Підтримайте Вільне Радіо
Оздоблення дореволюційних будівель, австрійські праски й навіть фундамент зруйнованого більшовиками собору — це лише невеликий перелік експонатів, які понад два десятиліття В’ячеслав Долженко збирав у підвалі свого будинку в центрі Маріуполя. І хоч під час боїв за місто будівля згоріла, чоловік має намір відновити музей і не лише його.
Як колишня котельня стала домівкою для старовини, де маріуполець знаходив свої експонати і яка мрія підтримує його після втрати справи життя, В’ячеслав Долженко розповів нашим журналістам.
Раніше серед рядів історичних будівель у центрі Маріуполя неуважні перехожі могли й не помітити будинок на вулиці Миру, 43. Він не просто репрезентував свій час, а й приховував, а точніше зберігав у собі значно давніші речі. Власник підвалу, де вони “оселилися”, ніколи не відмовляв охочим побачити минуле свого краю й доторкнутися до нього.
Маріуполець В’ячеслав Долженко прожив у квартирі на першому поверсі цього будинку майже все життя. Там він виріс і саме там втілив дитячу мрію — влаштувати місце роботи під домівкою, як робили, зокрема, підприємливі нідерландці. Та музей, який став справжньою справою його життя, В’ячеслав створив у підвалі не одразу. Спершу колись затоплена каналізацією котельня слугувала чоловікові за майстерню.
“Якось мій братик сказав: «Будемо робити кришталь, Славику». Гладенькі кришталеві склянки коштували тоді по 22 копійки, а ми за допомогою алмазного кола робили на них малюнки й полірували в кислоті, і тоді вже одна така скляночка коштувала три п’ятдесят. Стільки інженер отримував за день, а я скляночку робив за дві хвилини”, — розповідає про бізнес маріуполець.
Але поступово справа почала занепадати, зокрема через хворобу брата — так на нього вплинули шкідливі кислотні випари. Тоді В’ячеслав подумав переобладнати вже приватизований підвал під магазин, де б могла працювати його матір. Та захоплення старовиною, яке несподівано відкрив у собі чоловік, змусило його змінити плани. Так він вирішив зробити в підвалі музей-кафе, аби зацікавити маріупольців історією власного міста.
“У мене друзі працювали в музеї. Я бачив, що люди не хочуть туди ходити. Він часто стояв порожній, туди школярів примусово заганяли. І я захотів створити музей як такий клуб, аби люди самі ходили, бачили, яке наше місто давнє, а я би розповідав їм історії експонатів. Вони могли б посмажити шашлик на решітці в каміні, відсвяткувати день народження, а я би їм у цей час екскурсію проводив”, — згадує свій задум В’ячеслав.
І чоловікові вдалося: за певну плату містяни приходили до нього відзначати свята й корпоративи, а екскурсії він проводив безкоштовно. Музей працював чи не кожного дня. Без запису В’ячеслав приймав відвідувачів, яких бачив через вікно квартири, але найчастішими його гостями були діти. Їм він чесно розповідав, як вимінював той чи інший експонат за горілку в безхатьків. І, хоч така відвертість змушувала вчителів червоніти, школярам живі історії походження старовини подобалися.
Експонати в музеї В’ячеслава Долженка дійсно з’являлися у відносно незвичні способи. Чоловік не відвідував збори колекціонерів, а натомість разом із собакою шукав старовину власними силами. Так, наприклад, маріуполець оздобив територію навколо музею давніми гранітними бордюрами, які місцева влада викопала під час реставрації Театральної площі й відкинула як непотрібні, аби замінити на бетонні.
Багато експонатів В’ячеслав вимінював у робітників пунктів прийому металобрухту. Звідти він забирав самовари, австрійські праски, що працювали на вугіллі, бронзові дверні ручки та інші предмети. Працівників цікавила вага металу, а не історичне значення тих чи інших речей, тому замість старовини чоловіку доводилось приносити щось своє.
“От подзвонив мені хлопець і сказав, що в них з’явився паркан. Я прийшов, а там загорожа — просто красуня. Старовинна, з цими піками. Вона важила 500 кілограмів, і мені погодилися її віддати, тільки якщо принесу їм втричі більше металу. Але я ж плюшкін: іду містом і збираю старі пічки, труби, чавунні батареї. Того ж дня той красивий паркан був у мене, я його біля музею встановив”, — із благоговінням каже В’ячеслав.
На вході до музею відвідувачі могли побачити не лише частини оздоблення колись багатих дореволюційних будинків, а й справжню культову пам’ятку міста — частину фундаменту Харлампіївського собору, зруйнованого більшовиками. Про те, що такий артефакт ось уже 40 років лежить в кущах біля будівлі ДТСААФу, яку звели на місці релігійної споруди, В’ячеславу розповів його знайомий, маріупольський краєзнавець Аркадій Проценко.
“Він сказав, що один такий камінь якась церква забрала, а цей просто лежить нікому не потрібний. Я дуже боявся, що, коли приїду за ним, бабусі почнуть оце: «А навіщо він вам? А хто дозволив забрати?». Тому приїхав туди з друзями в неділю о п’ятій ранку. Один із них знімав це на відео й казав, що я дурний, бо цей камінь 70 років тут лежить, і тільки мені він став потрібним”, — згадує історію появи артефакту В’ячеслав.
Та окрасою своєї колекції чоловік вважає кам’яну бабу, якій, припускає він, може бути понад тисяча років. Її на подвір’ї однієї літньої жительки села Агробаза побачив знайомий В’ячеслава. Після його розповіді чоловік довго не міг заснути й уже наступного ранку поїхав до села. Виявилося, що жінка купила будинок вже з артефактом. Вона погодилася віддати бабу маріупольцю за огорожу для курника. Щасливий В’ячеслав тоді не тільки виконав прохання жінки, а ще й привіз їй купу ласощів.
“Я любив цю кам’яну бабу більше, ніж та людина, яка створила її тисячу років тому! — зізнається чоловік. — От сидів і думав, що колись вона була розфарбована, у неї було видно буси, сережки. Це була моя рибочка”.
Хоч у музеї В’ячеслава Долженка зберігались історичні надбання не лише місцевого значення, представники маріупольського музею ніколи не претендували на його експонати. Так, вони могли попросити для виставки певну річ, проте чоловік оберігав свої надбання. Зізнається: його дуже бентежило, що подекуди до артефактів там ставилися не надто серйозно. За його словами, музейники довго не могли встановити кам’яну бабу, яку начебто знайшли під час будівництва так званих Тарутинських будинків.
Та згубою для колекції маріупольця стало не недбальство, а війна. Під час російської облоги в будинку В’ячеслава ховалися десятки людей. Когось він знав, але приймав і незнайомців, зокрема тих, хто врятувався після бомбардування драмтеатру. Та бої сунулися вглиб міста, і у внутрішньому дворі В’ячеслава почали з’являтися могили — їх там було чотири чи п’ять.
“Ми з мамою лежали у квартирі, бомбардування було безперервне. Я собі думаю: «Господи, хай ми загинемо, хай нас не буде — тільки аби вистояла Софія Київська, хоч би Оранта була. Якщо вони будуть, буде й Україна»”, — ділиться спогадами про відкриту війну В’ячеслав.
Наприкінці березня будинок чоловіка зайнявся. Діяти треба було швидко, тож він накидав подушок у люк, де збирав металобрухт, спустив туди 92-річну матір і собаку, а потім спустився сам. Навпомацки через коридор сім’я вийшла до музею, а далі у двір. Люди допомогли В’ячеславу витягти матір із будинку. Нічну сорочку жінки щільно вкрила смола з палаючого дерев’яного даху.
Спершу рідні ховалися в під’їзді згорілого сусіднього будинку. Чоловік згадує, як обмотував босі ноги старенької матері пакетами й накривав її сміттям, аби хоч трохи зігріти. За два дні люди допомогли йому вивести жінку на проспект, де він посадив її на тачку-кравчучку і, вкривши знайденою ковдрою, віз коліями до вцілілої кімнати ресторану “Трактир на Грецькій”, де колись знайшов старовинну гвинтівку.
Далі були місяці пошуків їжі, довжелезні черги за пайками від Червоного Хреста й зустріч зі знайомою, яка прихистила сім’ю в напівзруйнованому будинку поруч зі своїм. Чоловікові було дивно згадувати, як 40 років тому в цьому приміщенні він годинами пропадав разом із друзями. Саме там він вперше побачив двокасетний магнітофон, а тепер ховався й думав, що не переживе наступну осінь, якби не випадок.
Якось В’ячеслав повернувся подивитися на своє житло. На місці музею він знайшов кілька металевих експонатів — інше, зокрема кам’яна баба, перетворилося на попіл. Та перш ніж іти, чоловік написав крейдою на колоні, де його можна знайти. Так його відшукали друзі-телевізійники, які робили сюжети про його музей. Зрештою саме вони й допомогли В’ячеславу з матір’ю залишити окуповане місто.
Нині В’ячеслав Долженко живе в київській квартирі, яку йому орендують друзі. Із розпачем чоловік каже, що божеволіє від думки, що про колишнє життя йому тепер нагадують тільки два паспорти, а також невеликі ваги — єдиний вцілілий експонат, який він забрав зі свого музею.
Та спогади про втрачену старовину маріуполець зберігає надійно й не лише у власній пам’яті. На прохання друга в Києві В’ячеслав записав історію створення свого музею й виживання в місті під час великої війни. Рукопис уже переклали, й тепер книжку під назвою “Славік. Музей в підвалі” незабаром має видати Маріупольський краєзнавчий музей.
Попри все, В’ячеслав вірить у повернення до Маріуполя. Чоловік планує відновити музей у рідному місті й зробити його навіть більшим — відвести під експонати не лише підвал, а й власну квартиру. Каже, що на двох із матір’ю їм вистачить і однієї кімнати. Та для такого відновлення маріупольцю знадобиться допомога, зокрема від місцевої влади, тож одразу після повернення він збирається відписати музей місту.
Та найбільша мрія В’ячеслава — відновити церкву Рівноапостольної Марії Магдалини, яку зруйнували більшовики. До революції вона стояла на місці сучасного драмтеатру.
“Там має стояти церква Марії Магдалини, якою вона була. Її треба відновити — тільки тоді місто відродиться й стане перлиною Надазов’я. Я все своє життя на це покладу! — каже В’ячеслав і додає: — У мене є мрія, щоб ця церква мала величезний підвал. У ньому можна буде зробити музей пам’яті. А зверху буде Марія Магдалина”.
Нагадаємо, окупанти заявили, що майже завершили ремонт драмтеатру в Маріуполі й у грудні планують його відкриття.