“Жінка накинулася на неї, вирвала хліб і втекла. Вона не розуміла, як далі бути, що їсти до наступного пайка”, — згадує розповіді Варвари Сердюк її онук. Разом із родиною його бабуся вижила в Голодомор 1932-1933 років. Вона була ще дитиною, але ті жахливі часи добре запам’ятала. 25 листопада, у День пам’яті жертв Голодомору, ми ділимося її історією.
Варвара Сердюк померла у 2016-му на 93 році життя. Як пережила голод, примусову працю та німецький штрафтабір у роки Другої світової війни, Вільному радіо розповів її онук Юрій Юзич.
Голодомор 1932-1933 років — наймасштабніший за кількістю жертв — відбувався на всій території УРСР, особливо у центральних регіонах, а також на Кубані та Поволжі, де на той час проживали українці. Причина голоду, на думку більшості істориків, — примусова та репресивна політика хлібозаготівлі, яку проводила комуністична влада. Зокрема, у людей відбирали зерно та будь-які запаси їжі. Тривалий час Радянський Союз заперечував факт масових смертей.Для довідки:День пам’яті жертв Голодомору — офіційна траурна дата, присвячена пам’яті людей, які загинули від Голодомору 1932-1933 років і масових штучних голодів 1921-1923 та 1946-1947 років, які організувала радянська влада.
Варварі Сердюк було 10 років, коли території УРСР охопив голод 1932-1933 років. Її рідне місто, Люботин на Харківщині, теж відчуло на собі наслідки комуністичної політики. Спогадами про пережите у ті роки вона ділилася й з рідними.
“У неї батько працював на залізниці, мама була домогосподаркою. Вижили за рахунок того, що її батьку давали пайок. Його не було достатньо, щоб насититися повністю, але, як би, він і не давав померти. Все одно був такий проголод”, — каже онук Варвари.
Крім Варвари, у ті голодні роки родина виховувала ще трьох маленьких дітей.
“Пайок давали не на сім’ю, а на дорослу людину, яка працювала. Тобто на одного батька. Нікого [не хвилювало], скільки дітей. Була така радянська цинічна історія — Торгсін. Це інституція, куди можна було принести коштовності та обміняти їх на хліб або якийсь там невеликий продуктовий пайок. Її мама віддала свої коштовності. Останнє коштовне, що мали”, — переповідає слова бабусі Юрій Юзич.
10-річній Варварі довелося іноді бачити на вулиці знеможених людей, які прийшли із сіл поблизу. Там голод набув значно гірших масштабів. У її Люботині ж, що за 18 кілометрів від Харкова, жили багато робітничих родин. Це й врятувало декого з них.
“Система була зацікавлена в тому, щоб батько [та інші працівники залізниці] мали якусь їжу. Те, що оточення не мало, що їсти, бабуся дуже добре запам’ятала. Люди приходили, просили на вулиці хліба, підтримки у тих, хто хоч щось мав”, — розповідає співрозмовник.
Онук пригадує також розповідь бабусі про хліб, який у неї одного разу вихопили з рук. Той страшний момент закарбувався у її пам’яті на десятиліття.
“Якось мама її послала за пайком, а коли вона поверталася, то жінка накинулася на неї, вирвала хліб, кинула їй велику коштовну хустку та втекла. Вона розповіла мамі, а та сказала їй: “Не сумуй, мабуть, цій людині це було важливіше”. Вона не злодійка. У цієї жінки просто не було вибору. Але для бабусі це було дуже страшно, бо вона не розуміла, як далі бути, що їсти [до наступної видачі пайка]”, — каже Юрій.
З іншими дітьми ходили подивитися на померлих від голоду — пронести через усе життя Варварі довелося й ці спогади.
“У нас за нашою станцією, Пісочин називається, зупинка Пісочин, там під самим Харковом. <…> Там була викопана яма з насипа… Викинули [туди] тих людей, навіть ще рухалися. <…> Ми ходили дивитися туди: діти пухлі, дорослі пухлі були. <…> На цвинтарі [ще] викопали яму. <…> То ми дітлахи… Дітлахами всюди ганяли, дивилися…”, — цими спогадами Варвара ділилася з дослідницею, доценткою кафедри історії та теорії соціології історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка Тетяною Лапан, яка брала у неї інтерв’ю у 2006 році.
Маленькій Варварі доводилося бачити й смерті людей на вулицях міста.
“Під магазином, там де хліб, щодня з сіл приходили люди просити. Ну, вони вже пізно приходили, у них коліна опухлі були та вони вмирали.. Люди давали там кусочки: відлупить від того хліба, дасть, [людина] з’їсть.. одне дало, друге, третє, з’їло та вмирало.. Там під тим магазином і вмирали. <…> То було страшне, страшне було і все, люди йшли до нас в місто опухлі, чисто опухлими… Не мали нічого їсти”, — розповідала Варвара про пережите львівській історикині Тетяні Лапан.
“Люди помирали на вулицях. Було таке. Слава Богу, що [тіла] одразу забирали, хоронили”, — згадує слова Варвари її онук.
З часом із домівок і вулиць рідного міста Варвари зникли й домашні тварини.
“Люди їсти хотіли. Що хотіли.. [Їли] що було, навіть кота, пса. У нас не було, щоб ви зобачили, де пес, як тепер, [бігає] або кіт — не було. Люди забирали та поїли. У селах те саме — повиїдали чисто. Оті зі села приходили до нас [у місто], ну і попухлі, зобачив кота — вже забив, вже все… і забирав, вже їв кота. Отаке було” — ділилась Варвара під час інтерв’ю з Тетяною Лапан.
Пережити Голодомор вдалося не всім подругам Варвари, переповідає її онук.
“У дитячому віці, зрозуміло, дуже трагічно це. Вони жили в одному місті, разом ходили до школи. Коли хтось отак вмирає — це дуже складно [сприймати]”, — каже Юрій Юзич.
У 2006 році Україна визнала Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу.Для довідки:Під час Голодомору 1932-1933 років в Україні загинули щонайменше 3,9 мільйона людей. Такі дані наводить Інститут демографії та соціальних досліджень, але дискусії щодо кількості жертв досі тривають.
За часів Другої світової війни, вже молодою дівчиною Варвару Сердюк німці вивезли на примусову працю до міста Щецин. Тоді це була територія Німеччини.
“Десь 1942-1943 рік це був. Вона працювала з іншими дівчатами на пошті якійсь [у Німеччині]. [Пізніше] якийсь був лист, очевидно, не військовий, а цивільний, якогось генерала, вони подумали, що він якийсь важливий та спалили його. Далі було розслідування — її кинули до німецького штрафтабору”, — згадує Юрій.
Спогадами про пережите у штрафтаборі, додає він, Варвара майже не ділились. Але там їй знову довелося голодувати.
“Діда мого теж вивезли насильно, він пару раз тікав. Дід сидів у [концтаборі] Заксенхаузен. Там вони голодували. Бабуся не пригадую, щоб так чітко це фіксувала, а дід казав, що там важив десь 36 кілограмів. Вижив тільки за рахунок того, що той тютюн, що видавали, він віддавав охоронцю. Десь у туалеті клав тютюн, а охоронець приносив раз у кілька днів якусь канапку. Того не помер з голоду”, — ділиться онук Варвари.
З майбутнім чоловіком Миколою жінка познайомилася дорогою додому після звільнення з таборів. Варвара поїхала жити у його рідний регіон — на Львівщину. Згодом пара побралася й у них народилися четверо дітей.
“У 90-тих роках програма була для тих, кого насильно вивезли в Німеччину — компенсації виплачували. Вони мали цю компенсацію, це допомагало їм пережити ті роки. Навіть дітям, яким було складно, давали якусь частинку. Бабуся багато вишивала нетиповою для тих місць вишивкою — гладдю, кружева такі робила. У нас там вся хата була у вишивках бабусиних. До церкви обидва ходили регулярно. Дід частіше, у хорі співав”, — розповідає Юрій.
За словами Юрія, пережите сформувало й ставлення його рідних до діянь радянської влади. Але не всіх.
“Дід і баба були антикомуністами. Це факт. Вони ненавиділи Радянський Союз, особливо дідусь, бо він ще у Львові сидів у 41-му — ледь не сконав у тюрмі. Молодша сестра бабусі опісля стала членом комуністичної партії. Я так розумію, вона не переживала Голодомор або несвідома ще була. У 90-х роках ми їздили до неї, у неї портрет Сталіна висів, така комуністка була. Тільки коли почалося повномасштабне вторгнення, вона по-іншому стала ставитись до росіян”, — каже співрозмовник.
Ще змалку, додає він, бабуся прищепила йому бережливе ставлення до хліба.
“Якось неусвідомлено вийшло. Хліб викидати не можна — треба висушувати та давати пташками. А коли він падає, треба поцілувати. Це як традиція вже. Хіба якщо падає, то вже, може, не цілую хліб, але точно не викидаю”, — зізнається Юрій.
Варвара Сердюк застала й нові сторінки боротьби України за своє майбутнє — “Помаранчеву революцію” 2004 року, Революцію Гідності та російську агресію на Донеччині та Луганщині у 2014 році.
Світла пам’ять.