Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Олександр Заєць. Він любив поратися по господарству, займався вирощуванням кроликів і садівництвом. У 2024 році він вирушив боронити державу: спочатку як піхотинець, а потім вже як парамедик. Захисник встиг побувати на Волині, Львівщині, Чернігівщині та Харківщині.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Про життєвий шлях захисника Вільному Радіо розповіла його мати Леоніда Шелестинська.
Олександр народився 4 червня 1975 року в селі Мала Токмачка на Запоріжжі. Але ще в юності чоловік переїхав у село Чорниводи на Городоччині Хмельницької області. Після завершення Городоцької школи №2 вступив до Новоушицького фахового коледжу, де здобув спеціальність механіка автосервісу. Після коледжу він пішов на строкову службу.
“Його під час служби спочатку направили на навчання у Десну, а потім — до Києва, де він служив в охороні при Міністерстві оборони. Це було у роки, коли міністром оборони був [Валерій] Шмаров”, — говорить мати.
Після демобілізації Олександр влаштувався на цивільну роботу, але не за фахом.
“Він почав робити ремонти у будинках та їздив на заробітки. Він був гарним фахівцем — міг усе зробити з нуля. Вони з напарником зазвичай брали під роботу цілі квартири й робили їх з нуля”, — пояснює Леоніда.
У 2011 році чоловік одружився, і в пари народилася донька. Аби забезпечити родину, Олександр почав їздити на заробітки, зокрема до Москви та Санкт-Петербурга.
“Саме після народження доньки він активно їздив на підробітки, але востаннє був у Росії у 2012 році”, — каже мати.
Накопичивши грошей, родина придбала квартиру у Хмельницькому. Там чоловік влаштувався на виробництво з виготовлення меблів і приладів із нержавіючої сталі. У цій сфері він працював до повномасштабного вторгнення Росії.
Вільного часу в чоловіка майже не було — як згадує мати, навіть у вихідні він продовжував робити ремонти.
“Він же з села і звик важко працювати. Але він дуже любив село і господарство. Він кроликів розводив, доглядав сад, а щодо ремонтів… Спочатку він мені у хаті зробив ремонт, потім жінки з села побачили мій ремонт і почали просити, щоб він і їм зробив. Він же все робив — гіпсокартон, ванни, дахи. Так він і не вилазив з цієї другої роботи”, — розповідає мати.
Коли все ж вдавалося знайти вільний час, чоловік присвячував його родині та вихованню доньки.
Близькі згадують Олександра як життєрадісного та щирого чоловіка.
“Він завжди підтримував близьких та побратимів, вселяв віру в краще, умів зберігати оптимізм навіть у складні моменти та дарував його іншим, безмежно любив свою родину, свою справу та Україну”, — ділиться сестра загиблого Лілія Заєць.
19 грудня 2024 року Олександра мобілізували до лав ЗСУ. Він приєднався до лав 11 прикордонного загону у званні старшого солдата. Його призначили водієм, але, як зазначає мати, служити доводилося як звичайному піхотинцю на передовій лінії фронту.
“Згодом його призначили парамедиком, бо доручили керувати автомобілем швидкої допомоги, і треба було вміти надавати допомогу. Тому він потім пройшов додаткове навчання. Потім, коли хтось ішов у відпустку, він замінював його і ставав парамедиком”, — говорить Леоніда.
Між виїздами за пораненими чоловік брав на себе й роботу механіка — бронював машини для ЗСУ.
Загалом за час служби Олександр встиг побувати на Волині, Львівщині та Чернігівщині, а наприкінці 2025 року його перекинули на Харківщину.
“Він ніколи нічого не розповідав нам про труднощі служби. Він з тих, хто ніколи не жалівся. Я стільки плакала, а він мені казав: «Не плач, все буде добре». Я востаннє говорила з ним 11 грудня [2025 року]. З дружиною він виходив на зв’язок востаннє 28 грудня. Сказав, що в нього все нормально”, — згадує мати.
Життя чоловіка обірвалося 2 січня 2026 року. Того дня він виконував бойове завдання в районі села Вовчанські Хутори на Харківщині. Близьким відомо, що захисник загинув на місці внаслідок атаки безпілотника. Інших деталей їм не розповіли.
Родина про трагедію дізналася 6 січня, а вже 10 січня захисника провели в останню путь. Поховали його у Хмельницькому на Алеї Слави.
Олександру було 50 років. У нього залишилися дружина з донькою, мати та сестра.
Рідні захисника прагнуть, аби йому надали звання Героя України. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.