Вижили завдяки маленькому татовому пайку: історія українки, яка дитиною пережила Голодомор 1932-1933 років (ФОТО)

“Жінка накинулася на неї, вирвала хліб і втекла. Вона не розуміла, як далі бути, що їсти до наступного пайка”, — згадує розповіді Варвари Сердюк її онук. Разом із родиною його бабуся вижила в Голодомор 1932-1933 років. Вона була ще дитиною, але ті жахливі часи добре запам’ятала. 25 листопада, у День пам’яті жертв Голодомору, ми ділимося її історією.

Варвара Сердюк померла у 2016-му на 93 році життя. Як пережила голод, примусову працю та німецький штрафтабір у роки Другої світової війни, Вільному радіо розповів її онук Юрій Юзич.

Родині допоміг вижити батьківський пайок

Варварі Сердюк було 10 років, коли території УРСР охопив голод 1932-1933 років. Її рідне місто, Люботин на Харківщині, теж відчуло на собі наслідки комуністичної політики. Спогадами про пережите у ті роки вона ділилася й з рідними. 

“У неї батько працював на залізниці, мама була домогосподаркою. Вижили за рахунок того, що її батьку давали пайок. Його не було достатньо, щоб насититися повністю, але, як би, він і не давав померти. Все одно був такий проголод”, — каже онук Варвари. 

Крім Варвари, у ті голодні роки родина виховувала ще трьох маленьких дітей. 

“Пайок давали не на сім’ю, а на дорослу людину, яка працювала. Тобто на одного батька. Нікого [не хвилювало], скільки дітей. Була така радянська цинічна історія — Торгсін. Це інституція, куди можна було принести коштовності та обміняти їх на хліб або якийсь там невеликий продуктовий пайок. Її мама віддала свої коштовності. Останнє коштовне, що мали”, — переповідає слова бабусі Юрій Юзич. 

Люди, розпухлі від голоду, просили рятівний шматок хліба

10-річній Варварі довелося іноді бачити на вулиці знеможених людей, які прийшли із сіл поблизу. Там голод набув значно гірших масштабів. У її Люботині ж, що за 18 кілометрів від Харкова, жили багато робітничих родин. Це й врятувало декого з них. 

“Система була зацікавлена в тому, щоб батько [та інші працівники залізниці] мали якусь їжу. Те, що оточення не мало, що їсти, бабуся дуже добре запам’ятала. Люди приходили, просили на вулиці хліба, підтримки у тих, хто хоч щось мав”, — розповідає співрозмовник. 

Онук пригадує також розповідь бабусі про хліб, який у неї одного разу вихопили з рук. Той страшний момент закарбувався у її пам’яті на десятиліття. 

“Якось мама її послала за пайком, а коли вона поверталася, то жінка накинулася на неї, вирвала хліб, кинула їй велику коштовну хустку та втекла. Вона розповіла мамі, а та сказала їй: “Не сумуй, мабуть, цій людині це було важливіше”. Вона не злодійка. У цієї жінки просто не було вибору. Але для бабусі це було дуже страшно, бо вона не розуміла, як далі бути, що їсти [до наступної видачі пайка]”, — каже Юрій. 

 “У них коліна опухлі були та вони вмирали”: спогади про смерті від голоду

З іншими дітьми ходили подивитися на померлих від голоду — пронести через усе життя Варварі довелося й ці спогади. 

Маленькій Варварі доводилося бачити й смерті людей на вулицях міста. 

“Люди помирали на вулицях. Було таке. Слава Богу, що [тіла] одразу забирали, хоронили”, — згадує слова Варвари її онук.

“Люди хотіли їсти. Що було, навіть кота, пса”

З часом із домівок і вулиць рідного міста Варвари зникли й домашні тварини. 

Пережити Голодомор вдалося не всім подругам Варвари, переповідає її онук.

“У дитячому віці, зрозуміло, дуже трагічно це. Вони жили в одному місті, разом ходили до школи. Коли хтось отак вмирає — це дуже складно [сприймати]”, — каже Юрій Юзич.

Знову голод: майбутній чоловік вижив у німецькому концтаборі, а Варвара — у штрафтаборі

За часів Другої світової війни, вже молодою дівчиною Варвару Сердюк німці вивезли на примусову працю до міста Щецин. Тоді це була територія Німеччини. 

“Десь 1942-1943 рік це був. Вона працювала з іншими дівчатами на пошті якійсь [у Німеччині]. [Пізніше] якийсь був лист, очевидно, не військовий, а цивільний, якогось генерала, вони подумали, що він якийсь важливий та спалили його. Далі було розслідування — її кинули до німецького штрафтабору”, — згадує Юрій.

Спогадами про пережите у штрафтаборі, додає він, Варвара майже не ділились. Але там їй знову довелося голодувати.

“Діда мого теж вивезли насильно, він пару раз тікав. Дід сидів у [концтаборі] Заксенхаузен. Там вони голодували. Бабуся не пригадую, щоб так чітко це фіксувала, а дід казав, що там важив десь 36 кілограмів. Вижив тільки за рахунок того, що той тютюн, що видавали, він віддавав охоронцю. Десь у туалеті клав тютюн, а  охоронець приносив раз у кілька днів якусь канапку. Того не помер з голоду”, — ділиться онук Варвари. 

З майбутнім чоловіком Миколою жінка познайомилася дорогою додому після звільнення з таборів. Варвара поїхала жити у його рідний регіон — на Львівщину. Згодом пара побралася й у них народилися четверо дітей. 

“У 90-тих роках програма була для тих, кого насильно вивезли в Німеччину — компенсації виплачували. Вони мали цю компенсацію, це допомагало їм пережити ті роки. Навіть дітям, яким було складно, давали якусь частинку. Бабуся багато вишивала нетиповою для тих місць вишивкою — гладдю, кружева такі робила. У нас там вся хата була у вишивках бабусиних. До церкви обидва ходили регулярно. Дід частіше, у хорі співав”, — розповідає Юрій. 

“Хліб викидати не можна”: слід пережитого голоду 

За словами Юрія, пережите сформувало й ставлення його рідних до діянь радянської влади. Але не всіх. 

“Дід і баба були антикомуністами. Це факт. Вони ненавиділи Радянський Союз, особливо дідусь, бо він ще у Львові сидів у 41-му — ледь не сконав у тюрмі. Молодша сестра бабусі опісля стала членом комуністичної партії. Я так розумію, вона не переживала Голодомор або несвідома ще була. У 90-х роках ми їздили до неї, у неї портрет Сталіна висів, така комуністка була. Тільки коли почалося повномасштабне вторгнення, вона по-іншому стала ставитись до росіян”, — каже співрозмовник. 

Ще змалку, додає він, бабуся прищепила йому бережливе ставлення до хліба.

“Якось неусвідомлено вийшло. Хліб викидати не можна — треба висушувати та давати пташками. А коли він падає, треба поцілувати. Це як традиція вже. Хіба якщо падає, то вже, може, не цілую хліб, але точно не викидаю”, — зізнається Юрій. 

Варвара Сердюк застала й нові сторінки боротьби України за своє майбутнє — “Помаранчеву революцію” 2004 року, Революцію Гідності та російську агресію на Донеччині та Луганщині у 2014 році.

Світла пам’ять.