Виїхати чи залишитись. Які аргументи у мешканок Бахмута при такому виборі
В умовах війни багатьом довелося обирати: виїхати чи залишитись. Журналістка Наталя та зоозахисниця Катерина з Бахмута обрали протилежне. Тож ми розпитали кожну з них про їхній вибір.
Від Вільного радіо: Війна — це непередбачувано. І кожен сам вирішує: залишитись чи поїхати. Ми поважаємо обидві позиції. А також вважаємо, що обидва варіанти — це наразі складний вибір та шлях. Ми не закликаємо до жодного з них. Бо правильно так, як оберете саме ви для себе.
Наша журналістка Наталя Жукова виїхала до Німеччини, зоозахисниця і її землячка Катерина Арісой — залишилася. Ми попросили кожну з них відповісти на однакові питання, щоб кожен зміг краще зрозуміти протилежне рішення.
Коли і як ви ухвалили рішення про те, чи будете виїжджати?
Наталя: Я вирішила виїхати ще ввечері 21 лютого. Тоді мені пощастило поговорити з людиною, яка вивозила людей з гарячих точок Донбасу взимку 2015-го. Чоловік яскраво розповів яким стає життя в окупації, яким воно було у Дебальцево.
“Коли ухвалювати таке рішення — виїжджати комусь чи ні? Та що є критерієм?”, — спитали в нього. “Та учора. Уявіть — одразу з Бахмута захочуть виїхати десятки тисяч людей”, — відповів він.
Я зрозуміла, що якщо трапиться хаос, то я не виїду звідси з дитиною, з якимись речами, без власного транспорту та без чоловічої допомоги. Я не зможу працювати, писати, бо весь час піде на життєзабезпечення (пошук харчів, готівки тощо).
Я сиділа на кухні з годину й палила одну за одною. Був жах та порожнеча, усвідомлення того, що ось зараз треба буде зібрати у 2 валізи все своє життя та кудись їхати, можливо назавжди.
Я зібрала документи, потім вже дуже пізно ввечері поїхала з дитиною на вокзал та купила 2 квитки з Харкова до Ужгорода на наступний день, 22 лютого. Аби встигнути на цей потяг о 12:30, я вночі ще викликала таксі, бо ані власного транспорту, ані знайомих з ним не мала. За таксі до Харкова я сплатила майже 2,5 тис грн. І про це не шкодувала жодної хвилини. У Харкові перед вокзалом ми заїхали на “Укрпошту” відправити усі наші фотографії та плівки в Ужгород. Там їх не отримали й досі…
У Косів на Івано-Франківщині ми приїхали 23 лютого. У гостинному домі, де ми зупинилися, нікого, окрім мене, не було — не сезон. За день клієнтів стало під 70.
24 лютого будильник розбудив мене о 5:30, а о 5:40 десь я усім тілом відчула 2 далекі вибухи, за кількасот км. Ліжка здригнулись. Це був, як виявилося, військовий аеродром в Івано-Франківську. Залізла у новини, а там …
Катерина: 24 лютого мені зателефонувала мати. Коли вранці я побачила її дзвінок, я дуже злякалася, бо дзвінок був дуже рано. Почувши слова “Все, почалася війна”, я подивилася у вікно. На вулиці було тихо. Я звикла до того, що війна — це те, що відбувається у нас вже багато років, на Донбасі, тож не зрозуміла маму одразу. Але вона попросила увімкнути новини, і тоді я вже відчула страх.
Перші 2 дні у мене була просто паніка. Все що я могла робити, це читати новини та слідкувати за тим, що відбувається. Лише на третій день змогла прийти до тями, бо зрозуміла що мені є що робити. Дійшла думки, що через стрес я можу загнати себе до того, що зовсім дійду до апатії — в мене навіть сиве волосся з’явилося, якого раніше не було.
Спокуси виїхати з міста у мене не було. Хоча в нашій родині це не була проблема — у нас є автівки та родичі закордоном або друзі в західній Україні, до яких можна було б поїхати. Але, в першу чергу, тут мій дім. Я не хочу залишати свою родину та поїхати в місце, де мені буде спокійно й затишно, а тут будуть бомбити моїх рідних.
Ну і інший момент, з кінця 2011 року у мене тут свій фронт — тема захисту тварин. Свого роду це теж війна, але війна з жорстокістю та безвідповідальністю людей. І ця боротьба вилилася у притулок для безхатніх тварин, і я несу відповідальність за них. В мене тривога навіть більше за них, ніж за себе, бо я ж можу спуститися у підвал, наприклад, чи виїхати, але тварини ж беззахисні. Більш того, я зі страхом читаю новини про притулки, які постраждали від війни у прифронтових регіонах, або навіть у великих містах. То куди ж я поїду…
Що вам сказала ваша родина? Чи усі були згодні з вашим рішенням?
Наталя: Мої батьки померли, тож вмовляти було нікого.
Катерина: В нашій родині це навіть не обговорювалося, ми говорили лише про те, як спланувати наш побут у майбутньому: куди ховатися під час обстрілу, або проговорювали моменти що робити якщо місто захоплять. Загалом, нашій родині страшно навіть уявити, що має статися, аби нам довелося поїхати з міста.
Звісно, деякі родичі та друзі намагалися вмовити мене, щоб ми поїхали. Казали різні речі, навіть паніку поширювали — нібито вже все, кілька міст росіяни розтрощили, тут нема чого робити. Це дратує, і лише псує нерви.
Як ваше життя змінилося зараз?
Наталя: 1 березня ми з іншою бахмутянкою та трьома дітьми на двох перетнули державний кордон. Зараз ми у Німеччині. У невеличкому районі, де вже прибули близько 500 українців. До Берліна, за даними місцевого посадовця, щоденно прибувають 100 тисяч українців.
Тут фізично спокійно, але я все одно “залишаюсь на війні”. Вважаю, що я вчинила правильно. Я не плутаюсь під ногами у наших рятувальників зараз, не потребую допомоги, евакуації, я звільнила від себе та своєї дитини місто, аби бійці могли бити ворога, аби у них не були “зв’язані руки” цивільними.
Тут багато літаків, яких малі діти з Донеччини ніколи не бачили, і ми, дорослі, вже давно не чули. Мене вони напрягають, здається, що летить якийсь бомбардувальник чи дрон. Моє майбутнє туманне та залежить від того що відбуватиметься в Україні.
Катерина: Через місяць після початку війни я не пожалкувала що залишилася. Звісно, є свої складнощі. Потрібно робити запаси харчів, а це не просто. Бензину. Але на війні я усвідомила, що справжні цінності – вони не матеріальні. Я так думала і раніше, але зараз я чітко розумію, що головне – щоб все було добре з моєю родиною. Більш того, я сама здорова та фізично активна людина, мені нема на що жалітися на фоні мешканців Маріуполя чи Волновахи (міста, які були практично знищені росіянами під час війни, – ред.).
Раніше я бажала нашій країні та, зокрема, нашому краю миру. Але я усвідомила, що той мир був тільки відносним, ілюзорним – увесь час гинули люди. А зараз виявилося, що того миру і не було, було лише затишшя перед бурею. Українці вже не будуть такими, як були кілька років тому. Тож зараз я бажаю країні лише перемоги.
Загалом, я не засуджую людей, які поїхали зі Сходу або навіть виїхали закордон. Але якщо всі поїдуть, то хто ж боронитиме країну? Військові не можуть самотужки захищати Вітчизну. Хтось має бути в тилу, волонтерити, дбати про харчування та людей, які не можуть фізично виїхати й жити самостійно. Вважаю що кожен може обрати якусь зону своєї відповідальності та робити те, на що вистачає наснаги.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.