Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Вʼячеслава Замотайла. У 18 років потай від рідних він підписав контракт, аби поїхати в АТО. Із другого дня відкритого вторгнення чоловік понад чотири роки служив країні. Тим часом мріяв про весілля й будинок у селі біля річки.
Про Вʼячеслава Замотайла Вільному Радіо розповіла його дружина Алла.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Вʼячеслав Замотайло народився 24 травня 1997 року в селі Антонівка на Черкащині. Він був наймолодшим у сімʼї: ще мав старшого брата й сестру. За словами дружини Алли, хлопець ріс допитливим і доброзичливим.
“Постійно йому треба було все дізнатися, все подивитися, перевірити. Такий допитливий хлопчик був і дуже дружелюбний. Він уже як старшим став, завжди, коли десь виникав якийсь конфлікт, намагався цей конфлікт владнати, щоб усі дружно спілкувалися”, — розповідає жінка.
Коли Вʼячеславу було близько десяти років, сімʼя перебралася до Сміли. Там хлопець вчився у місцевій школі № 4 й після девʼятого класу вступив до Центру підготовки й перепідготовки робітничих кадрів на слюсаря-автомеханіка. Паралельно підробляв: із батьком працював на заводі з оброблення дерева. Згодом їздив на заробітки за кордон із братом.
Після повноліття Вʼячеслав разом із другом підписав контракт зі Збройними силами України. Про своє рішення рідним розповів пізніше — не хотів, аби його відмовляли чи заздалегідь хвилювалися про нього.
“У них із другом був такий порив, можна сказати. Тим паче ж почалися активні бойові дії, і він не міг стояти осторонь. Не міг спокійно спостерігати, хоч йому й було тільки 18 років. У нього така любов до України й усього українського ніби із самого народження вже закладена. По-іншому я це пояснити не можу”, — розмірковує про це рішення Алла.
Із 2016 по 2019 рік Вʼячеслав Замотайло служив у 3 окремій бригаді звʼязку безпосередньо в зоні Антитерористичної операції й Операції обʼєднаних сил. Після завершення контракту він влаштувався на підприємство з виготовлення бетонних кілець у Білогородці на Київщині. Також на кілька місяців їздив працювати на завод у Польщу, де жила його мати. Та, попри пропозицію залишитися там на посаді, повернувся.
У цивільному житті чоловік продовжував зберігати звʼязок із бойовими товаришами. Так у 2021 році він приїхав у Полтаву на день народження дочки друга, де познайомився з майбутньою дружиною Аллою — хрещеною дівчинки. Того дня між ними з Вʼячеславом завʼязалося спілкування, яке з часом переросло у стосунки. Чоловік одразу сподобався пʼятирічній дочці жінки Насті — із нею він також познайомився на святі.
“У мене донька не всіх одразу до себе підпускає — вона з обережністю ставиться до людей. Не кожен може їй сподобатися, але тут якось інтуїтивно склалося. Славік не намагався її задарювати подарунками чи робити щось подібне. У них просто завʼязався цей контакт, як і в мене з ним, — наче давно знайомі. Вона довірилася йому”, — ділиться дружина.
Алла згадує, що Настя дуже хотіла називати Вʼячеслава татом. Коли дівчинка спитала дозволу на це, чоловік дуже зрадів. Він розповів жінці, що дуже хвилювався, чи прийме його дівчинка, тож носив це звання з гордістю й, каже дружина, був для Насті справжнім татом. Коли в закоханих збігалися вихідні, по кілька разів на місяць Вʼячеслав їздив до Алли з дочкою на Полтавщину. Але відкриту війну вони зустріли окремо.
О 4 ранку 24 лютого 2022 року Вʼячеслав Замотайло зателефонував коханій і розповів, що почалася повномасштабна війна. Того ж дня він поїхав з Київщини до Сміли, аби знову стати у стрій. Близько доби чоловіка не могли розподілити до конкретного підрозділу, і тоді Алла казала йому, що, може, це знак і йти служити зараз не варто.
Але 25 лютого Вʼячеслав став до лав 61 окремої механізованої Степової бригади як механік телефонного звʼязку й вирушив на кордон із Білоруссю, де позиції захисників неодноразово накривали КАБами й “Градами”. За словами дружини, військових часто перекидали з одного місця на інше, тож чоловік встиг послужити у Волинській, Житомирській, Київській, Миколаївській, Херсонській, Чернігівській, Донецькій і Сумській областях.
“На Миколаївщині вони були в Березнегуватому. Його першочерговим завданням було налагоджувати звʼязок хлопцям зі штабом. Але це зараз є Starlink, а тоді, як він казав, вони «польовку тягали» (прокладали польовий кабель звʼязку, — ред.). Це були такі великі рулони з намотаним дротом, і хлопці, як у Другу світову, розтягували той дріт, щоб був звʼязок. Їх часто накривали. І на Миколаївщині, і на Херсонщині вони брали участь у зачистці й визволенні міст і сіл. На Херсонщині було село Давидів Брід, де йшли важкі бої, — там вони також були”, — розповідає Алла.
До 2025 року Вʼячеславу вдавалося приїздити у відпустку раз на пів року. Під час першої він познайомився з батьками коханої, а під час другої, 20 грудня 2022-го, пара розписалася. Після завершення війни подружжя мріяло купити будиночок у селі біля річки й зіграти весілля в народному стилі.
“Йому хотілося спокою, затишку й дому”, — каже дружина захисника.
Під час служби на Чернігівщині у Вʼячеслава Замотайла виявили серйозні проблеми з нирками. Близько місяця військовий провів під крапельницями в лікарні Чернігова, а потім стільки ж — на реабілітації вдома. Повернувся служити Вʼячеслав уже на Донеччину, але тоді його батальйон розформували, і військового розподілили до тоді ще 425 окремого штурмового батальйону “Скеля”, де він продовжив службу в регіоні.
У новому підрозділі Вʼячеслав отримав звання молодшого сержанта й близько 20 підлеглих. Проте цілий рік військовий не міг взяти відпустку, бо виконував завдання безпосередньо “на нулі”, і звʼязківців критично не вистачало. Чоловіка лише один раз відпустили на добу, коли в березні 2025 року його дочці робили операцію в Києві — взимку у дівчинки виявили онкозахворювання.
“У відділенні я вже з нею була, але треба було додаткові матеріали купити, то він бігав по аптеках, допомагав нам. Донька дуже хотіла, щоб тато приїхав її підтримати, і він був поруч. Вона швидко відійшла, тож бачила його. Вони провели разом кілька годин”, — розповідає Алла.
Наступного разу чоловіку вдалося побачити сімʼю буквально на годинку, коли військові їхали на Сумський напрямок через Полтаву. І тоді, згадує дружина, їй особливо не хотілося відпускати його назад.
За місяць, 18 травня 2025 року, Вʼячеслав загинув. Через шість днів йому мало виповнитися 28 років. Військові поверталися із завдання, коли поблизу Новоіванівки у їхню автівку влучив FPV-дрон на оптоволокні.
Поховали захисника на Алеї Слави у Смілі.
За життя Вʼячеслава Замотайла нагородили нагрудним знаком “Учасник АТО”, медаллю “За оборону України” та відомчою відзнакою міністра оборони “Залізний хрест”. Аби вшанувати памʼять військового, рідні також просять надати йому звання Героя України посмертно. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна памʼять.