Підтримайте Вільне Радіо
Коли почалася війна, Тії було дев’ять. Дівчинка жила з батьками в Макіївці. Вікна її будинку виходили на перехрестя, і саме там вона вперше побачила військову техніку. Зараз Тія мешкає в Харкові та згадує: найстрашніше — це не вибухи, а життя серед людей, яким не можеш довіряти.
Дівчина розповіла, яким був її побут в окупації та шлях до свободи.
Про війну Тія (псевдонім, який використовує співрозмовниця, — ред.) почала здогадуватись ще до появи техніки на вулицях. Узимку 2014-го, коли на Майдані гриміли масові протести, вона помітила: вдома щось змінилося. Батьки стали обережнішими у словах, перестали щось планувати, а за новорічним столом говорили здебільшого про політику.
Коли в Макіївці з’явились озброєні люди, страх став щоденним супутником дівчинки. Найбільше лякали не звуки вибухів, а так звані “ополченці” — непередбачувані, часом нетверезі.
“Вони не викликали довіри. Їхня поведінка була хаотична, зовнішній вигляд — брудний. Це не ті військові, яких хочеться поважати і яких я бачила до того. Я їх просто боялась”, — пригадує Тія.
Хоч місто й не було прифронтовим, виживати там було важко. Базові речі, як-от їжа, були по кишені вже далеко не кожному. Родина Тії теж опинилася у скруті. Її батько працював на шахті, але заробітку фактично не мав.
“Перші кілька років платили або взагалі нічого, або частинами. Могли дати 5 тисяч рублів на місяць — і все. А ціни росли. Продукти в магазинах були несмачні, а “гуманітарка” часто зіпсована”, — розповідає Тія Бичхіджи.
Коли місто опинилося під контролем так званої “ДНР”, Тія переходила в середню школу. Дівчина пригадує, що з приходом окупантів освітня програма дуже швидко змінилася.
“Після 2014 року почали “оновлювати фонди” російськими підручниками. Мову навчання зробили російською. А нас, україномовний клас, змусили вивчати українську як іноземну”, — каже дівчина.
Відкритої російської пропаганди у школі Тія не пам’ятає — радше панувала атмосфера у стилі “так було завжди”.
“Усі в оточенні або проросійські, або нейтральні. А я була ні туди ні сюди. Політичні думки з’явились пізніше — у 16, коли побачила, як російська опозиція не підтримала протести в Білорусі. Тоді зрозуміла, що на російську опозицію не можна покладатися”, — пригадує Тія.
Школи стали не лише місцем навчання, а й майданчиком для відтворення радянського минулого.
“Святкували все — від блокади Ленінграда до 9 Травня, День журавлів, День “героїв Афгану”. Відчувалося, що ми не росіяни, але нас намагалися приєднати до “великого спільного минулого” — Радянського Союзу”, — пояснює Тія.
Закінчивши школу, дівчина вступила не до евакуйованого у 2014 році Донецького національного університету, а до структури, що залишилася в окупації та формально продовжувала діяти за російськими освітніми стандартами. Там вона навчалась на спеціальності “російська філологія”.
Дівчина мала “паспорт” так званої “ДНР”. Російський отримувати не хотіла, а чи можна оформити український — не знала.
“Я думала, що якщо я з “ДНР”, то мене не пустять в Україну (на підконтрольну територію, — ред.). А ще боялась, що якщо отримаю російський паспорт, то в Україну мене точно не впустять. І тому просто сиділа в окупації”, — ділиться Тія.
Поштовхом до дій стала історія знайомого. Він мав російський паспорт і попри це зумів виїхати за кордон з двома хатніми тваринами.
“Зараз він у Фінляндії. І я така: серйозно? Це можливо? І я вирішила: все, виїжджаю”, — згадує співрозмовниця.
Тія залишила університет, пішла працювати й почала збирати гроші на переїзд. Спершу хотіла, як і її знайомий, вирушити в Європу. Але не змогла чипувати кота — це було надто дорого й складно.
Тоді звернулася до волонтерів. І несподівано отримала нову відповідь:
“«А чого не в Україну (на підконтрольну територію, — ред.)? Є гуманітарний коридор». І тоді я зрозуміла: це мій шанс”, — згадує Тія.
Макіївку дівчина покинула у 2023 році. Зібрала те, що мала: “паспорт” псевдореспубліки, студентський квиток і свідоцтво про народження. Спершу поїхала до Росії — через офіційний КПП. Там перевірили документи, речі й телефон.
“А далі мене ніхто не зупиняв, хоча формально могли. Просто їхала”, — розповідає Тія.
Ще одна перевірка була на кордоні з Україною: оглядали речі й телефон, ставили багато запитань. Тих, чиї відповіді не містили чогось нелогічного проросійського — пропускали.
“А перед цим ще три кілометри йшли пішки через поле. Купа викинутих речей, валізи, пакети. Люди все тягнуть. Дуже дивне відчуття, наче з іншого світу”, — говорить дівчина.
Вона перетнула кордон через Сумську область — цей маршрут ще був відкритим до початку Курської операції. На українському боці дівчину зустріли волонтери. Допомогли дістатися Харківщини та поселили у прихистку.
У шелтері Тія провела місяць. Її ситуація не вкладалася у звичний сценарій — більшість людей майже одразу залишали прихисток, рушаючи далі до родичів або знайомих. У Тії таких не було.
“Я пояснила, що мені нікуди їхати, і волонтери відразу почали шукати варіанти: допомогли з житлом у Харкові, з працевлаштуванням, а згодом — з юридичними питаннями”, — розповідає вона.
Справжнім викликом стало оформлення документів українського зразка. Процес їх отримання був складним і заплутаним.
“Це була системна проблема, про яку ми намагалися говорити публічно. Але змін тоді не дочекалися. Просто більше людей почали розуміти, наскільки це складно, а ті, хто ухвалює рішення — досі не дуже”, — доповнює вона.
Річ у тім, що люди, які виїжджають з окупації та не мають знайомих на підконтрольній території, через недосконалість законодавства практично опиняються поза системою. Так було й у Тії: вона мала свідоцтво про народження, але жодного документа з фотографією. Щоб отримати документи, потрібно було або мати старі документи, або двох свідків, які могли підтвердити її особу в ЦНАПі.
“Це складно, бо після довгих років окупації тебе майже ніхто не знає. А ті, хто знає, теж без документів. Я щаслива, що у мене були свідки. Бо якщо їх немає, єдиний шлях — іти до суду, а це ще складніше і не завжди з відомим результатом”, — пояснює дівчина.
Документи вона все ж змогла отримати, але це зайняло понад рік.
Попри бюрократичну тяганину, перші тижні в Харкові Тія згадує як світлі:
“Я боялася осуду. Що скажуть люди? Але коли я приїхала, зрозуміла: я теж пройшла складний шлях, я маю право бути тут. І мене сприйняли дуже добре. Люди підтримували, допомагали. Я жила в шелтері під містом, а потім вперше побачила Харків. І перше, що мене вразило — АТБ. Зайшла, подивилася на полички — і згадала дитинство”.
Деякі моменти стали для дівчини несподіванкою. Наприклад, вона не знала, що монети номіналом 25 копійок уже давно вилучені з обігу.
“Сиділа й думала: мені 19, а я дивуюсь АТБ і монетам. Побачила знайомий харківський бісквіт і така: «Серйозно, він ще існує?» Такий забутий спогад з дитинства. Це сумно й смішно водночас. Але це моя реальність”, — ділиться вона.
Дівчина зізнається, що з 2023 року все ще не до кінця пристосувалася до життя на підконтрольній території.
“Але функціонувати вже можу — користуюсь метро, банком, звертаюся до ЦНАПу. Це звучить дрібно, але для мене це перемоги”, — усміхається вона.
Харків Тія сприйняла як свій дім на зараз, адже тут вона вперше за довгий час відчула справжню українську ідентичність, якої їй бракувало в окупації.
“Хтось каже, що Харків — це “майже Росія”, але це неправда. Тут сильна українська культура, мистецтво, архітектура, глибока історична пам’ять. Тут відчуваєш, наскільки ми різні з росіянами — і ментально, і культурно”, — розповідає переселенка з Макіївки.
У Харкові вона вперше дізналася, що в місті проходять літературні слеми. Тоді ж із здивуванням відкрила для себе, що подібні події відбувалися й у Донецьку ще з 2000-х, хоча раніше про це не чула.
“Я відкриваю те, що було моїм, але було заховане. Я не просто вчуся жити тут — я витягую себе зі своєї ж пам’яті. Я побачила Великдень — справжній, український, із піснями, з освяченням, зі святом. І я така: вау, це не щось вигадане, це справжнє життя”, — розповідає вона.
Водночас, каже Тія, інколи її досі огортає сум за рідною Макіївкою. Але не за такою, якою вона є зараз.
“Хочеться повернутись і змінювати. Бо коли мені пишуть звідти: «Ура, поклали асфальт, з’явилась вода», я думаю: це добре, але це ж базові речі. І хочеться, щоб вдома було більше, ніж просто аспекти для виживання”, — ділиться співрозмовниця.
Тія планує скласти НМТ, здобути справжній український атестат і вступити туди, куди хочеться.
“Я дуже довго планую піти навчатися. Постійно щось не складається. Але хочу — точно. Хочу обрати університет, здобути академічну освіту. Якщо вийде — то не одну. Мене дуже тягне в мистецтво. І в медіа”, — розповідає дівчина.
Вона додає, що прагне брати участь буквально в усьому, що цікаве. В тому числі й тому, що колись це було недоступне або неприйнятне в рідному місті.
“Я почала займатися спортом, фехтуванням на мечах, історичними танцями. Подорожувати. Раніше — просто без можливості та соціального схвалення. А тепер усе можу спробувати”, — ділиться вона.
Разом із командою Тія зараз працює над проєктом про Донеччину — для тих, хто виїхав ще у 2014-му, і для тих, хто мусив залишити все у 2023-му:
“Хочемо зробити щось, що дозволить ностальгічно згадати, ким ми були. Консолідувати молодь Донеччини, бо зараз у нас з цим велика проблема — ми розпорошені, і треба знову збиратися докупи”.
Також дівчина веде соцмережі іншого проєкту, присвяченого харківській, молоді, а ще працює у книгарні. У такому ритмі, сміється Тія, інколи вона просто не має часу на відпочинок.
“Я не встигаю спати. Але хочеться встигнути все. Бо довго жила так, ніби не можна нічого. А тепер — можна. І я це дуже ціную”, — підсумовує переселенка.
Раніше ми розповідали про Оксану Муравльову — двічі переселенку з Донеччини, викладачку української мови. Після виїзду з окупованої Ясинуватої вона жила в Краматорську, де шила вишиванки для немовлят, волонтерила й викладала. Нині мешкає в Бережанах, де продовжує допомагати іншим, створює дитячі набори та працює над мапою мотанок з усіх регіонів України.