“Бачиш ось того хлопця в окулярах? Це Себастьян, він — режисер із Польщі, який переїхав жити на Донеччину і тепер евакуйовує людей. Ще той персонаж для репортажу. Давай вас познайомлю”. З цих слів друга-волонтера й почалося моє знайомство в одному з краматорських хабів із Себастьяном Томашем Плохарським. Упродовж 10 років документаліст фільмує війну в Україні, а останні 3 роки займається порятунком цивільних на Донеччині. Себастьян називає себе “донбаським пацаном”, який без прописки та громадянства в Україні вже став своїм.
Себастьян — людина, яка ще до початку розмови викликає зацікавлення. Кольорова шапка, багато шевронів та брелоків на одязі, а ще окуляри з оправою, як у Гаррі Поттера. Лише з візуального образу розумієш, що перед тобою митець в обгортці зручного тактичного одягу.
“Себастьяне, можете говорити польською. Я розумію її”, — кажу на початку інтерв’ю співрозмовнику. — “Ні. Я вчу українську і я перебуваю в Україні. Тому наперед перепрошую за мій суржик, та я намагатимусь говорити українською з вами”, — відповідає документаліст.
Ми записуємо це інтерв’ю на кухні волонтерського хабу, куди Себастьян приходить щодня. Сьогодні він разом з іншими евакуаційниками планує поїздки на наступні дні. Готуючи дві кави, чоловік спокійно каже, що такий ритм для нього вже став рутиною: підготовка, евакуація, допомога місцевим — і все це по колу вже три роки. Щоправда, до 2014 року його життя було зовсім іншим.
“До російського вторгнення я мало що знав про Україну. В мене було стабільне життя і хороша робота у сфері медіа та реклами. Та, якщо чесно, мені завжди було цікаво досліджувати західний світ. Якщо мандрівки, то це Франція, Німеччина, Шотландія, але точно не Україна. Вперше я потрапив сюди у 2010-му. Я тоді зустрічався з львів’янкою, яка навчалася в Польщі. Єдине, що з тієї поїздки пам’ятаю, — українські маршрутки, де водій курив цигарки й кермував автобусом одночасно. У нас такого точно не побачиш. Потім приїжджав у 2012-му на Євро, та тоді центром уваги був футбол, а не країна чи культура. По-іншому я подивився на вашу країну у 2014-му, коли побачив кадри Революції Гідності. Саме тоді в мене вперше з’явилася думка поїхати в Україну як журналіст”, — пригадує Себастьян, сьорбаючи каву.
Вперше як документаліст Себастьян приїхав в Україну у 2015 році. У Києві він доєднався до команди, яка влаштовувала наукові пікніки для школярів із прифронтових територій. Саме з тієї поїздки почалося знайомство Себастьяна з Донецькою та Луганською областями.
“Ми тоді відвідали Сєвєродонецьк та Лисичанськ. Я спілкувався з людьми та записував їхні історії, аби в першу чергу для себе зрозуміти, що тут відбувається. Тоді я й вирішив залишитися на деякий час в Україні. Моїм містом-домівкою на той час став Сєвєродонецьк. Через деякий час я почав збирати документи, аби поїхати як журналіст на окуповані території. Тоді для мене було важливо почути й побачити іншу сторону конфлікту”, — згадує співрозмовник події 2015 року.
Себастьяну вдалося отримати офіційні дозволи від українського уряду та окупаційної влади так званих республік. Першим він відвідав окупований Луганськ, де побачив, як сам каже, “заморожене місто”.
“Там нічого не працювало. Та й взагалі не було ніякого відчуття безпеки під час цієї поїздки. За кожним моїм кроком слідкував Вова з Москви. Це хлопець, який був “супровідником” від місцевої “влади”. Як тільки я брав інтерв’ю в місцевих на вулиці, Вова за хвилину підходив до них, перевіряв документи й відводив убік “на два слова”. У мене навіть брали інтерв’ю для місцевого телеканалу “Луганськ 24”, та розмова була більше схожа на допит. Спочатку я спілкувався з журналістом, а потім до розмови підключився їхній агент ФСБ. Це трапилося вже в кінці цієї захопливої “подорожі”. Мене запитували про поїздку і те, що бачив. Все б нічого, але коли я побачив ефірну версію, то був, відверто кажучи, в шоці. Вони змонтували все зовсім по-іншому, перекрутивши мої фрази. Тоді я на собі відчув, як працює російська пропагандистська машина”, — каже про поїздку на окуповані території документаліст.
Згодом Себастьян оформив необхідні папери й поїхав до окупованого Донецька. Там він на добу потрапив під арешт, бо місцева “влада” вирішила додатково перевірити його документи. Після цього випадку Себастьян виїхав з окупованих територій і більше там не працював.
Зняти фільм із передової для європейської спільноти — цією ідеєю Себастьян загорівся у 2015 році. Каже, що спочатку не мав навіть чіткої концепції, але згодом картинка почала вимальовуватися. Документаліст почав їздити прифронтовими містами й селами, де спілкувався з військовими та цивільними. Він працював у Пісках із “Правим сектором”, жив у Трьохізбенці разом із медиками-добровольцями та знімав роботу добробату “Айдар”. Іноді повертався додому в Польщу, але за кілька місяців знову їхав на війну. Так тривало до 2020 року. Тоді журналіст зрозумів, що про війну в Україні починають забувати.
“Інтерес до війни падав не лише в Європі, а й у самій Україні. За сотні кілометрів від лінії фронту спокійно існувало зовсім інше життя. Я вирішив зробити якийсь перформанс, аби нагадати людям про реальність. Тоді й з’явилася ідея проїхати на велосипеді вздовж лінії фронту. І знаєте що? Я це зробив. The Pink Rider — Linia — так я назвав цей проєкт. Я їхав, фотографував, спілкувався з місцевими. Тоді чимало медіа та людей в Україні й за її межами говорили про цей мій вчинок”, — із посмішкою згадує журналіст.
Під час цієї веломандрівки Себастьян зробив серію портретів місцевих жителів прифронтових територій. Згодом ці світлини виставляли в різних галереях Європи. Себастьян каже, що для нього було важливо пояснити: в Європі є міста та села, де час зупинився через війну, і тисячі людей живуть у постійній небезпеці.
Напередодні повномасштабного вторгнення Себастьян був у Шотландії, і саме там його застала звістка про великий російський наступ. Документаліст спакував у рюкзак техніку та одяг і разом із другом вирушив в Україну.
“Коли я приїхав в Україну після 24 лютого, то побачив абсолютно іншу війну. Тоді й зрозумів, що треба робити більше, бо тисячі цивільних потребують допомоги. Я поїхав на Донеччину і долучився до команди евакуаційників. Спочатку це були Сєвєродонецьк та Лисичанськ. Ми ганяли туди чи не щодня “дорогою смерті”, яку постійно обстрілювали росіяни. Потім фронт підійшов ближче, і ми почали вивозити людей з Бахмута та Соледара. Це для мене найскладніший період. Там ми потрапляли під потужні обстріли. На наших очах міста зрівнювали із землею. Знаєте, це була повна д*па. Касетними снарядами нищили вулицю за вулицею. Тоді я евакуйовував людей, які були за 50 метрів від передових позицій”, — пригадує Себастьян евакуацію з Бахмута й Соледара.
“Ти думав про те, чому місцевим, попри велику небезпеку, так складно до сьогодні наважитися на евакуацію?” — запитую у волонтера.
“У кожного свої причини, але мені здається, що жителі Донецької та Луганської областей по-особливому сильно прив’язані до своїх домівок. Більшість із цих людей ніколи в житті не їздили далі Краматорська. Тому покинути дім і поїхати в Київ чи Львів їм дуже складно морально. До того ж війна тут давно, і багато хто звик до вибухів. Ситуація змінюється, коли снаряди починають падати поряд із домом. У нас часто буває таке, що люди не хочуть виїжджати, але один близький “приліт” суттєво пришвидшує процес — тоді ризики стають більш зрозумілими”, — ділиться волонтер.
Упродовж останнього року Себастьян займався евакуацією цивільних із Нью-Йорка, Торецька, Костянтинівки, Покровська та десятків інших міст і сіл Донецької області. Під час своїх поїздок документаліст намагається фільмувати побачене та записувати розмови з цивільними. У вільний від поїздок час працює над документальною стрічкою про евакуацію з Донеччини. Цю роботу Себастьян хоче презентувати міжнародній спільноті, аби знову нагадати світу про жорстоку українську реальність.
Зараз Себастьян майже весь час проводить на Донеччині. До нього тут уже приклеїлося прізвисько “донбаський пацан”.
“Я тут відчуваю себе як удома. Донецька область за всі ці роки для мене стала рідною. Як і українська культура. Я захоплююся нею. Вона абсолютно не схожа на інші. Ваша література, мистецтво, історична спадщина… У вас дуже красива та унікальна мова. Я з кожним днем намагаюся її покращувати. Я бажаю Україні миру і справжньої незалежності. Ви дійсно на це заслуговуєте”, — каже наприкінці розмови журналіст.
На завершення Себастьян показує мені свої обереги, які супроводжують його в кожній поїздці, — це шеврони, які він носить на одязі та сумці. На одному зображений герб Донецької області, на іншому — герб Краматорська.
Я тисну Себастьяну руку, а він віджартовується:
“Не прощаємося. Хто знає, на якому відтинку фронту побачимося знову”.
Після нашої розмови Себастьян повернувся у Варшаву, де зараз працює над монтажем фільму. Будинок у Краматорську, де останній рік жив документаліст, сильно пошкодив російський КАБ.
Раніше ми розповідали про те, як у прифронтових Слов’янську та Краматорську працює “соціальне таксі”. Волонтерський екіпаж щодня допомагає маломобільним людям доїжджати з дому до лікарень та соцустанов.