Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Віталій Артюшенко з Дніпропетровщини. Він пішов до війська одразу після повноліття, служив у 93-й окремій механізованій бригаді “Холодний Яр”, воював на Донеччині та згодом опанував напрям аеророзвідки.
Про життєвий шлях та службу захисника Вільному Радіо розповіла його дружина Вероніка.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про дорогу вам людину. Це безкоштовно.
Віталій Артюшенко народився у селищі Васильківка на Дніпропетровщині. Саме там минули його перші роки життя. До третього класу хлопець навчався у місцевій школі, а згодом разом із матір’ю переїхав до села Підпільне Самарівського району. Далі навчання продовжив у сусідній Знаменівці.
У дитинстві Віталій багато часу проводив із дідусем.
“Він там на рибалку в дитинстві дуже любив ходити, казав, що на мотоциклі з дідусем їздив”, — згадує дружина Вероніка.
Після школи він вступив до 17 училища в Дніпрі. Закінчив навчання вже тоді, коли розпочалася повномасштабна війна.
Важливу роль у виборі подальшого шляху Віталія відіграв вітчим, який був кадровим військовим і служив ще з часів АТО. Саме його приклад, за словами дружини, значною мірою вплинув на рішення юнака.
“Вітчим ще говорив, що не треба йти по моїх стопах. А Віталік відповів: «Я так вирішив»”, — розповідає Вероніка.
Щойно Віталію виповнилося 18 років, він підписав контракт із Збройними силами України. Після цього пройшов військову підготовку у Великій Британії.
“Він мені показував фотографії звідти. Такі ще зовсім діти, по 18 років хлопчики”, — згадує дружина.
Після навчання Віталій став механіком танка у 93-й окремій механізованій бригаді “Холодний Яр”. У складі танкового батальйону майже весь час воював на Донеччині. За роки служби неодноразово зазнавав контузій.
Улітку 2025 року військовий вирішив опанувати новий напрям. Він пройшов навчання з аеророзвідки та перевівся до відповідного підрозділу тієї ж бригади.
Служба для Віталія ніколи не була просто роботою. За словами дружини, навіть удома він жив думками про фронт і своїх побратимів.
“Може, це в усіх військових, які потрапляють на війну, але він жив нею. Навіть коли був у відпустці, то телефонував побратимам, питав, що треба купити, що привезти, чи все в них добре, чи ні з ким нічого не сталося. Він завжди хвилювався за всіх”, — говорить Вероніка.
Вероніка та Віталій почали спілкуватися у квітні 2025 року онлайн. Тоді дівчина була зайнята на одному із заходів і не одразу відповідала на повідомлення та дзвінки, тож перше спілкування складалося уривками, між справами.
“Я була на банкеті, мене записали допомагати. Він почав мені писати. Я була зайнята, телефон у кишені, а він дзвонить і дзвонить, заважає мені. Я йому написала, що відпишу, як звільнюся”, — згадує Вероніка.
Увечері вони вперше поговорили по відеозв’язку. Після цього почали регулярно тримати зв’язок, хоча через службу графік Віталія залишався нестабільним.
З часом їхнє спілкування перейшло у стосунки. Військовий неодноразово казав, що не хоче відкладати життя “на потім”, і жартома говорив, що все одно вони ще навіть не встигли нормально почати.
Через деякий час його мали відпустити додому, однак тоді Віталія перевели на навчання з безпілотних систем, і відпустку довелося відкласти на кілька місяців.
“Віталік казав: якщо я не повернуся, ми ще навіть не почали зустрічатися. А я йому відповідала: повернешся — і почнемо”, — розповідає дружина.
Під час однієї з наступних відпусток у серпні вони вперше побачилися особисто. Віталій провів кілька днів із родиною Вероніки, і після цього короткі приїзди додому почали проводити разом. Згодом пара стала жити у Дніпрі, у квартирі Вероніки.
22 січня 2026 року Віталій та Вероніка офіційно одружилися.
У спілкуванні з близькими Віталій був стриманим і спокійним, легко знаходив контакт із людьми та допомагав у побуті.
“Він дуже усміхнений був і дуже добрий. Всім допоможе, навіть якщо самому важко”, — додає Вероніка.
Після відпустки Віталій Артюшенко повернувся на Донеччину. Тут він воював на напрямках Покровська та Костянтинівки.
Про фронт говорив небагато — здебільшого коротко або з жартом.
“Він завжди казав: «Мене лопатою не доб’єш». І всім так говорив — і командиру, і хлопцям”, — пригадує дружина.
Наприкінці березня 2026 року в дружини з’явилося відчуття тривоги, яке не зникало. У той період підрозділ перебував під постійними обстрілами, військові часто змінювали позиції та ротації затягувалися.
“З 25-26 березня в мене було погане відчуття. Вони постійно пересувалися, їх розбивали, вони переходили з позиції на позицію. Я писала йому, що мені тривожно, хоча не могла пояснити чому. Ніби нічого не сталося, але це відчуття не зникало”, — розповідає Вероніка.
Востаннє подружжя спілкувалося в ніч із 6 на 7 квітня — близько дванадцятої ночі.
На початку квітня після чергового обстрілу військові змушені були залишити позицію та перейти до укриття.
Під час виходу позицію накрив удар російського FPV-дрона з керуванням через оптоволокно.
“Його не могли забрати дев’ять днів”, — каже дружина.
Ті дні стали періодом найважчого очікування. Вероніка намагалася дізнатися будь-яку інформацію, писала побратимам, але відповідей не отримувала.
“Я писала всім. Вони читали і мовчали. Це було дуже лячно і зʼявлялися погані думки”, — згадує вона.
Віталій Артюшенко загинув 7 квітня 2026 року. Після повернення тіла його поховали. Попрощатися прийшли рідні, побратими та близькі.
Родина Віталія закликає вшанувати його пам’ять і підтримати петицію про надання йому звання Героя України посмертно. Підтримати ініціативу можна за посиланням.
Світла пам’ять.