Родина Тихих до повномасштабної війни у рідному Маріуполі жила розміреним життям: переїхали у власну квартиру, зробили ремонт. Тепер від власного дому лишилися лише спогади. Аліна Тиха розповіла Вільному радіо про свій досвід прощання з містом: чого боялася найбільше та як їм вдалося вирватися з окупації.
Далі – розповідь від першої особи.
— Усі свої 30 років я прожила в Маріуполі. Там вийшла заміж, народила доньку Софію, їй зараз 5 років. Чоловік добре заробляв, тому потреби працювати у мене не було, я займалася дитиною. Вона ходила на різні розвиваючі гуртки, карате, це були приємні клопоти.
А 24 лютого ми прокинулися і потрапили в інше життя. В домовому чаті прочитала: “підвали відчинені” і зрозуміла, що щось не так. З новин зрозуміла – почалася війна.
Ми не вірили у війну в XXI столітті
Перший час ще вагалися чи варто покидати дім, бо не могли повірити, що в наш час, в XXI столітті, в Європі можлива війна. Думали, що десь погримить, але до нас не дійде, що наші відіб’ють, а виявилося, що це був лише початок пекла.
Ми жили на окраїні міста, 23 мікрорайон, тож нам довелося покинути свій дім доволі швидко. На початку березня згорів будинок навпроти нашого, а 8 березня почався мінометний обстріл нашого двору. Це так страшно, ми в той день з чоловіком готували їсти на вогні, бо газу не було, і почало прилітати з усіх сторін. Ми так і кинули там усю їжу, швидко зібралися і поїхали в філармонію.
На той час з нами вже жили батьки чоловіка, бо до них 2 березня в дім влетіла ракета і там все згоріло, вони дивом залишилися живими. То ми спершу всі в коридорі ночували, а потім всі поїхали. А мої батьки жили біль порту і зв’язку з ними на той час не було вже.
В оточенні – виникає почуття безпомічності
У філармонії місць ніде в підвалі вже не було і нас відправили в актову залу на сцену. Я лежала, дивилась на дах філармонії та боялася, що будуть прильоти, бо стіни товсті, а от перекриття навряд чи витримає. І буквально наступного дня по сусідній будівлі були обстріли, від ударної хвилі на вітражних дверях вилетіло скло, все посипалося. Дитина злякалася, а я розумію, що ніяк не можу її захистити. Ми в центрі міста, в оточенні, виникає почуття безпорадності. Уже після того випадку нам знайшли місце в підвалі. Ми з чоловіком там спали сидячи.
ЗСУ приносили їжу, коробку з печивом, воду, я за це їм дуже вдячна, бо не у всіх таких сховищах годували.
Звичайно, з водою було складно, чоловік ходив за водою сам, вирішили розділитися, щоб не лишати доньку саму. Був страх, що вона залишиться сиротою.
15 годин дороги
14 березня почав пробиватися зв’язок, подзвонила сестра зі Львова, вони дивом перед війною поїхали туди у відпустку, і це їх врятувало. Вона сказала – виїжджайте, бо Маріуполь просто знищують.
У нас машина була пошкоджена, але заправлена, то ми разом з друзями, які теж були в бомбосховищі, наступного дня почали вибиратися з міста. Дорога зайняла довгих 15 годин. Ми виїхали з донькою, чоловіком та його мамою, а батько навідріз відмовився виїжджати, бо вірив, що його житло вціліло.
На російському блокпосту нам пропонували поїхати в Крим, але всі в евакуаційній колоні відмовлялися. Приїхали в Запоріжжя, потім, Кропивницький, а тепер Київ, бо тут є більше шансів знайти роботу. Звичайно, матеріально – важко, все лишилося там, з речей – дві ковдри і м’яке кошеня, яке Софійка встигла взяти з собою.
Найскладніше – пояснити донці чому це сталося з нами, чому ми не зможемо повернутися додому, але, я дуже вірю, що ми зможемо повернутися до рідного Маріуполя. Ми просто вдячні, що вижили!
Читайте також: