Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Ганна Тимофєєва почала волонтерити у 2014 році. Тоді вона жила в Харкові, мала родину та власний бізнес. Коли на Харківський вокзал почали прибувати люди з Донеччини та Луганщини, спершу просто привозила їм продукти, а згодом запитала, чи може чергувати.
Відтоді її життя змінилося. Волонтерство поступово переросло в постійну роботу з людьми, які жили поруч із фронтом. У 2017 році Ганна долучилася до гуманітарної місії “Проліска”. До лютого 2022 року вона працювала в населених пунктах Світлодарської, Торецької та Бахмутської громад Донецької області, розташованих на лінії зіткнення. З початком повномасштабного вторгнення продовжила роботу в прифронтових громадах Харківської та Донецької областей.
На початку 2024 року Ганна мобілізувалася до війська. Напередодні Дня захисників і захисниць України Вільне Радіо поговорило з Ганною Тимофєєвою про її шлях від волонтерства до війська, людей, яких вона зустріла за ці роки, втрачений Бахмут, службу в артилерійському підрозділі та про те, що означає для неї бути жінкою у війську.
Ганна Тимофєєва — учасниця спільноти Вільного Радіо. Ви також можете стати одним із наших однодумців. Після приєднання до спільноти ви зможете пропонувати теми безпосередньо журналістам, а також спілкуватися в закритому чаті з іншими людьми, яким не байдужа Донеччина.
До війни Ганна мала звичайне життя: родина, дитина, власний бізнес. У 2014 році вона жила в Харкові й спостерігала, як місто поступово опиняється в центрі проросійських протестів та сутичок. Каже, тоді було по-справжньому страшно — настільки, що певний час вона обмежила пересувалася містом і користувалася переважно метро.
Влітку 2014 року Ганна ще працювала. А наприкінці року почала час від часу приїжджати на Харківський вокзал, бо чула, що туди прибувають переселенці.
Спершу вона просто привозила туди продукти.
“Можна тут щось почергувати?” — запитала вона у січні.
Її чергування були на другому поверсі Харківського вокзалу. Там для людей, які приїжджали з районів бойових дій, виділили окреме приміщення.
“У мене були чергування, і щоранку приїжджали транспорти з людьми або люди добиралися самі — з Донецької, Луганської областей, де тривали активні бойові дії. Ми їх годували, зустрічали, обіймали, потім проводжали й допомагали вирішувати якісь питання”, — розповідає вона.
На вокзалі працювали дуже різні люди. За словами Ганни, ніхто не ділив роботу на “свою” і “не свою”.
“Хтось годував людей, хтось мив підлогу — всі просто робили те, що було потрібно”, — згадує Ганна.
За її словами, багато переселенців були налякані, соромилися просити про допомогу й фактично їхали в нікуди. Ганна каже, тоді вперше побачила, наскільки по-різному чоловіки й жінки переживають втрату звичного життя.
“Якщо родина виїжджає, то сидить той чоловік, за голову хапається, а жінка щось там бігає, щось вирішує”, — розповідає Ганна Тимофєєва.
Переїзд на Донеччину
У 2017 році волонтерка потрапила до Авдіївки, яка після сильних обстрілів була без тепла, світла та газу. Після цієї поїздки вона вирішила не просто приїжджати на Донеччину з допомогою, а працювати тут постійно, й у вересні долучилася до роботи гуманітарної місії “Проліска”.
“Моя дитина закінчила школу, навчалася в Києві в університеті. Я вирішила, що я можу собі це дозволити”, — згадує Ганна.
Відтоді її життя на роки опинилося поруч із прифронтовими містами та селами. А з часом Ганна і сама стала жителькою Донеччини.
Переїжджати, згадує, для неї не було чимось новим: батько був військовим, тому родина часто змінювала місце проживання. Ганна народилася в Угорщині, жила в різних містах і зрештою знайшла місце, де захотіла залишитися.
Цим місцем став Бахмут.
У 2021 році Ганна купила квартиру в центрі. Каже, це було житло, про яке вона мріяла: поруч місто, в якому їй подобалося жити, і велосипед, на якому можна було їздити його вулицями.
“У мене був план там залишитись. Я не хотіла нічого іншого. Мені дуже подобався Бахмут”, — згадує вона.
На початку лютого 2023 року квартира жінки не пережила атак окупантів. Після одного з обстрілів будинок вигорів майже повністю. Від нього залишилися стіни.
“Перший рік я дуже сумувала за квартирою. А зараз у мене залишилися спогади про те, як там було добре. Я їду кудись на роботу і згадую цю природу, ці вулиці Бахмута. Воно постійно в голові, нікуди не дівається. Це пам’ять”, — говорить Ганна.
За майже десять років роботи Ганна змінила уявлення про те, кого називати “людьми з прифронтової території”.
Для неї війна давно перестала бути лише лінією бойових дій. Вона бачила, як люди залишаються у небезпечних містах через страх, звичку, господарство, відсутність житла або просто небажання починати життя з нуля.
Особливо болісно вона згадує історії дітей.
Вже під час повномасштабної війни жінка працювала в Куп’янську.
“Мої колеги з «Проліски» спільно з працівниками соціальних служб Куп’янської адміністрації, ризикуючи власним життям, працювали з родинами, які мали дітей, і переконували їх виїхати з небезпечних зон. Вони вмовляли матусь, батьків, родини: «Виїжджайте, вивозьте дітей»”, — пригадує Ганна.
Та не всі родини залишалися за межами міста.
“Але ті люди виїжджали, а потім через певний час знову поверталися в Куп’янськ. І я бачу цю матір — а в нас уже немає маленьких дітей. До цього я знала, що одна її дитина взагалі загинула від обстрілу”, — говорить Ганна.
Навіть тепер, уже бувши військовою, вона звертає увагу на дітей, які залишаються у небезпечних населених пунктах.
“Якщо є можливість виїхати з небезпечного місця, не варто чекати моменту, коли вибору вже не буде”, — каже Ганна.
На початку 2024 року Ганна мобілізувалася до війська.
Спочатку вона мала відношення до певної служби, де мала працювати діловодкою. Потрапити туди на початку 2024 року, за її словами, було складно. Попри відношення, процес зайняв близько півтора місяця.
“Я прийшла в навчальний центр. Я була єдина жінка на всю роту”, — згадує Ганна.
Вона пройшла весь курс навчання, щодня була на заняттях. Каже, особливо їй подобалися стрільби. Після занять також допомагала вести картки та журнали.
Потім Ганна потрапила до бригади. Спочатку її направили до служби, де вона пропрацювала два місяці. Після цього командування визначило, що вона працюватиме у складі підрозділу, та направило її на навчання. Там Ганна отримала військове звання офіцера та військово-облікову спеціальність “Психологія”.
На запитання, чому вирішила вступити до ЗСУ після майже десяти років волонтерської та гуманітарної роботи, вона відповідає просто: нічого сильно не змінилося.
“Я займаюся тим самим, що і в цивільному житті. Але мені тут, напевно, більш комфортно. Я бачу щоденний результат”, — говорить вона.
Ганна служить у 23-й окремій механізованій бригаді, де є офіцеркою та заступницею командира самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону з психологічної підтримки персоналу. Також вона опікується військовослужбовцями, які зазнали поранень, зокрема допомагає їм із лікуванням та супроводом.
Під час нашої розмови їй, телефонує військовослужбовець, якого наступного дня мають прооперувати. Ганна розпитує про лікаря, препарати, домовляється зустрітися та супроводити його до лікарні.
Вона каже, що навіть у військовому середовищі залишається передусім гуманітарним працівником.
За роки війни вона навчилася не лише допомагати людям, а й домовлятися з ними. І саме це вважає одним із головних своїх умінь.
“Домовленості працюють лише тоді, коли обидві сторони поважають узгоджені правила й дотримуються їх. Тут важлива взаємність — зусиль однієї людини недостатньо”, — каже Ганна.
Вона пояснює цей підхід на прикладі своєї кішки, яку завела вже під час служби: тварину не можна змусити робити щось лише тому, що так хочеться людині, з нею потрібно домовлятися, розуміти її поведінку і залишати можливість самій підійти.
Для Ганни це працює і з людьми.
Ганна каже, що ще до мобілізації знала про особливості військового життя. Її батько був військовим, а сестра служить із 2018 року — пройшла шлях від солдата до офіцерки, й стала для неї прикладом жінки у війську.
Саме від сестри вона запам’ятала просту річ: у війську треба вміти працювати й робити те, що потрібно.
Тому, коли Ганна сама прийшла до армії, не очікувала особливого ставлення через те, що вона жінка.
“Я не прийшла у військо з позицією: «Я жінка, мені повинні» Боже, збережи. Ніколи такого не було”, — говорить вона.
За словами військової, вона сама облаштовувала побут, вирішувала особисті питання й не відмовлялася від роботи лише через те, що та могла бути незручною. Водночас Ганна визнає, що армія залишається переважно чоловічим середовищем.
“Я не служу, виходячи з розуміння, що там я жінка, і мені потрібні якісь особливі умови”, — говорить вона.
Ганна каже, що не сприймає військову службу як місце, де через стать їй мають створювати окремі умови.
Для неї важливіше добре виконувати свою роботу.
Співрозмовниця зізнається: деякі правила військового життя їй не завжди зрозумілі, але загалом у війську їй комфортніше, ніж можна було б очікувати після цивільної роботи.
“Всі повинні працювати, а головне — кожен солдат повинен бути відповідальний за свої вчинки. Все залежить від кожного”, — додає Ганна.
Її підлеглим вона намагається передавати не лише службові завдання, а й власне ставлення до життя. Ганна каже, що навіть після десяти років поруч із війною не хоче жити у постійному очікуванні найгіршого.
Навпаки — планує подорожі.
Вона мріє після війни подорожувати Європою. Каже, що з 1992 року жодного разу не виїжджала за кордон, хоча в дитинстві жила в Німеччині та країнах Балтії.
“Хочу поїхати туди, де люди працюють, відпочивають, ні про що не думають, а катастрофа для них — десять сантиметрів снігу взимку. Вимкнути телефон і побути з дітьми, які виїхали й уже рік живуть за кордоном”, — говорить Ганна.
А поки її життя залишається тут.
За десять років війна для неї не стала звичною. Вона просто навчилася жити поруч із нею — допомагати тим, хто опинився в складних обставинах, і робити свою роботу там, де вона зараз потрібна.
А на запитання про те, чи змінила її війна, відповідає: так.
Є фізична й емоційна втома, є постійна напруга. Але водночас Ганна досі планує майбутнє. Каже, що це необхідно і для неї самої, і для людей, за яких вона відповідає.
“Треба бути в ресурсі, аналізувати, прогнозувати, планувати щось. Тим паче, коли від тебе залежать інші люди”, — каже Ганна.
Раніше ми розповідали історію 27-річної операторки БПЛА Вікторії Касянчук, яка вже рік виконує бойові завдання на фронті. Поміж боями на Донеччині вона розповіла Вільному Радіо про прийняття себе, камінг-аут, стосунки на фронті та ставлення побратимів до її сексуальної орієнтації.