Підтримайте Вільне Радіо
Бібліотекарка з Краматорська Аннета Чуприна багато років допомагала місцевій спільноті. Через війну вона двічі залишала місто, але не облишила волонтерської справи: плете маскувальні сітки та кікімори. Це, каже жінка, допомагає їй залишатися на зв’язку з Краматорськом і Донеччиною.
Аннета розповіла журналістам Вільного Радіо про свій шлях, волонтерську роботу та те, як підтримує людей у складні часи.
Після закінчення інституту у 1985 році Аннета Чуприна отримала направлення на роботу до Краматорська. Вона мріяла залишитися ближче до рідного Ізюма, тож цей варіант здався найзручнішим.
У новому місті жінка почала працювати за фахом у бібліотеці машинобудівної академії, а згодом перейшла до бібліотеки школи №5 у самому центрі Краматорська. Це був період адаптації, нових знайомств та поступового занурення в місцеву спільноту. Саме робота з дітьми найбільше припала їй до душі.
“Коли бачиш ці дитячі гарячі очі, відчуваєш як вони ростуть, дорослішають, в потрібний момент рекомендуєш якусь книгу яка, можливо, щось зміне в їхньому житті… І ця робота мене надихає, за цим сумую”, — говорить Аннета.
Поряд зі школою, де працювала Аннета, у 2014 році зародився місцевий волонтерський рух “Краматорські бджілки”. Він об’єднав жінок різних професій для допомоги армії. Долучитися до цієї справи вирішила й Аннета. Майже щовечора вона приходила туди після роботи й разом з іншими жінками спочатку пекла для військових, збирала речі, а згодом почала плести маскувальні сітки.
“Ми тоді тільки шукали, як бути корисними. Починали з тюлі й рибальських сіток, потім зробили справжні станки. Так народилися «бджілки»”, — розповідає жінка.
Та незабаром російські сили окупували місто, й Аннета разом із мамою мусила виїхати. Вони залишили домівку на швидку руку, переживши небезпечну дорогу через блокпости та польові дороги.
“Їхали повз них (російських бійців, — ред.) — обкурені, обпиті стояли з автоматами… Страшно було, але ми все ж вибралися”, — пригадує жінка.
Певний час родина проживала в Ізюмі, але повернулася, щойно звільнили Краматорськ. У місті поступово відновлювалося звичне життя — запрацювали установи, відкрилися школи, люди знову бачилися з тими, кого давно не зустрічали.
Одного дня в центрі міста зібралися люди з українськими прапорами — так з’явилася перша мирна хода після звільнення.
“Ми стояли біля пам’ятника Шевченку. Спочатку було лячно, а потім підходили інші — хтось приніс прапор, хтось заспівав. І з кожним кроком ставало легше. Ми показали, що ми є, що ми — Краматорськ, що ми — Україна”, — говорить Аннета.
Після повернення вона знову працювала в бібліотеці, допомагала дітям і повернулася до “бджілок”.
“Доля звела нас знову — треба плести без перерви”, — усміхається жінка.
З роками, каже вона, Краматорськ став для неї рідним. Та попереду на родину очікував ще один переїзд — знову через війну.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Аннета з тяжким серцем вдруге покинула місто. Важко було розставатися з донькою та онуком, що їхали в “нікуди”. Дорога була довгою: через Дніпро, Кривий Ріг та Київ. Зрештою зупинилися у Смілі на Черкащині.
Місто обрали майже випадково — головне було знайти дах над головою і можливість почати все спочатку.
У новому регіоні жінка знайшла роботу в громадській організації “Січ”. Там вперше спробувала плести маскхалати, так звані “кікімори”.
“Я шукала, де можна застосувати руки. І одразу знайшла”, — говорить вона.
Потім сформувався невеликий відділ із десяти людей, який займався виготовленням речей для військових. Взимку вони плели шкарпетки, теплі пояси та муфти для рук. До роботи долучалися переселенці з різних регіонів.
Щодня команда починала роботу з організації простору: хто плете, хто шиє, хто виготовляє, пакує харчі й сортирує одяг. Люди приходили випадково або за оголошеннями — і часто залишалися надовго.
“Хтось не може сидіти вдома, а хоче бути корисним. Хтось шиє, хтось організовує доставку. Кожен робить те, що може”, — пояснює Аннета.
Для Аннети волонтерство стало способом триматися за життя, відчувати єдність і допомагати тим, хто на фронті чи потребує підтримки. У їхній команді панує атмосфера, де люди можуть обговорити складне, знайти поради та підтримати одне одного.
“Дехто приходить із душевними травмами, вони просто вибалакуються між нами, а потім працюють далі. Ми допомагаємо одне одному”, — каже Аннета.
Щоденне волонтерство пліч-о-пліч із командою однодумців стало для неї новою рутиною і водночас способом залишатися на зв’язку з рідною Донеччиною.
“Ми тут не для себе, а для того, щоб зробити хоч щось корисне. Кожен міліметр важливий”, — впевнена жінка.
Раніше ми розповідали про волонтера з Мирнограда Івана Суботіна, який усе життя присвятив допомозі людям — спочатку як рятувальник у ДСНС, а нині як волонтер. Переживши втрату й побачивши, як складно отримати підтримку, Іван заснував організацію “Пошук-Донбас”.