В умовах війни багатьом довелося обирати: виїхати чи залишитись. Журналістка Наталя та зоозахисниця Катерина з Бахмута обрали протилежне. Тож ми розпитали кожну з них про їхній вибір.
Від Вільного радіо: Війна — це непередбачувано. І кожен сам вирішує: залишитись чи поїхати. Ми поважаємо обидві позиції. А також вважаємо, що обидва варіанти — це наразі складний вибір та шлях. Ми не закликаємо до жодного з них. Бо правильно так, як оберете саме ви для себе.
Наша журналістка Наталя Жукова виїхала до Німеччини, зоозахисниця і її землячка Катерина Арісой — залишилася. Ми попросили кожну з них відповісти на однакові питання, щоб кожен зміг краще зрозуміти протилежне рішення.
Наталя: Я вирішила виїхати ще ввечері 21 лютого. Тоді мені пощастило поговорити з людиною, яка вивозила людей з гарячих точок Донбасу взимку 2015-го. Чоловік яскраво розповів яким стає життя в окупації, яким воно було у Дебальцево.
“Коли ухвалювати таке рішення — виїжджати комусь чи ні? Та що є критерієм?”, — спитали в нього. “Та учора. Уявіть — одразу з Бахмута захочуть виїхати десятки тисяч людей”, — відповів він.
Я зрозуміла, що якщо трапиться хаос, то я не виїду звідси з дитиною, з якимись речами, без власного транспорту та без чоловічої допомоги. Я не зможу працювати, писати, бо весь час піде на життєзабезпечення (пошук харчів, готівки тощо).
Я сиділа на кухні з годину й палила одну за одною. Був жах та порожнеча, усвідомлення того, що ось зараз треба буде зібрати у 2 валізи все своє життя та кудись їхати, можливо назавжди.
Я зібрала документи, потім вже дуже пізно ввечері поїхала з дитиною на вокзал та купила 2 квитки з Харкова до Ужгорода на наступний день, 22 лютого. Аби встигнути на цей потяг о 12:30, я вночі ще викликала таксі, бо ані власного транспорту, ані знайомих з ним не мала. За таксі до Харкова я сплатила майже 2,5 тис грн. І про це не шкодувала жодної хвилини. У Харкові перед вокзалом ми заїхали на “Укрпошту” відправити усі наші фотографії та плівки в Ужгород. Там їх не отримали й досі…
У Косів на Івано-Франківщині ми приїхали 23 лютого. У гостинному домі, де ми зупинилися, нікого, окрім мене, не було — не сезон. За день клієнтів стало під 70.
24 лютого будильник розбудив мене о 5:30, а о 5:40 десь я усім тілом відчула 2 далекі вибухи, за кількасот км. Ліжка здригнулись. Це був, як виявилося, військовий аеродром в Івано-Франківську. Залізла у новини, а там …
Катерина: 24 лютого мені зателефонувала мати. Коли вранці я побачила її дзвінок, я дуже злякалася, бо дзвінок був дуже рано. Почувши слова “Все, почалася війна”, я подивилася у вікно. На вулиці було тихо. Я звикла до того, що війна — це те, що відбувається у нас вже багато років, на Донбасі, тож не зрозуміла маму одразу. Але вона попросила увімкнути новини, і тоді я вже відчула страх.
Перші 2 дні у мене була просто паніка. Все що я могла робити, це читати новини та слідкувати за тим, що відбувається. Лише на третій день змогла прийти до тями, бо зрозуміла що мені є що робити. Дійшла думки, що через стрес я можу загнати себе до того, що зовсім дійду до апатії — в мене навіть сиве волосся з’явилося, якого раніше не було.
Спокуси виїхати з міста у мене не було. Хоча в нашій родині це не була проблема — у нас є автівки та родичі закордоном або друзі в західній Україні, до яких можна було б поїхати. Але, в першу чергу, тут мій дім. Я не хочу залишати свою родину та поїхати в місце, де мені буде спокійно й затишно, а тут будуть бомбити моїх рідних.
Ну і інший момент, з кінця 2011 року у мене тут свій фронт — тема захисту тварин. Свого роду це теж війна, але війна з жорстокістю та безвідповідальністю людей. І ця боротьба вилилася у притулок для безхатніх тварин, і я несу відповідальність за них. В мене тривога навіть більше за них, ніж за себе, бо я ж можу спуститися у підвал, наприклад, чи виїхати, але тварини ж беззахисні. Більш того, я зі страхом читаю новини про притулки, які постраждали від війни у прифронтових регіонах, або навіть у великих містах. То куди ж я поїду…
Наталя: Мої батьки померли, тож вмовляти було нікого.
Катерина: В нашій родині це навіть не обговорювалося, ми говорили лише про те, як спланувати наш побут у майбутньому: куди ховатися під час обстрілу, або проговорювали моменти що робити якщо місто захоплять. Загалом, нашій родині страшно навіть уявити, що має статися, аби нам довелося поїхати з міста.
Звісно, деякі родичі та друзі намагалися вмовити мене, щоб ми поїхали. Казали різні речі, навіть паніку поширювали — нібито вже все, кілька міст росіяни розтрощили, тут нема чого робити. Це дратує, і лише псує нерви.
Наталя: 1 березня ми з іншою бахмутянкою та трьома дітьми на двох перетнули державний кордон. Зараз ми у Німеччині. У невеличкому районі, де вже прибули близько 500 українців. До Берліна, за даними місцевого посадовця, щоденно прибувають 100 тисяч українців.
Тут фізично спокійно, але я все одно “залишаюсь на війні”. Вважаю, що я вчинила правильно. Я не плутаюсь під ногами у наших рятувальників зараз, не потребую допомоги, евакуації, я звільнила від себе та своєї дитини місто, аби бійці могли бити ворога, аби у них не були “зв’язані руки” цивільними.
Тут багато літаків, яких малі діти з Донеччини ніколи не бачили, і ми, дорослі, вже давно не чули. Мене вони напрягають, здається, що летить якийсь бомбардувальник чи дрон. Моє майбутнє туманне та залежить від того що відбуватиметься в Україні.
Катерина: Через місяць після початку війни я не пожалкувала що залишилася. Звісно, є свої складнощі. Потрібно робити запаси харчів, а це не просто. Бензину. Але на війні я усвідомила, що справжні цінності – вони не матеріальні. Я так думала і раніше, але зараз я чітко розумію, що головне – щоб все було добре з моєю родиною. Більш того, я сама здорова та фізично активна людина, мені нема на що жалітися на фоні мешканців Маріуполя чи Волновахи (міста, які були практично знищені росіянами під час війни, – ред.).
Раніше я бажала нашій країні та, зокрема, нашому краю миру. Але я усвідомила, що той мир був тільки відносним, ілюзорним – увесь час гинули люди. А зараз виявилося, що того миру і не було, було лише затишшя перед бурею. Українці вже не будуть такими, як були кілька років тому. Тож зараз я бажаю країні лише перемоги.
Загалом, я не засуджую людей, які поїхали зі Сходу або навіть виїхали закордон. Але якщо всі поїдуть, то хто ж боронитиме країну? Військові не можуть самотужки захищати Вітчизну. Хтось має бути в тилу, волонтерити, дбати про харчування та людей, які не можуть фізично виїхати й жити самостійно. Вважаю що кожен може обрати якусь зону своєї відповідальності та робити те, на що вистачає наснаги.