Бахмутянка Оксана востаннє бачила чоловіка 2,5 роки тому — тоді український захисник востаннє приїздив додому зі служби. За ці роки жінка пережила багато – початок великої війни в рідному місті, скупі вістки від чоловіка із заблокованого Маріуполя, його вихід з побратимами в полон, новини про вибух в Оленівці, повідомлення про чоловікову “смерть” та один довгоочікуваний лист, а ще дзвінок. Переповідаємо історію жінки, яка третій рік поспіль чекає коханого з полону
Історію Оксани Богданової з Бахмута розповіли журналісти видання “Радіо Свобода”.
Рідне місто 41-річної Оксани – Бахмут. У ньому вона закінчила школу, вивчилася та 18 років пропрацювала медсестрою.
Втім, тепер за плечима у жінки – втрата рідного дому на Донеччині, евакуація до Дніпра та намагання адаптуватися до нових умов. А ще дні, які жінка описує “перевантаженими роботою, й ночі, сповнених порожнечі та чекання”.
Життя до повномасштабної війни, каже вона, було спокійним і розміреним: чоловік, діти, батьки, робота, дім. То й було щастя, вважає Оксана.
“Ми разом з батьками вирощували саджанці, троянди, полуниці. У нас була досить велика ділянка. Чоловік – допомагав, але в нього така була служба, тому ми його бачили лише по святах вдома. Ми з ним іноді зустрічалися лише на сходовому майданчику: я подобово працювала, він також працював подобово. У грудні 2021 року його привели до Маріуполя. Син, Андрій, зараз йому 15 – ходив до школи, дуже допомагав мені з молодшою. Донька, Софія, – чотири роки зараз. До дитсадка вона встигла походити в Бахмуті лише два тижні, адаптаційний період, – і почалася війна”, — розповідає бахмутянка.
24 лютого 2022-го, пригадує жінка, вона з дітьми прокинулася від вибухів. Ще напередодні, каже, що її мучило передчуття — вперше в житті накрила панічна атака. В місті розпочалася метушня: черги до банкоматів, у магазини та аптеки.
“Це був якийсь апокаліпсис, нікуди не прорвешся. Мені також довелося простояти чергу в аптеку, адже моя мала була на дитячому харчуванні. Всі були налякані, ніхто не розумів – що це, як надовго”, — ділиться Оксана.
Жінка розповідає, що найбільше тоді хвилювалася за чоловіка — розуміла, що додому повернеться він не скоро. Востаннє вони бачилися 4 лютого, тоді він приїздив до мами Оксани на день народження. Пізніше, 24 лютого, він мав також приїхати додому, але більше сім’я його не бачила.
Згодом, уже із заблокованого Маріуполя, чоловік зрідка писав Оксані смс-повідомлення та виходив на зв’язок у месенджерах.
“Він вийшов на зв’язок 30 березня, сказав, що живі-здорові. Вже на той момент у них були проблеми з їжею та водою. Він тоді мені сказав: “Я мрію про хліб і цигарки”. Цього у них уже не було. Хлопці, які зараз вертаються, розказують, як вони ділили їжу: розподіляли по ложці каші на кожного на добу… Далі були смс-ки з різних телефонів, від інших хлопців. Старлінки були лише в “Азова”, і коли раз на два чи три тижні комусь вдавалося до них дістатися, він надсилав смс-ки всім рідним, за списком. Текст однаковий: живі-здорові, все нормально. Остання смс була написана самим моїм чоловіком. Написав: “На зв’язок ми більше не вийдемо, бережи дітей”. Це було 17 травня”, – розповідає журналістам крізь сльози Оксана.
18 травня жінка дізналася, що її чоловік з побратимами потрапили в полон. За місяць Міжнародний Комітет Червоного Хреста підтвердив цю інформацію. До серпня 2022-го Оксана з дітьми та батьками чекали на нього в Бахмуті, але обстріли частішали, вирішили — виїздити.
“Ми знали, що ворог близько. А оскільки ми – родина військового, то знали, що нас може чекати в окупації. Могли здати свої ж, сусіди. Ми навіть деякі речі з дому – форму чоловіка, медалі, нагороди, фотографії – сховали, закопали. Нас просто могли б розстріляти. Або підвал, або розстріл”, — розповіла Оксана.
Того дня, коли Оксана з батьками й дітьми полишала рідний Бахмут, стало відомо про вибух в Оленівці. Доля її чоловіка, говорить жінка, була невідома. Але за кілька днів один з полонених зміг дати вісточку своїй дружині, так Оксана дізналася, що чоловік вижив. Вибух був в іншому корпусі.
У лютому 2023-го Оксані довелося пережити повідомлення про “смерть” свого коханого.
“Мені зателефонували його побратими й сказали, що нібито є інформація, що мій чоловік помер, що нібито в полоні у нього відкрилася виразка… Я пройшла кола пекла. Тиждень – оббивала пороги військкомату, поліції, аж поки дізналася, що в списках загиблих його нема. Це стрес такий, який я не можна передати, це був жах”, — згадує бахмутянка.
У квітні 2023 року Оксані таки надійшов дзвінок від чоловіка. Жінка ділиться, що ледве впізнала його по голосу.
“Дзвінок був недовгим, менш ніж хвилина. На відео я побачила, який він худий, мішки під очима, сліди побиття. Говорив завченими фразами: мене все добре, годують добре, не б’ють. Спершу він взагалі нічого не міг сказати — у нього просто текли сльози. Але ми старалися триматися. Я не могла собі дозволити плакати, адже йому потрібна підтримка. Плакати будемо потім”, — каже Оксана.
А в жовтні 2023 року бахмутянка вперше отримала від чоловіка паперового листа. Його передали через Міжнародний Комітет Червоного Хреста. Коротка записка йшла до жінки цілий рік.
“Буквально кілька рядків. “Живий-здоровий, бережи дітей, я сподіваюся, що скоро повернуся додому” – йшлося в листі. 14 жовтня 2022 року — він підписав. І якраз у жовтні 2023-го він мені прийшов. Лист ішов рік… Я ношу його з собою, він у мене – як талісман”, — ділиться дружина полоненого.
Відтоді, розповідає Оксана, від чоловіка не було жодних вісток. За її інформацією, зараз він перебуває на території Росії. Втім, в якому місті та якій в’язниці — невідомо.
Майже два роки Оксана з дітьми та батьками живуть у Дніпрі. Житло винаймають. За двокімнатну квартиру платять 10 тисяч гривень. Удома, в Бахмуті, їхніх осель уже немає.
Жінка розповідає, що росіяни поцілили у приватний будинок батьків, тому від нього залишився лише фундамент. Оксанин будинок — знищив вибух.
“Якраз перед народженням доньки ми з чоловіком зробили ремонт у квартирі. Все було так дорого, тому чоловік робив все своїми руками, я потім клеїла шпалери. Зробили. Пожити не встигли… Нічого не залишилося. Навіть альбоми з фотографіями — там”, — каже вона.
З п’ятьох членів родини “переселенські” виплати зараз отримують лише її батьки-пенсіонери, ділиться Оксана.
Сама вона, щоб вижити, змушена працювати на двох роботах. Щовихідних – і в спеку, і в снігопад – Оксана ходить на акції на підтримку військовополонених, їздить на зустрічі в Координаційний штаб у Київ.
“Якщо ми будемо просто сидіти й чекати, ми своїх рідних взагалі не побачимо. Я думаю, що це потрібно”, — каже бахмутянка.
Жінка ділиться: особливо важко переживають розлуку з батьком і її діти.
“З донькою у нас ритуал: вона лягає ввечері спати, я їй показую всі фотографії тата, які в мене є на телефоні. А буває – візьме телефон і розмовляє з ним. Старший син разом зі мною тяжко переживає кожен обмін: коли інших поміняли, а нашого ні… Я по кілька днів живу як в ступорі, мені взагалі нічого не хочеться. Єдине рятує – робота, мені на ній навіть ніколи думати про своє. Я себе завантажила вдень, але приходить ніч – і нікуди не дінешся”, — каже Оксана.
Оксана живе надією на повернення чоловіка додому. Втім, на повернення додому, до Бахмута, вона вже й не сподівається: там — руїни.
“Забрали все наше життя. І тепер у нас реально є “до” і “після”. Дивимося на фото й відео, як нам там було добре, все одно Бахмут – в серці. Зараз головне – дочекатися чоловіка додому, щоб він пройшов реабілітацію, налагодив здоров’я – і будуватимемо життя заново”.
Нагадаємо, родини військовополонених оборонців Маріуполя закликають українську владу обміняти їхніх рідних на колаборантів. В’ячеслав Богуслаєв, Павло Лебедь та Нестор Шуфрич — лише декілька ставлеників Кремля, обмін яких пропонували родини оборонців. Втім, посадовці вважають, що ці люди “можуть бути ще корисними”.
Також 25 червня Україна та Росія провели новий обмін військовополоненими за формулою “90 на 90”. Додому повернули військових Нацгвардії, Військово-морських сил, тероборонців, прикордонників.