Артур Махмутов рівно рік прожив в Бахмуті в умовах великої війни. Він декілька разів переїжджав по місту, тікаючи від окупантів. Евакуюватись він не міг, поки доглядав маму. Артур поділився з нашими журналістами, як збирав рибу у ставках після прильотів туди та іншими історіями, які з ним трапились під час війни в місті Бахмут у 2022 та 2023 роках.
Далі — розповідь Артура Махмутова з Бахмута від першої особи.
Я корінний бахмутянин і прожив там все своє життя. Закінчив 11 школу та був прописаний на районі “Алеї троянд”.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, то спочатку я мешкав на районі “Собачевки” по вулиці Тургенєва поряд з Маріупольским кладовищем (район на південній околиці Бахмута, — ред.).
Якийсь час я був там і на моїх очах були район “Опитної” та село Кліщіївка, де розгорталась битва з росіянами. Іноді це були видовищні, але страшні картини.
Одного разу, десь у вересні-жовтні 2022 року на “Собачевку” приїхав європеєць на своєму особистому авто. Не знаю з якої країни, але коли я відкрив калитку, то дивлюсь, а він стоїть такий, ну очевидно, що це не військовий, а він сам собі купив каску, бронежилет та інше. Я виходжу, а він каже:
— Came, came, evacuation! (пішли, пішли, евакуація!, — ред.)
Уявіть, чоловік сам приїхав на “Собачевку” по якій постійно вже били з артилерії та на дуже ламаній російсько-англійскій мові ходив по хатах та шукав людей, щоб забрати. Мене його самовідданість дуже здивувала тоді.
З часом ставало все важче, бо перестали подавати воду і ми ходили до річок, набирали там хоча б технічної та розвозили її бабусям місцевим.
Наближалась зима і жити там ставало неможливо, бо після початку великої війни у багатоквартирних будинках перестали ж опалювати. Тому ми переміщались по друзях та знайомих у приватні оселі. В таких будиночках є пічне опалення і я переїжджав по всьому місту, бо то гатили, то я у хабі працював і хотів бути поряд.
Це було ще до того, як в країні з’явились “Пункти незламності”. До них в Бахмуті створили осередки. Один з таких був у центрі міста поряд з центральною лікарнею, де я і працював, як доброволець. Насправді я не державний службовець чи щось таке, просто хотілось допомагати іншим поки була така можливість. Але з часом ці хаби розвалились, бо по центру міста почали гатити з важкої артилерії.
З центру також довелось переїжджати, бо російська армія наближалась і обстріли центру ставили все жахливішими. Одного разу я вночі виглянув з підвалу, де ховався від обстрілів і побачив, як по вулиці йдуть росіяни. Їх можна відрізнити не тільки по пов’язках, які вони майже не в’яжуть чомусь у Бахмуті, а й по пікселю наприклад.
Окупаційні солдати пройшли вздовж мого будинку, але якимось дивом мене не помітили та не почули. Напевно мене їхні ж солдати і прикрили вогнем з артилерії та через гучні вибухи мене не почули. Наступного дня їх вже не було і там знову були наші. Напевно це була якась ДРГ(диверсійно-розвідувальна група, — ред.), але це стало крапкою, коли вже й з центру пора було переїжджати.
Моя мати мешкала на районі “Посьолок” (східна околиця Бахмута, — ред.), буквально у трьох домах від її будинку була військова частина.
Насправді я сам в Бахмуті вже не дуже то хотів жити. Але враховуючи умови, я вимушений був там залишатись через матір. Вона не хотіла покидати свій рідний будинок і цілий рік повномасштабної війни я її підтримував. А як почалась зима, то я вже повністю переїхав до неї, бо на “Собачевке” вже було неможливо жити.
Ми отримували гуманітарну допомогу у “Пунктах незламності”, але звичайно, що важкувато було харчуватись одним й тим самим. Одного разу я з дідусем місцевим побачив, як у бахмутський “Північний” ставок прилітали ракети від “Ураганів” (реактивних систем залпового вогню, — ред.). Ракети ці не просто занурювались у воду, а ще й вибухали на глибині. Дивлячись на таку картину дідусь мені каже:
— Слухай, це ж як тротилові шашки виходить, уловлюєш про що я?
Я звичайно що зрозумів його і, як тільки обстріл затих, ми пішли вздовж берега та виловлювали всю рибу, яку поглушили або повбивали підводні вибухи.
Не скажу, що це була найкраща риба, але коли ти не їв свіжої риби майже рік, то так було приємно відвести душу і поїсти чогось “не з гуманітарних наборів”. Рибу цю ми зазвичай просто смажили на багатті.
Після цього, кожного разу коли ракети залітали у наш ставок ми ходили та як ті стерв’ятники збирали загиблу рибу. Зараз це може звучить не дуже, але тоді для нас це була велика радість.
Вже у лютому 2023 року під час одного з нічних обстрілів у мами стався серцевий напад і вона померла. З одного боку дуже важка новина була, а з іншого боку для мене це було полегшенням на душі. Після цього для мене не залишилось ніякого сенсу залишатись у Бахмуті. Я зібрався та поїхав у Харків, де в мене мешкала сестра.
Так і вийшло, що лише у лютому 2023 року я виїхав з Бахмута і я переконався, що ми, бахмутяни — дуже стійки.
На новому місці я пішов у військкомат та став на облік. Тепер вирішується моя доля. В мене є деякі проблеми зі здоров’ям і лікарі на медичній комісії ніяк не можуть розібратись чи гідний я до служби, чи ні. Якщо все ж визнають гідним — піду тепер сам боронити державу, у випадку якщо не вийде, буду приходити у хаб та допомагати тут чим зможу, як це робив в Бахмуті.
***
Поки Артур не знає як складеться його доля, він приходить у Харківський хаб допомоги бахмутянам. Де, як він каже:
— Мені приємно бачити обличчя земляків!
Це місце, де можна отримати продуктові набори, одяг, допомогу психолога чи юриста та багато інших послуг і речей. Ми побували там, вислухали історії людей, які втратили рідні домівки, близьких та дізналися, як і чим можуть допомогти бахмутянам у Харкові.