Його фото — це відображення Маріуполя: і мирного, і вже під час війни. Разом з дружиною фотограф Євген Сосновський пробув в окупації 62 дні. Про те, що бачив, що пережив і як мало не потрапив до полону окупантів він розповів Вільному радіо.
Далі — пряма мова Євгена Сосновського.
До 24 лютого я спостерігав за новинами, за підписанням наказу [про визнання Росією т.з. “ЛДНР”] і за “навчанням” військ. Не був в інформаційному вакуумі, але був одним з тих, хто переконував усіх, що ці військові події швидко завершаться, що до Маріуполя не дійде. У 2014-му в нас вже стріляли, але ж минулося. Але я швидко зрозумів, що помилявся. Перший обстріл нашого району був третього березня. Гахнуло так, що повилітали всі шибки, і це при тому, що вікна квартири виходять на південь, а стріляли з півночі.
У нас були зібрані “тривожні валізки”, але ми з дружиною не виїхали, бо 90-річна теща нетранспортабельна, а покинути її — не по-людськи. Було страшно, але ми лишилися.
Я думав, що вже помер
Мати дружини жила в приватному секторі, а будинок — на сусідній вулиці від “Азовсталі”. В один із днів ми дісталися до неї, щоб залагодити вікна, бо березень надворі, мороз. І почався обстріл. Я бачив, як снаряд прилетів у сусідній город, а це ж через паркан, зовсім близько. Я бігом до дружини, потім кинувся шукати тещу, заскочив у веранду і за кілька секунд цю веранду рознесло на друзки. Снаряд залетів у наш двір. На мене посипалися стіни, шифер, оце дерев’яне перекриття. Вмить стало так темно, що я був впевнений, що помер. За кілька секунд зрозумів, що можу рухатися, почав розгрібатися і виліз. Попри те, що мене добряче засипало, я зміг іти, а потім з’ясувалося, що обійшлося без переломів і серйозних ушкоджень. Мої рідні, які ховалися в іншому будинку, побачивши мене, в один голос кричали: “ти живий, живий!”
Нам усім того разу пощастило, а от наступного уже ні — під час чергового обстрілу моя племінниця Олена з дітьми ховалася в ванній, і снаряд прилетів саме туди. У неї рвані рани на нозі й руці, у восьмирічного сина на спині вирвало шмат м’яса, а донці розсікло голову. Її чоловіка сильно присипало, і ми не могли до нього дістатися, щоб допомогти. Після того обстрілу він прожив ще тиждень. А дітей і племінницю врятували. Хоч і ніякої медицини на той час уже не було, просили військових із ЗСУ, нам дали бинти і знеболювальне. Діти дуже мужньо себе поводили, видно було, що це нестерпний біль, але не скаржилися.
Чеченці перевіряли на приналежність до ЗСУ
Далі жили разом у нашій “двушці”. В сусідні будинки прилітало регулярно, але до 20 березня ще наш двір був цілим. А по обіді влучили в наш під’їзд на четвертому поверсі. Сусіди панікували: чи тікати, чи гасити. Але залити вогонь не дали — по квартирах почали ходити чеченці й виганяти нас надвір. Мене одразу схопили й почалися перевірки щодо приналежності до українських військових: дивились, чи немає мозолів на пальцях від зброї, чи маю якісь татуювання. На щастя, відпустили.
Ми збиралися похапцем: документи, якісь речі, бо холодно, і я узяв ноутбук і свою фототехніку, для мене це важливо. Мені 57, я все життя цим займаюся, в архіві такі унікальні кадри, що я розумів: якщо залишу, вони можуть згоріти і я шкодуватиму. Так, я ризикував, бо такі фотознімки — це загроза життю. Я їх забрав і заховав.
Ми пішли жити в підвал сусіднього будинку, потім нам на п’ятьох дали кімнатку в такому ж підвальному приміщенні. Ми називали її “VIP-умови”. Їсти було нічого, я ходив дивився що є в підвалах, які люди залишили. Знайшов шматочок вершкового масла, а біля розбитого балкону — розсипалися волоські горіхи. То давали дітям ложку вершкового масла і горіхи закусити. Потім нас підгодовували сусіди, то тарілку супу, то кашу, і це нас дуже рятувало.
Сусід доніс на мене “ДНРівцям”
Перший час ще була можливість фотографувати, й ми з дружиною ходили знімати перші прильоти. А потім діставати фотоапарат стало небезпечно. Одного дня чоловік із сусіднього під’їзду покликав мене до себе й каже: “Євгене, йди сюди, тут з тобою поговорити хочуть”. І виявилося, що він розповів російським військовим, що я фотографував. По-суті, просто здав! Мене почали розпитувати що я знімав, для чого, де знімки? Я почав “падати на дурника”, що я нічого такого не знімав, що просто людей, як їсти готують, а далі вже не фотографував, бо техніка згоріла. У мене дійсно з трьох фотоапаратів лишився один, на щастя, з тими цінними знімками. Але я сказав їм, що більш ніякої техніки не маю. Повірили, хоч і довго розпитували.
Я б не пройшов фільтрацію
З кожним днем ставало ясніше, що треба виїжджати. Ми ловили хвилі українських радіостанцій, на одному старенькому прийомнику слухали новини. По цьому ж радіо почули про евакуацію. Приходили так тричі, але жодного разу ніхто не приїхав. Тоді дізнавалися різні способи виїхати. Нам пропонували через фільтрацію, але ж я розумів, що її не пройду, бо всі в Маріуполі знають мене і мою проукраїнську позицію.
Знайшли чоловіка, який за 200 доларів погодився нас вивезти до Запоріжжя. Ми туди трохи не доїхали, але головне, що змогли вибратися з Маріуполя. Я вивіз весь свій фотоархів ще з 2014 року, ноутбук і техніку. І ще, перед від’їздом, ми в підвалі знайшли записи 8-річного Єгора — сина моєї племінниці. Це той хлопчик, який з мамою ховався у ванній і йому осколком вирвало шматок м’яса на спині.
“Щоденник війни”
У тому щоденнику дитина описує свої будні в бомбосховищі, пише як пройшов день. Кого він втратив, на зустріч з ким чекає. Я не міг читати це без сліз. Потім ці записи малого облетіли всю Україну, а потім і світ, але розповідати багато про автора було не можна, бо він був в окупації, це було небезпечно.
Зараз він з мамою і сестричкою вже в Києві. Це велике щастя, що переживши пекло, побачивши стільки смертей і страждань, ми змогли вибратися.
Як і кожен маріуполець, я багато втратив, але найцінніше зі мною — це моя родина і фотоархів.
***
Вирвавшись з окупації, люди починають своє життя з чистого аркуша. Так переселенець з Маріуполя зміг відбудувати свій бізнес у Києві.
Читайте також: