Підтримайте Вільне Радіо
Коли почалася війна, Тії було дев’ять. Дівчинка жила з батьками в Макіївці. Вікна її будинку виходили на перехрестя, і саме там вона вперше побачила військову техніку. Зараз Тія мешкає в Харкові та згадує: найстрашніше — це не вибухи, а життя серед людей, яким не можеш довіряти.
Дівчина розповіла, яким був її побут в окупації та шлях до свободи.
Про війну Тія (псевдонім, який використовує співрозмовниця, — ред.) почала здогадуватись ще до появи техніки на вулицях. Узимку 2014-го, коли на Майдані гриміли масові протести, вона помітила: вдома щось змінилося. Батьки стали обережнішими у словах, перестали щось планувати, а за новорічним столом говорили здебільшого про політику.
Коли в Макіївці з’явились озброєні люди, страх став щоденним супутником дівчинки. Найбільше лякали не звуки вибухів, а так звані “ополченці” — непередбачувані, часом нетверезі.
“Вони не викликали довіри. Їхня поведінка була хаотична, зовнішній вигляд — брудний. Це не ті військові, яких хочеться поважати і яких я бачила до того. Я їх просто боялась”, — пригадує Тія.
Хоч місто й не було прифронтовим, виживати там було важко. Базові речі, як-от їжа, були по кишені вже далеко не кожному. Родина Тії теж опинилася у скруті. Її батько працював на шахті, але заробітку фактично не мав.
“Перші кілька років платили або взагалі нічого, або частинами. Могли дати 5 тисяч рублів на місяць — і все. А ціни росли. Продукти в магазинах були несмачні, а “гуманітарка” часто зіпсована”, — розповідає Тія Бичхіджи.
Коли місто опинилося під контролем так званої “ДНР”, Тія переходила в середню школу. Дівчина пригадує, що з приходом окупантів освітня програма дуже швидко змінилася.
“Після 2014 року почали “оновлювати фонди” російськими підручниками. Мову навчання зробили російською. А нас, україномовний клас, змусили вивчати українську як іноземну”, — каже дівчина.
Відкритої російської пропаганди у школі Тія не пам’ятає — радше панувала атмосфера у стилі “так було завжди”.
“Усі в оточенні або проросійські, або нейтральні. А я була ні туди ні сюди. Політичні думки з’явились пізніше — у 16, коли побачила, як російська опозиція не підтримала протести в Білорусі. Тоді зрозуміла, що на російську опозицію не можна покладатися”, — пригадує Тія.
Школи стали не лише місцем навчання, а й майданчиком для відтворення радянського минулого.
“Святкували все — від блокади Ленінграда до 9 Травня, День журавлів, День “героїв Афгану”. Відчувалося, що ми не росіяни, але нас намагалися приєднати до “великого спільного минулого” — Радянського Союзу”, — пояснює Тія.
Закінчивши школу, дівчина вступила не до евакуйованого у 2014 році Донецького національного університету, а до структури, що залишилася в окупації та формально продовжувала діяти за російськими освітніми стандартами. Там вона навчалась на спеціальності “російська філологія”.
Дівчина мала “паспорт” так званої “ДНР”. Російський отримувати не хотіла, а чи можна оформити український — не знала.
“Я думала, що якщо я з “ДНР”, то мене не пустять в Україну (на підконтрольну територію, — ред.). А ще боялась, що якщо отримаю російський паспорт, то в Україну мене точно не впустять. І тому просто сиділа в окупації”, — ділиться Тія.
Поштовхом до дій стала історія знайомого. Він мав російський паспорт і попри це зумів виїхати за кордон з двома хатніми тваринами.
“Зараз він у Фінляндії. І я така: серйозно? Це можливо? І я вирішила: все, виїжджаю”, — згадує співрозмовниця.
Тія залишила університет, пішла працювати й почала збирати гроші на переїзд. Спершу хотіла, як і її знайомий, вирушити в Європу. Але не змогла чипувати кота — це було надто дорого й складно.
Тоді звернулася до волонтерів. І несподівано отримала нову відповідь:
“«А чого не в Україну (на підконтрольну територію, — ред.)? Є гуманітарний коридор». І тоді я зрозуміла: це мій шанс”, — згадує Тія.
Макіївку дівчина покинула у 2023 році. Зібрала те, що мала: “паспорт” псевдореспубліки, студентський квиток і свідоцтво про народження. Спершу поїхала до Росії — через офіційний КПП. Там перевірили документи, речі й телефон.
“А далі мене ніхто не зупиняв, хоча формально могли. Просто їхала”, — розповідає Тія.
Ще одна перевірка була на кордоні з Україною: оглядали речі й телефон, ставили багато запитань. Тих, чиї відповіді не містили чогось нелогічного проросійського.
“А перед цим ще три кілометри йшли пішки через поле. Купа викинутих речей, валізи, пакети. Люди все тягнуть. Дуже дивне відчуття, наче з іншого світу”, — говорить дівчина.
Вона перетнула кордон через Сумську область — цей маршрут ще був відкритим до початку Курської операції. На українському боці дівчину зустріли волонтери. Допомогли дістатися Харківщини та поселили у прихистку.
У шелтері Тія провела місяць. Її ситуація не вкладалася у звичний сценарій — більшість людей майже одразу залишали прихисток, рушаючи далі до родичів або знайомих. У Тії таких не було.
“Я пояснила, що мені нікуди їхати, і волонтери відразу почали шукати варіанти: допомогли з житлом у Харкові, з працевлаштуванням, а згодом — з юридичними питаннями”, — розповідає вона.
Справжнім викликом стало оформлення документів українського зразка. Процес їх отримання був складним і заплутаним.
“Це була системна проблема, про яку ми намагалися говорити публічно. Але змін тоді не дочекалися. Просто більше людей почали розуміти, наскільки це складно, а ті, хто ухвалює рішення — досі не дуже”, — доповнює вона.
Річ у тім, що люди, які виїжджають з окупації та не мають знайомих на підконтрольній території, через недосконалість законодавства практично опиняються поза системою. Так було й у Тії: вона мала свідоцтво про народження, але жодного документа з фотографією. Щоб отримати документи, потрібно було або мати старі документи, або двох свідків, які могли підтвердити її особу в ЦНАПі.
“Це складно, бо після довгих років окупації тебе майже ніхто не знає. А ті, хто знає, теж без документів. Я щаслива, що у мене були свідки. Бо якщо їх немає, єдиний шлях — іти до суду, а це ще складніше і не завжди з відомим результатом”, — пояснює дівчина.
Документи вона все ж змогла отримати, але це зайняло понад рік.
Попри бюрократичну тяганину, перші тижні в Харкові Тія згадує як світлі:
“Я боялася осуду. Що скажуть люди? Але коли я приїхала, зрозуміла: я теж пройшла складний шлях, я маю право бути тут. І мене сприйняли дуже добре. Люди підтримували, допомагали. Я жила в шелтері під містом, а потім вперше побачила Харків. І перше, що мене вразило — АТБ. Зайшла, подивилася на полички — і згадала дитинство”.
Деякі моменти стали для дівчини несподіванкою. Наприклад, вона не знала, що монети номіналом 25 копійок уже давно вилучені з обігу.
“Сиділа й думала: мені 19, а я дивуюсь АТБ і монетам. Побачила знайомий харківський бісквіт і така: «Серйозно, він ще існує?» Такий забутий спогад з дитинства. Це сумно й смішно водночас. Але це моя реальність”, — ділиться вона.
Дівчина зізнається, що з 2023 року все ще не до кінця пристосувалася до життя на підконтрольній території.
“Але функціонувати вже можу — користуюсь метро, банком, звертаюся до ЦНАПу. Це звучить дрібно, але для мене це перемоги”, — усміхається вона.
Харків Тія сприйняла як свій дім на зараз, адже тут вона вперше за довгий час відчула справжню українську ідентичність, якої їй бракувало в окупації.
“Хтось каже, що Харків — це “майже Росія”, але це неправда. Тут сильна українська культура, мистецтво, архітектура, глибока історична пам’ять. Тут відчуваєш, наскільки ми різні з росіянами — і ментально, і культурно”, — розповідає переселенка з Макіївки.
У Харкові вона вперше дізналася, що в місті проходять літературні слеми. Тоді ж із здивуванням відкрила для себе, що подібні події відбувалися й у Донецьку ще з 2000-х, хоча раніше про це не чула.
“Я відкриваю те, що було моїм, але було заховане. Я не просто вчуся жити тут — я витягую себе зі своєї ж пам’яті. Я побачила Великдень — справжній, український, із піснями, з освяченням, зі святом. І я така: вау, це не щось вигадане, це справжнє життя”, — розповідає вона.
Водночас, каже Тія, інколи її досі огортає сум за рідною Макіївкою. Але не за такою, якою вона є зараз.
“Хочеться повернутись і змінювати. Бо коли мені пишуть звідти: «Ура, поклали асфальт, з’явилась вода», я думаю: це добре, але це ж базові речі. І хочеться, щоб вдома було більше, ніж просто аспекти для виживання”, — ділиться співрозмовниця.
Тія планує скласти НМТ, здобути справжній український атестат і вступити туди, куди хочеться.
“Я дуже довго планую піти навчатися. Постійно щось не складається. Але хочу — точно. Хочу обрати університет, здобути академічну освіту. Якщо вийде — то не одну. Мене дуже тягне в мистецтво. І в медіа”, — розповідає дівчина.
Вона додає, що прагне брати участь буквально в усьому, що цікаве. В тому числі й тому, що колись це було недоступне або неприйнятне в рідному місті.
“Я почала займатися спортом, фехтуванням на мечах, історичними танцями. Подорожувати. Раніше — просто без можливості та соціального схвалення. А тепер усе можу спробувати”, — ділиться вона.
Разом із командою Тія зараз працює над проєктом про Донеччину — для тих, хто виїхав ще у 2014-му, і для тих, хто мусив залишити все у 2023-му:
“Хочемо зробити щось, що дозволить ностальгічно згадати, ким ми були. Консолідувати молодь Донеччини, бо зараз у нас з цим велика проблема — ми розпорошені, і треба знову збиратися докупи”.
Також дівчина веде соцмережі іншого проєкту, присвяченого харківській, молоді, а ще працює у книгарні. У такому ритмі, сміється Тія, інколи вона просто не має часу на відпочинок.
“Я не встигаю спати. Але хочеться встигнути все. Бо довго жила так, ніби не можна нічого. А тепер — можна. І я це дуже ціную”, — підсумовує переселенка.
Раніше ми розповідали про Оксану Муравльову — двічі переселенку з Донеччини, викладачку української мови. Після виїзду з окупованої Ясинуватої вона жила в Краматорську, де шила вишиванки для немовлят, волонтерила й викладала. Нині мешкає в Бережанах, де продовжує допомагати іншим, створює дитячі набори та працює над мапою мотанок з усіх регіонів України.