Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — учитель фізичної культури Дмитро Шаленик із села Климовиця, що на Закарпатті. Чоловік майже 17 років працював із дітьми, брав участь у спортивних змаганнях і виховував двох дітей. Після початку повномасштабного вторгнення він долучився до Збройних сил України та служив у 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді.
Історію життя і загибелі Дмитра Шаленика журналістам Вільного Радіо розповіла його дружина Олена.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Дмитро Шаленик народився 19 січня 1983 року в селі Климовиця колишнього Іршавського району Закарпатської області. У рідному селі він закінчив школу, а згодом навчався в Тернополі та Ужгороді за фахом викладача фізичної культури. Серед закладів, у яких здобував освіту Дмитро, — Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка.
З 2005 року Дмитро працював учителем фізичної культури у Климовицькій гімназії. За майже 17 років роботи він здобув вищу кваліфікаційну категорію, а разом зі своїми учнями неодноразово їздив на спортивні змагання.
Найбільше Дмитро захоплювався настільним тенісом, волейболом і футболом. На турнірах він та його вихованці посідали призові місця, а вдома залишилося чимало грамот і медалей.
“Це був його особливий принцип — іти за перемогою. Він був дуже хорошим і шанованим учителем, його всі поважали й любили”, — розповідає дружина захисника Олена Шаленик.
Спорт для Дмитра був не лише професією. У вільний час він продовжував тренуватися разом з учнями, дорослими односельцями та місцевою спортивною командою. Якщо попереду були змагання, щовечора ходив грати в теніс або волейбол.
Ще одним його захопленням були поїздки на мотоциклі. На вихідних Дмитро любив вирушати на природу або до лісу, який розташований неподалік від Климовиці. Іноді їздив сам, іноді — разом із дружиною.
Олена і Дмитро познайомилися у 2008 році на весіллі її двоюрідної сестри. Родичка Олени жила з бабусею та дідусем у Климовиці, а згодом вийшла заміж за місцевого жителя. Олена була на святі першою дружкою та свідкинею, а Дмитро — одним із гостей.
Зустрічатися вони почали не одразу. Спочатку переважно спілкувалися телефоном, а коли Олена приїжджала до Климовиці — бачилися. Так їхні стосунки тривали три роки. На четвертий рік Дмитро вирішив одружитися та зробив Олені пропозицію. Весілля вони відсвяткували у 2011 році.
У подружжя народилися двоє дітей — донька Соломія та син Дмитро. За словами Олени, чоловік був особливо турботливим і лагідним батьком.
“Він їх дуже сильно любив. Ніколи не сварив, тому що сам був дуже добрим. Обожнював дітей. Такого батька я не зустрічала ніколи”, — згадує дружина.
Рідні та знайомі розповідають про Дмитра як про чуйну, доброзичливу й працьовиту людину, яку любили та поважали. Він умів ремонтувати техніку, любив готувати та міг упоратися з різною роботою.
Після початку повномасштабного вторгнення Дмитру зателефонували та повідомили, що він має прибути до військкомату. За словами дружини, чоловік завершив невідкладну роботу в школі й уже через день-два вирушив оформлювати документи.
Як педагог Дмитро мав право на відстрочку від мобілізації, однак скористатися нею не захотів. Матері він сказав: “Мамко, я не буду втікати, не буду ся прятати”.
Олена згадує, що на початку великої війни чоловік відчував не страх, а злість через те, що російські військові прийшли на українську землю.
“Він був дуже великим патріотом. Тому одразу пішов на війну, бо знав, що це його поклик, що він має захищати. Він завжди боровся за правду. І росіян дуже не любив, він так злився на них”, — говорить Олена.
Спочатку Дмитро перебував на території військової бази у Мукачеві. Військовослужбовцям казали, що після навчання вони служитимуть у територіальній обороні на місцях. Однак невдовзі Дмитра разом з іншими бійцями посадили на потяг і відправили на Запорізький напрямок.
Захисник служив водієм протитанкового взводу роти вогневої підтримки мотопіхотного батальйону у складі 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Спочатку Дмитро не розповідав родині, де насправді перебуває. Казав, що служить у Львові, аби рідні не хвилювалися. Згодом Олена дізналася, що чоловіка направили на Гуляйпільський напрямок.
“Він сам нічого не казав, повторював, що все добре. Був на різних позиціях, ремонтував техніку, куховарив, особливо для своїх друзів і побратимів. Виконував різну роботу”, — розповідає дружина.
Телефонувати вдавалося не завжди. Дмитро намагався виходити на зв’язок раз на два-три дні, а більшість часу подружжя листувалося. Так тривало до останнього дня його життя.
Після звістки про загибель Дмитра його побратими писали Олені та підтримували родину. Вони розповідали, що відразу полюбили чоловіка, хоча на той час були знайомі зовсім недовго.
Один із військових пообіцяв собі, що обов’язково приїде на могилу Дмитра. Після загибелі товариша він ще довго залишався на службі й не мав змоги навідатися до Климовиці. Проте через кілька років виконав обіцянку та спеціально приїхав до рідного села побратима.
“Він розповідав, що вони дуже здружилися і були великою підтримкою одне для одного”, — згадує Олена.
Дмитро Шаленик загинув 12 травня 2022 року під час російського обстрілу поблизу села Гуляйпільське Запорізької області. Російська ракета розірвалася неподалік від позиції, й один з уламків смертельно поранив військового. За словами його матері, у цей момент Дмитро готував сніданок для побратимів. Він загинув миттєво.
20 травня захисника поховали з військовими почестями у рідній Климовиці.
Дмитра Шаленика посмертно нагородили орденом “За мужність” III ступеня та орденом “Хрест Героя”. На фасаді Климовицької гімназії встановили меморіальну дошку на його честь, а в історико-краєзнавчому музеї закладу освіти облаштували куточок пам’яті.
У 2025 році мати захисника Наталія Шаленик видала книжку “Мрії, спалені війною”, яку присвятила синові та всім, хто віддав життя за свободу, незалежність і територіальну цілісність України.
Вічна памʼять захисникові.