Підтримайте Вільне Радіо
Єлизавета Яхно починала плавати у басейні “Юність” у Донецьку, здобула медалі на Європейських іграх та стала найкращою синхроністкою року за версією Міжнародної федерації плавання. Війна змінила її плани — спочатку переїзд до Харкова, потім втеча від обстрілів та нове життя в Канаді. Сьогодні вона тренує команду, яка виступала на Олімпіаді в Парижі, і мріє повернутися додому.
Єлизавета розповіла журналістам Вільного Радіо про свою спортивну кар’єру та життя за кордоном.
Єлизавета Яхно народилася в Донецьку. Дівчинка мріяла грати на піаніно й захоплювалася музикою, але через стан здоров’я лікарі порадили їй зайнятися плаванням. Саме так розпочався шлях Єлизавети у спорті.
Уперше до басейну дівчинку привели, коли їй було близько семи років. Вона швидко навчилася плавати, але вже невдовзі втратила інтерес до нового заняття.
“Мама сказала, що мені вже набридло плавати від бортика до бортика. І мене перевели на спортивне плавання. Там були тренери, які відразу помітили мій потенціал, бо я висока, худа, з довгими ногами — усе, що потрібно для спорту”, — розповідає Єлизавета.
Її улюбленим місцем тренувань був басейн “Юність” неподалік від “Донбас-Арени”.
“Я любила гуляти на “Донбас-Арені”. Там завжди були концерти, відомі зірки, салюти. А парк Щербакова був моїм улюбленим. Там я проводила всі вихідні з сім’єю та друзями. Взагалі Донецьк — то любов. Дуже люблю це місто. Місто мого дитинства”, — розповідає дівчина.
Після школи Єлизавета продовжила спортивну освіту в училищі Олімпійського резерву імені Сергія Бубки.
Коли на сході України розпочалися бойові дії, Єлизавета разом із родиною переїхала до Харкова. Саме там розпочався новий етап її кар’єри.
Свій перший серйозний старт дівчина провела на юніорському чемпіонаті світу 2014 року, де посіла четверте місце. Вже за рік вона виборола свої перші медалі на Європейських іграх у Баку.
“Це було як мініолімпіада: масштаб, атмосфера, неймовірні арени. Я здобула три медалі. Вони були великі, важкі, як олімпійські. Дуже теплі спогади залишились”, — каже спортсменка.
У 2016 році Єлизавета потрапила до основного складу української збірної та почала виступати в дуеті з Анною Волошиною, українською спортсменкою у синхронному плаванні. Тренування тривали по кілька годин на день.
“Було складно, але я люблю виклики. Поруч — найкращі дівчата країни, і це мотивувало”, — розповідає вона.
Уже за рік, на чемпіонаті світу в Будапешті, Єлизавета виборола “срібло” та “бронзу”, а у 2018-му отримала визнання Міжнародної федерації плавання як найкраща синхроністка року.
Після цього розпочалася підготовка до Олімпіади в Токіо. Це, каже дівчина, було мрією всього її життя.
“Ми тренувалися без вихідних та жили за чітким графіком. Коли Ігри перенесли через пандемію, було важко морально, але ми продовжили онлайн через Zoom. Потім басейни відкрили, і ми поступово повернули форму”, — пригадує Єлизавета.
Під час підготовки до Олімпіади Єлизавета постала перед новим викликом — початком повномасштабної війни в Україні.
“Друзі казали, що треба пакувати речі й їхати у безпечне місце. Спершу я не вірила, думала, що війни не буде. Але коли ракета влучила в Харківську обласну адміністрацію, яка була за 600 метрів від моєї квартири, стало страшно. Ми з мамою, моєю кішкою і друзями сховалися в коридорі й молилися, щоб вижити”, — пригадує дівчина.
Разом із сім’єю та друзями вона виїхала з Харкова на захід України, а через пів року отримала пропозицію стати тренеркою в Канаді.
“Я погодилася й переїхала до Монреаля, а мама приїхала до мене через рік”, — каже спортсменка.
Сьогодні колишня синхроністка української збірної тренує старшу команду Канади з артистичного плавання.
“Я треную їх уже три роки. Почала у вересні — і за цей час ми пройшли разом багато. Три чемпіонати світу, Олімпійські ігри в Парижі. Це були мої другі Олімпійські, але вже в іншій ролі — як тренерка і під іншим прапором. Дуже класно було”, — згадує дівчина.
У Канаді підготовка з артистичного плавання вибудована так, що зі спортсменками працює ціла команда з тренерів, лікарів, психологів та інших спеціалістів.
“Кожен відповідає за свою сферу: є тренер з фізпідготовки, тренер з плавання, тренер з розтяжки. У нас три штатні тренери, які займаються командою постійно. Є медична клініка прямо у спортивному центрі — лікарі, фізіотерапевти, масажисти. Усе поруч, у межах одного комплексу. Це дещо відрізняється від того, як було в Україні”, — пояснює Єлизавета.
Повернення до великого спорту в ролі синхронної плавчині Єлизавета не розглядає, хоча час від часу замислюється над участю у ветеранських змаганнях.
“Професійно виступати вже не буду, але є категорія “мастерс”, де немає вікових обмежень. Це такі ж чемпіонати світу чи Європи. Можна повернутися, просто щоб отримати задоволення. Це завжди весело”, — усміхається тренерка.
Попри життя за океаном, Єлизавета часто повертається думками до України.
“Я дуже люблю Україну. Завжди думала, що залишусь там, буду будувати своє життя вдома. У нас така гарна культура, люди, мова. І як у нас чисто, акуратно — це дуже особливе відчуття”, — каже вона.
Втім, через війну Єлизавета поки не розглядає варіанту повернення. Зараз вона зосереджена на тренерській кар’єрі за кордоном — справі, у якій знайшла новий сенс і відчуття стабільності.
“Мені подобається допомагати дівчатам. Це мої спортсмени, мої дівчатка. Я радію, коли бачу, що в них усе виходить — і в спорті, і в житті”, — ділиться Єлизавета.
Раніше ми розповідали про Віктора Смирнова, параспортсмена з Донеччини та паралімпійського чемпіона з понад 20-річним досвідом. Після початку війни він залишив Слов’янськ і переїхав до Черкас. Тут він тренує ветеранів, відкрив хімчистку та мріє повернутися додому.