Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Якщо миша з’їсть свячене — перетвориться на кажана. Шкаралупу від яєць треба пустити за водою, щоб вона допливла до рахманів — міфічного народу на краю світу. А якщо піднятися з освяченою свічкою на горище — можна побачити домовика.
Такими були великодні вірування жителів Донеччини ще сто років тому. Про традиції, що зникли, та ті, що живуть у регіоні й досі, журналісти Вільного Радіо поспілкувалися з краєзнавцем.
Про ці та інші великодні звичаї етнограф і краєзнавець Ігор Корнацький розповів, спираючись, зокрема, на записи 1920-х років із території Бахмутського повіту.
“Донеччина велика і різноманітна, і в різних її частинах були різні звичаї. І, звичайно, народні звичаї піддавалися трансформації в різні часи”, — зазначає він.
Святковий цикл розпочинався з Вербної неділі, а головні приготування до Великодня припадали на Страсний тиждень — останній тиждень перед Воскресінням.
Окрему роль у цей період відігравали “страсні свічки”, які освячували під час служби Страсного тижня (звідси назва — від “страстей”, тобто страждань Христа). Їх приносили з церкви й берегли вдома.
“Якщо траплялася негода, пожежа чи інше лихо, яке викликало страх, запалювали страсну свічку, щоб відвернути біду”, — зазначає Ігор Корнацький.
Із цими свічками пов’язували й інші вірування, яких уже немає. Наприклад, вважалося, що якщо принести таку свічку запаленою додому й піднятися з нею на горище, можна побачити домовика — духа, який охороняє господарство.
Втім, не всі традиції Страсного тижня пішли в минуле. Деякі й досі живуть на Донеччині майже в тому ж вигляді, якими були століття тому. Серед таких — звичаї, пов’язані з Чистим четвергом. Цього дня люди старалися прокинутися ще до світанку, щоб набрати води.
“Багато хто із хазяїв встигав вже в той день збігати до сходу сонця до колодязів і набрати води. Така вода, за народним повір’ям, мала силу очищати все”, — розповідає краєзнавець Ігор Корнацький.
Цього дня купалися всі — “від малого до великого”. Воду вважали не просто чистою, а такою, що здатна змити хвороби й негаразди. Ця традиція збереглася на Донеччині й до наших днів.
Як і нині, одним із найсуворіших і найзосередженіших днів усього великоднього циклу була Страсна п’ятниця — день, коли згадують страждання і смерть Ісуса Христа.
“У Велику, або Страсну п’ятницю багато хто не їв нічого, поки не настане час виносу з церкви плащаниці”, — розповідає Ігор Корнацький.
Це був не просто піст, а своєрідне випробування — люди свідомо обмежували себе, щоб “пережити” цей день за церковною традицією.
До храму йшли вже під вечір або ближче до служби, щоб встигнути до моменту виносу плащаниці — символічного нагадування про поховання Христа. Її цілували з особливою пошаною.
“Не тільки дорослі, а й маленькі діти не йшли цілувати плащаницю, наївшись”, — каже дослідник.
У цей день здавна уникали гучних розваг, співів чи будь-якої роботи, яка могла б порушити тишу. Атмосфера в селах була стриманою, навіть напруженою. Саме Страсна п’ятниця ставала точкою внутрішнього переходу від суворого посту і стриманості до очікування Великодня і радості воскресіння.
Після днів посту і тиші наставав момент, до якого готувалися весь великодній цикл — ніч Воскресіння. У народній традиції її сприймали як особливу межу, яку не можна було пропустити.
“Всю цю ніч прийнято було не спати. Проспати великодню службу вважалося великим гріхом”, — розповідає Ігор Корнацький.
Щойно селом лунав передзвін і починався хресний хід, батьки будили дітей, передусім хлопчиків, які зранку мали “христосувати” — нести сусідам радісну звістку “Христос воскрес!”.
В оселях тим часом вже збиралися за святковим столом — господарі поверталися додому з нічної служби й одразу ж сідали розговлятися після посту.
На столі — усе, що символізувало достаток. Їли все освячене, а починали трапезу з паски.
Свято розгорталося на рівні всієї громади — з відчуттям спільної радості після довгого очікування.
До освячених великодніх страв на Донеччині ставилися з особливою повагою та пильністю.
“Суворо стежили, щоб не впали на підлогу крихти яєць або паски”, — розповідає Ігор Корнацький.
Таку обережність пояснювали не лише шанобливим ставленням до святині, а й народними уявленнями. Освячена їжа вважалася наділеною особливою силою — і поводитися з нею потрібно було відповідно.
Зокрема, існувало повір’я: якщо свячене з’їсть миша, вона може перетворитися на кажана.
“Старалися не збільшувати кількість кажанів… Люди думали, що якщо миша з’їсть свячене, то вона одразу стає кажаном. А через те, що тоді не розуміли всієї користі, яку екології приносять ці тварини, їх дуже боялися ”, — зазначає краєзнавець.
Разом із паскою до великоднього кошика клали все, що символізувало добробут господарства.
“І паску, і крашані яйця, і ковбасу, і сало, і вудженину — все, чим було багате селянське господарство”, — зазначає краєзнавець.
Вважалося, що після освячення продукти набувають не лише сакрального значення, а й певної сили.
Важливий статус мав і хліб, який роздавали у церкві — артос. Його сприймали як святиню.
“Шматочки цього хліба приносили додому, їх частково з’їдали всі члени родини перед обідом як свячене”, — розповідає Ігор Корнацький.
Частину артосу залишали — сушили та зберігали разом із іншими освяченими речами.
Так само зберігали й шматочки паски, шкаралупу від яєць, сіль, пшоно. Викидати освячене вважалося гріхом. Згодом ці продукти використовували як народні засоби.
“Якщо у дітей заболить живіт, подавали пити розтерте із сіллю посвячене пшоно”, — зазначає краєзнавець.
Також освячені залишки могли давати худобі, щоб та була здоровою, або використовувати у бджільництві.
Окреме місце у великодніх звичаях посідало поводження зі шкаралупою від крашанок. Часто її не викидали, а пускали за водою.
Цей звичай пов’язаний із уявленням про рахманів — міфічний народ, який, за віруваннями, живе десь “на іншому кінці світу”, там, куди стікаються всі ріки. Вважалося, що вони не мають календаря і не знають, коли саме настає Великдень.
“Рахмани не знають часу, тому святкують Великдень тоді, коли до них допливе шкаралупа”, — пояснює Ігор Корнацький.
За народними уявленнями, шкаралупа мала доплисти до рахманів не одразу, а якраз до середини періоду між Великоднем і Трійцею — приблизно через 25 днів після свята. Цей день іноді називали “Рахманським Великоднем” або “переполовенням” — своєрідною точкою посередині між двома великими церковними подіями.
Великодній цикл на Донеччині не завершувався у неділю. Уже за кілька днів після свята наставав час спомину про померлих. Ця традиція збереглася й донині та називається по-різному: Гробки, Проводи, Красна гірка, Могилки.
Ці дні здавна мали особливе значення: якщо Великдень був про життя і воскресіння, то Проводи — про пам’ять і зв’язок із тими, кого вже немає.
“Було заведено поминати померлих не вдома або в церкві, а на кладовищі. Приносили на могили хліб, крашані яйця, мед і служили панахиди”, — розповідає Ігор Корнацький.
Люди приходили цілими родинами, прибирали могили, розкладали принесену їжу просто на місці й молилися за померлих. Краєзнавець розповідає:
“По закінченні панахид тут же на кладовищі влаштовували обід, який складався із добровільних приношень”.
Обіди могли продовжуватися і вдома — знову ж таки зі спільною молитвою і згадками про рідних.
“Жодна з таких поминок не обходилось без випивки… За день багато хто встигав пом’янути кілька разів”, — розповідає Ігор Корнацький.
Ці звичаї могли відрізнятися від села до села й не всюди були однаковими. Деякі дослідники навіть зазначали, що окремі форми поминання могли не фіксуватися в конкретних місцевостях — настільки різноманітною була традиція.
Втім, головне залишалося незмінним: Проводи були обов’язковим продовженням Великодня.
Так великодній цикл замикався — від радості Воскресіння до тихої розмови з тими, хто вже не поруч, але залишається частиною родини.
Раніше ми писали, що комітет ЮНЕСКО визнав українську писанку культурним надбанням людства.