Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні згадаємо Владислава Мороза з Вінниччини на позивний Морпіх. На другий день повномасштабного вторгнення він долучився до тероборони, а згодом почав службу у складі 120 окремої бригади. Військовий виконував бойові завдання на Харківщині та Донеччині.
Про життєвий шлях та службу Владислава Вільному Радіо розповіла його сестра Людмила.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про дорогу вам людину. Це безкоштовно.
Владислав Мороз народився 19 квітня 1997 року в селі Носківці на Вінниччині. Там минули його дитинство та юність.
У школі Владислав грав у футбол, але найбільше його цікавила техніка. Він любив майструвати, ремонтувати й розбиратися в роботі різних механізмів.
“Пам’ятаю, що ще приблизно у шостому класі Владислав уже сів за мотоблок і почав ним керувати, як дорослий. Для його віку це було незвично. Він зовсім не боявся такої роботи й навпаки — йому було цікаво навчитися”, — згадує сестра Людмила.
У 2014 році хлопець закінчив школу та вступив до Вінницького транспортного фахового коледжу, де навчався за спеціальністю, пов’язаною з воєнізованою охороною.
Хоча Владислав був молодшим за Людмилу на чотири роки, він часто поводився як старший брат. Коли вона працювала у піцерії у Вінниці, а хлопець навчався у коледжі, він разом із друзями та одногрупниками щовечора чекав на неї після зміни й проводжав до гуртожитку.
Після навчання чоловік працював у виправній колонії №86. Згодом влаштувався до охорони Крижопільського цукрового заводу, де виконував обов’язки керівника вахти. Пізніше він став начальником охорони одного з магазинів відомої української мережі.
Саме там у 2017 році він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ельвірою.
“Вони познайомилися, коли він працював у Вінниці. Вона проживала також у цьому районі, тому кожного разу ходила в магазин. Вона йому сподобалася”, — розповідає Людмила.
За рік після знайомства, 15 липня 2018 року, Владислав та Ельвіра одружилися. А 2 грудня того ж року у них народилася донька Злата.
“Вона для нього була всім. Вона його копія”, — згадує Людмила.
На другий день повномасштабного вторгнення Росії Владислав долучився до Вінницької територіальної оборони. 12 серпня 2022 року його призвали на військову службу до 120-ї окремої бригади територіальної оборони. Спочатку Мороз служив у 172-му батальйоні, а згодом перевівся до 169-го.
На початку служби Владислав отримав позивний “Морпіх”. За словами Людмили, побратими помітили його схожість із головним актором однойменного американського фільму, тому й обрали для нього саме такий позивний.
Попри службу, він думав і про життя після війни. Хотів зайнятися здоров’ям, пройти лікування та більше відпочивати, однак щоразу відкладав ці плани, бо вважав, що спочатку потрібно виконати інші завдання.
“Він часто казав: «Не на часі зараз». Для нього завжди знаходилося щось важливіше — побратими, служба, виконання завдання”, — каже Людмила.
Побратимів Владислав вважав своєю другою родиною та часто говорив про них із сестрою.
“Я не можу залишити хлопців”, — казав військовий.
За час служби Владислав виконував бойові завдання на Харківщині та Донеччині. Розпочинав як стрілець, згодом став командиром позиції, оператором БпЛА, а пізніше — командиром екіпажу безпілотників.
Із близькими Владислав завжди намагався залишатися на зв’язку.
“Він дзвонив кожного дня. Або якщо не міг подзвонити, то писав, бо знав, як ми за нього переживаємо. Він постійно говорив: «Все буде добре!» і постійно переконував нас, що гірше він уже пройшов”, — каже сестра.
Водночас про те, що відбувалося на фронті, чоловік багато не розповідав.
“Конкретні його розповіді про фронт, побратимів, побут — він особисто мені нічого такого не розповідав. Були моменти, коли він щось скидав, але просив нікому не показувати. І зразу видаляти з мережі”, — розповідає Людмила.
За роки у війську Владислав здобув багато друзів серед військових. Один із побратимів на позивний Мороз хрестив його доньку.
За службу захисника нагородили відзнакою “Зірка Сил територіальної оборони”, медаллю “Хоробре серце” та грамотою командира 120 окремої бригади територіальної оборони.
14 січня 2026 року захисник загинув у Лимані Донецької області під час виконання бойового завдання. Йому було 28 років.
Після загибелі брата Людмила продовжує спілкуватися з його бойовими товаришами. Деяким із них вона допомагає зі зборами для бригади.
“Для них це велика та важка втрата. Дуже багато було побратимів на похованні”, — каже вона.
У Владислава залишилися дружина Ельвіра, донька Злата, мама Наталя, сестра Людмила та бабусі Галина і Людмила.
Рідні просять надати Владиславу Морозу звання Героя України посмертно. Підтримати петицію можна за посиланням.
Вічна пам’ять.