були тоді густонаселені житлові квартали, дачі та гаражі, водоканал, автозаправка, залізниця. Коли склади облаштовували, це було відносно безлюдною околицею міста. Але з роками почали розбудовувати у бік цих складів. 

Перші вибухи почули у військових частинах приблизно в кілометрі на північ. Їх було дві поруч. 

У Володимира Чоботка був старий пожежний танк, але не було наказу його використовувати

Володимир Чоботок у ті дні командував військовою частиною з центральною базою резерву танків. Він каже, одразу розпізнав звук.

“Вибух був специфічний, і після нього серія вибухів. Я вже мав деякий досвід до того часу та знав як склади вибухають, проходив службу перед тим в Закавказзі, в зоні національного конфлікту. І там була така сама подібна історія, тільки там бойовики підірвали склади, і ми займалися локалізацією і ліквідацією тієї надзвичайної ситуації”, — розповідає чоловік. 

Поруч з танковою базою була військова частина А0621 52-ї окремої механізованої бригади. У підпорядкуванні саме цього підрозділу були військові склади на південно-західній околиці міста, де почало вибухати.

Зателефонувавши до сусідів, Володимир Чоботок почув підтвердження: горять склади. Поїхав машиною ближче, побачив на власні очі, що відбувається, та зрозумів — він мусить негайно діяти. Військовою мовою це зветься “залучити частину особового складу та техніку”. 

“Я сам себе “залучив” [до ліквідації надзвичайної ситуації], я не мав до цього ніякого відношення. На додаток, моє керівництво мені заборонило туди включатися. Але я ухвалив рішення цю заборону проігнорувать. Ситуація була така, що туди потрібно було втрутитись, бо була б біда”, — розповідає Вільному радіо Володимир Чоботок. 

На його танковій базі на зберіганні мали пожежний танк, який колись готували для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986-му. 

“Він був трохи в несправному стані, зокрема водометна установка, але ми його підремонтували. Нашвидкоруч зварювальник зварив каркас, я намалював йому як зробить, прив’язали туди рукава брандспойтів. Заправили водою, пальним, поїхали туди (в епіцентр вибухів, — ред.) та почали робить те, що ми могли робить”,  — розповідає чоловік. 

І підкреслює: те, що він робив, було на той час фактично протизаконним, бо наказу на це не давали. 

Паралельно учнів школи № 2 вивели через сусідній житловий мікрорайон з багатоповерхівками в районі “літака”. 

“Там теж все летить з балконів, щось пролітає над головами. Вивели дітей на поле у бік тодішнього радгоспу ім. Артема (в останні роки ТОВ “Ілюс”, — ред.) Назустріч бігли військові та казали вести дітей подалі. Діти питали “А що це, війна чи що?” Хто біг у бік школи, військові вже туди не пускали”, — продовжує педагогиня Ольга Біленко.

І якщо школярі могли самі йти, то дітей з найближчого від військових складів дитсадка №40 доводилось виносити на руках. 

“Це було страшніше. Бо час обіду, і дітки спаточки лягали. І ті няні бідненькі по двоє-троє дітей несли, хто вдягнений, хто ні. Несли їх у бік кінотеатру “Победа” на вулицю Ювілейна. Для них це було найближче”,  — згадує жінка. 

 Водій пожежного танку Петро Курлович на другу добу засинав за кермом

Почати щось робити могли лише військові, каже Володимир Чоботок. 

“Туди з’їхалися пожежники з нашого та навколишніх міст, в тому числі з Донецька. Але автомобільні шасі не мають  ніякого захисту, вони не могли туди навіть під’їхати ближче ніж на кількасот метрів. Ми знаходились в районі гаражного кооперативу, це метрів 400 від місця, де вибухали склади”,  —  каже він.

Те, що там відбувалося в той момент, гасити було поки неможливо. 

“Коли є підрив складу, йде та детонація, поняття “гасіння пожежі” немає. Це не можна погасити, її можна локалізувати. Саме на локалізацію я туди особовий склад привів і сам прибув. Там були 2 чи 3 сховища з інженерними боєприпасами — це було найбільш небезпечно, тому що там були запаси тротилу доволі значні, здається, близько 180 тонн”,  —  пояснює Володимир Чоботок. 

Зі слів представників Міноборони, там зберігалися понад 30 тисяч снарядів до реактивних систем залпового вогню “Град”, 46 вагонів боєприпасів до стрілецької зброї, гранати, мінометні та танкові снаряди. У повітря злетіло 10 з 17 сховищ.

Тож військові на пожежному танку почали заливати воду у бік епіцентру вибухів. За словами Володимира Чоботка, сховища з боєприпасами були заглиблені в землю десь на половину.

“Вогонь йшов по траві: температура висока, земля, трава горить, вітром гоне, і воно йде до складів. Крім того, склади продовжували вибухати, боєприпаси деякі детонували, розліталися та могли здетонувати при падінні у зоні цих сховищ. Ми то все просто поливали водою  —  і ті склади, які вже здетонували поряд, де ми могли дістати. Осколки шипіли, але горіння все ж припинялося”,  — згадує чоловік.  

Водометна установка на пожежному танку викидала близько 9 тонн води на хвилину на відстань максимум до ста метрів. Коли вода закінчувалася, танк їхав на дозаправку. 

“На нього вже чекала колонна пожежників: вони закидали рукава з пожежних автомобілів, переливали воду у цей танк, і танк їхав на гасіння знову. Продовжували гасити практично до темряви, зробили 12 таких ходок. Поки у нас насос не зламався на цьому танку, обладнання  і гусеницю пошкодили під час підриву”, — розповідає про події 10 жовтня 2003 року Володимир Чоботок. 

Екіпаж танка складався з двох чоловіків: командира та механіка-водія. 

“Першу добу командиром танка був заступник, підполковник Володимир Зайцев. А механіком-водієм того танка був старший прапорщик Петро Курлович. Він три доби практично там працював. Його підміняли під кінець другої доби, бо він почав засинати [за кермом танка], ані руки, ані ноги не рухались”, — розповідає Володимир Чоботок.

Фізичне та психологічне навантаження на цей екіпаж було надзвичайним, каже він. 

“Бо коли ти їдеш, а ті снаряди хрустять, лускаються та вибухають поряд, і під гусеницями шкварчить, і він бачить все це, уламки і по танку попадають, — воно звісно психологічно тяжко. Прапорщик Сєнчаков його підміняв на другий день. А командиром танку наступного дня був Колотухін, тоді лейтенант, а зараз вже підполковник ЗСУ. Так ми заливали водою все три доби. Ми зробили понад сто ходок”,  — згадує військовий.

До ранку вони ремонтували танк-рятівник: замінювали гумові ущільнення, які не витримали тиску води. Запчастини для ремонту роздобули пожежники. 

“Місцева влада робила, що могла”

Влада робила тоді те що могла, вважає Володимир Чоботок.

“Але коли вибухають склади, ті можливості дуже обмежені. Гасити вони звісно не могли, а [виконували] загально-організаційні питання по місцевому населенню, евакуювали школярів, автобуси на евакуацію приганяли”, — розповідає Володимир Чоботок.

До міста прибули й представники обласної влади. 

“Штаб організували, [Анатолій] Близнюк приїздив (тодішній голова Донецької ОДА, — ред.) Виділяли будівельні матеріали постраждалим. Все, що вони могли зробить на той час, думаю, вони зробили”, — каже Володимир Чоботок.

Міський штаб з ліквідації надзвичайної ситуації організував оповіщення людей. Соцмереж тоді майже не було, мобільні телефони були рідкістю, тривога охопила усе місто. 

“Світла немає, газ одразу відключили, води не стало, скло летіло. Звук скла… Мабуть, ніколи не забуде його той, хто був тоді у місті”, — згадує Ольга Біленко.

Влада міста готувала евакуацію місцевих жителів, зокрема західного мікрорайону. Але, побачивши, що пожежу на складах вдається локалізувати, вивозити мешканців не стала. 

Дітей-сиріт з міського Будинку немовляти вивезли до Луганської селищної лікарні. 

Ірина Яблонська того жовтня вчилася у 6 класі школи №18, це близько кілометра на північний захід від епіцентру вибухів. 

“Ми знаходились у трудових майстернях в окремій будівлі. Почули вибухи, будівлю тряхнуло. Викладачка зібрала нас у середині кабінету та сказала залізти під парти. Потім був ще вибух, посипалось скло. У кабінеті увімкнули радіо. Пам’ятаю йшло оповіщення, що відбуваються вибухи складів, все під контролем, триває евакуація”, — згадує Ірина.  

За словами Ірини Яблонської, усіх малих дітей перевели до тиру у підвальне приміщення. 

“Діти були налякані, дехто плакав. Туди приносили воду та  їжу з їдальні. Без батьків нікого не відпускали. Потім почали відпускати окремих дітей, хто жив зовсім поруч. Ввечері класні керівники обдзвонювали усі родини чи усі на місці. По телебаченню були постійні сюжети з нашого міста. Мер намагався усіх заспокоїти. Були й панічні заяви, мовляв, якщо пожежа дійде до певного складу з боєголовками, то міста не буде”,  —  додає вона.

Паніка все ж не оминула місто, каже Ірина. 

“Мама розповідала, що паніка була помітна в центрі. Бо всі тривожилися за дітей, багато хто викликав таксі. В одному з місць, біля фармфабрики “швидкі” не могли проїхати. Зупинили тролейбуси. Це показували по телебаченню”, — каже жінка. 

Наступного ранку у міськраді було повно журналістів з усієї України, була пресконференція. 

Посадовці заявили: радіус розкиду боєприпасів дуже великий.

“Адже у повітря злітали реактивні снаряди, оснащені маршевими двигунами системи “Град”. Добре ще, що вцілів склад, де зберігаються зенітні ракети. Найвіддаленіша точка, де знайдений реактивний снаряд, кілометрах в 15-ти. З ділянки 700 метрів завантажили три автівки, позавчора таку ж кількість зібрали на 800 метрах”, — заявляв тодішній начальник відділу з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення Артемівської райдержадміністрації Борис Кривенков.

Внаслідок вибухів на складах у Бахмуті уламкових поранень дістала учениця ПТУ, а один з військових 52 ОМБР — контузію.

В зону ураження потрапили території Опитного та нинішнього Іванівського, залишки снарядів знаходили і на території Кодеми. По прямій від цих складів близько 15 км.

“Проблеми накопичувались роками. Для ліквідації озброєння потрібні великі гроші. Ми ставили питання перед Верховною Радою, щоб знайти кошти на утилізацію боєприпасів. До виникнення надзвичайних ситуацій приводить і зношеність технічного парку. Президент дав мені завдання разом з Міністерством оборони організувати обстеження усіх військових складів, аби навести лад”, — цитував тоді “Урядовий кур’єр” міністра з надзвичайних ситуацій Григорія Реву.

У місті створили 50 бригад відновлення та наступного дня після початку вибухів почали завозити матеріали для ремонту будівель.

Командир військової частини, відповідальної за склади в тодішньому Артемівську, був у відрядженні

Олександр Шинкаренко, командир  військової частини А 0621, якій підпорядковувалися ті склади, був 10 жовтня не у місті.

“Він був у відрядженні в Одесі на військовій раді. Заступником командира бригади з виховної роботи був Володимир Величко. Був на місці заступник з озброєння. Шинкаренко терміново прилетів до Артемівська з оперативним командуванням ближче до вечора”, — згадує Володимир Чоботок.

За словами Володимира Чоботка, фактично командував бригадою та віддавав усі вказівки Володимир Величко.

“Все, що він тоді міг зробити, він зробив. Шинкаренко проїхав, оцінив обстановку, яке там очеплення, включився у цей процес. А те, що пожежа виникла там, то інше питання”, — згадує колишній військовий. 

Між тим дітей зі школи №2 забрали автобусами в районі Восьмого ставка, це на виїзді з міста у бік Часів Яра. 

“Жодна дитина у нас не постраждала, навіть не поцарапались. Забрали нас автобусом біля Восьмого ставка та відвезли до Народного дому. Якісь школи відвозили дітей в центр міста до палацу культури. Діти молодці, старшокласники переносили малечу через перешкоди на руках. Чекали на батьків до останнього, поки дітей заберуть. Чай нам привезли, булочки”, — каже заступниця директора школи біля епіцентру тих вибухів. 

Кожної п’ятниці вона з чоловіком та дитиною, яка тоді була у 3 класі цієї ж школи, їздила до батьківського будинку електричкою до Сіверська. Того дня усі електрички та потяги, які проходили через Бахмут, скасували.  

“Склади в Бахмуті вибухнули через крадіжки металолому”

Причину вибухів на складах в Бахмуті (тодішньому Артемівську) шукала військова прокуратура.

Слідчих очолював прокурор в особливо важливих справах. Обвинувачені пішли на співпрацю зі слідством, зізналися та розповіли як все було, згадує Володимир Чоботок. Офіційна причина займання на військових складах у 2003 році — крадіжки металолому. 

Як повідомляла пресслужба Генпрокуратури, до відповідальності притягнули начальника служби ракетно-артилерійських озброєнь військової частини А 0621 майора Володимира Бевза та прапорщика Валерія Ботнаря — начальника складу №14, де виникла пожежа. Обох засудили до 8 років ув’язнення з позбавленням військового звання. До відповідальності притягнули ще трьох військовослужбовців та цивільного зварювальника.

“В деяких сховищах були так звані засоби малої механізації: прокладені рейки, як для вагонеток, щоб на возиках вивозити ящики в разі підготовки до боїв. Вона не використовувалась, і вони почали ті рейки за сховищами виколупували та здавати на металобрухт. Потім вирішили демонтувати всередині сховища. А там рейки вмуровані у бетон, їх вибивали. А потім привезли туди зварювальний апарат, почали різати ці цільнометалеві рейки безпосередньо в сховищі”, — згадує Володимир деталі тієї кримінальної справи. 

Від високої температури почали нагріватись та тліти сухі ящики. 

“Все загорілось, вони встигли вискочити, гасити вони не змогли. Поки бігли, бахнуло так, що далі процес пішов некерований”, — каже Володимир Чоботок. 

Він виключає можливість, що все це могла організувати Росія. 

“Моя думка така, що однозначно ніякого там “російського сліду” не було. Це було грубе порушення пожежної безпеки в результаті крадіжки металобрухту. Коли одного арештували, той одразу признався та почав розповідати. Потім другого арештували, той розповів те саме. По інших складах (у Балаклії, наприклад) “російський слід” був”, — вважає військовий. 

Що стало з тими, хто гасив вибухи на складах в Бахмуті у 2003

У 2004 році військову частину А 0621 розформували, наказ про це підписали вже 25 грудня 2003 року.  

Школу № 2 впродовж року капітально відремонтували. Ця школа першою в місті отримала сучасний капітальний ремонт з пластиковими вікнами  та гарним фасадом. 

Володимир Чоботок продовжував служити у Бахмуті до 2014 року. Під його командуванням військова частина з танковою базою витримали у захопленому російськими найманцями місті багато штурмів. 

Командир танка Володимир Зайцев, який перший повів танк до епіцентру вибухів, трагічно загинув у 2004 році під час завантаження військової техніки. 

Оператор танка Петро Курлович невдовзі після цього вийшов на пенсію, але продовжував працювати у ЗСУ. На момент відкритого нападу росіян на Бахмут залишався там. Втративши знищене росіянами житло, евакуювався на Дніпропетровщину. Зараз йому 63 роки.

Олександр Шинкаренко та Володимир Величко, командир та заступник командира військової частини відповідальної за вибухи на своїх складах, невдовзі очолили бахмутський осередок “Партії регіонів”. На початок 2014 року у міськраді абсолютну більшість місць у міськраді посідали депутати цієї політсили. 

Згідно з судовими документами, Олександр Шинкаренко очолював військову частину у Бахмуті загалом три роки, з 2002 до 2004-го. До 2009 року він судився, щоб йому надали звання учасника бойових дій за те, що брав участь у локалізації вибухів, гасінні пожежі, розмінуванні та знищені вибухівки.  

В обстрілюваному росіянами Бахмуті Шинкаренко залишався  до весни 2023 року та поїхав з окупантами вглиб контрольованої ними території.