Уродженець Бахмута Марк Гольдберг, який дивом вцілів у Другій світовій війні, втратив в окупованому нацистами Артемівську всю родину. Але прізвища його рідних в офіційні списки загиблих не потрапили. Наприкінці 1970-х, перед еміграцією до США, Гольдберг через суд вніс імена батька, матері, бабусі та сестри в офіційний перелік загиблих в Артемівську. А ще встановив пам’ятник жертвам Голокосту та видав книгу спогадів.
Сьогодні у всьому світі вшановують пам’ять мільйонів євреїв, планомірно знищених нацистським режимом Гітлера. Як це відбувалось — на прикладі однієї родини з Бахмута розповідає Марк Гольдберг у своїй книзі “Зі спогадів про…”, яку він видав власним коштом у 1999 році. Він також самотужки встановив памятник в Бахмуті на Маріупольському кладовищі — в память про своїх рідних, які стали жертвами Голокосту.
Самі євреї на івриті називають це планомірне знищення єврейського етносу Шоа, або Катастрофою. Жертвами Шоа вважаються ті, хто жив на окупованих територіях в умовах нацистського режиму та загинув у місцях масових розстрілів, в таборах, ґетто, у в’язницях, притулках, лісах, а також убитий при спробі опору, як учасник партизанського руху, підпілля, повстання, при спробі нелегального перетину кордону або втечі, від рук нацистів та/або їхніх допомагачів (включаючи місцеве населення). А також ті, хто перебував на захоплених територіях та убитий/загинув в результаті прямого зіткнення з озброєними силами Німеччини та її союзників, в результаті бомбардувань, втечі, під час евакуації в 1941-42 років.Для довідки:Голокост (від англ. the Holocaust, з дав.-гр. ὁλοκαύστος — «всеспалення») — переслідування та масове знищення євреїв і ромів нацистською Німеччиною в 1933 — 1945 роках. Міжнародний день памяті жертв Голокосту відзначають саме в цей день тому що 27 січня 1945 солдати 1-го Українського фронту СРСР звільнили в’язнів найбільшого нацистського концтабору Аушвіц-Біркенау в польському місті Освенцим.
Марк Львович Гольдберг народився в Бахмуті (який згодом перейменували на Артемівськ) у 1923 році в бідній єврейській родині. До революції 1917 року його дід був купцем 2-ї гільдії, мав у Бахмуті миловарний завод, 6 домів та торгував разом з синами бакалійними товарами. Після приходу до влади більшовиків все майно у його родини відібрали. Навчався Гольдберг у школі ім. Тимірязєва (нині будівля Бахмутського управління освіти, — ред.) та в інших школах міста.
Випускний вечір святкував 22 червня 1941 року, а 3 серпня виїхав з Артемівська на потязі вступати в Куйбишевську військово-медичну академію. Закінчив 2 курси та став військовим фельдшером 123-го артполку та 154 дорстройбату, пройшов бойовий шлях до Берліна у складі Українського, Білоруського та Забайкальського фронтів.
Після війни навчався у медичному інституті. В 1949-му Марка Гольдберга, студента 5-го курсу, виключили з інституту та комсомолу “за антирадянські погляди та зневажливе відношення до лікарської професії” та ледь не заарештували. Це сталося через “антирадянський” зміст студентського щоденника з медичної практики, в якому Гольдберг детально та правдиво описав свою медичну практику. Працював на різних медичних посадах в азійських республіках СРСР. У 1955 році знову виключений з університету через відмову збирати бавовну. Але йому все ж вдалося отримати вищу медичну освіту: він став рентгенологом. З 1956 року до 1979 працював рентгенологом в поліклініках Москви.
Був одружений двічі. У 1979 році у 56-річному віці емігрував з родиною у США. Наступного року підтвердив свої медичні знання, закінчив 2-річну ординатуру в Чиказькому університеті та працював за фахом до виходу на пенсію.
Перед еміграцією через суд домігся внесення членів своєї родини, які загинули в окупованому нацистами Артемівську, в офіційні списки загиблих.
У 1984-му Марк Гольдберг вніс прізвища 4-х своїх загиблих родичів в Центральну базу даних імен жертв Шоа.
Та у 1989-му встановив окремий памятник їм та всім жертвам Голокосту на Маріупольському кладовищі міста, неподалік від входу на одній з центральних алей. На ньому зображена зірка Давіда та викарбувані слова: “Загиблим від вцілілого. M.G.”
У 1999 році Марк Гольдберг видав книгу “Зі спогадів про…”, примірники якої розповсюдив бібліотеками міста. Оцифрувала книгу громадська організація “Бахмут українській”, її у форматі fb2 можна завантажити тут.
Відомо, що автор спогадів контактував з краєзнавчим музеєм Бахмута. Його подальша доля Вільному радіо поки що невідома.
Далі публікуємо від першої особи цитати з книги Марка Гольдберга про Катастрофу в його родині.
Ми обрали найважливіші уривки з його спогадів та сформували скорочений монолог, який він розповів на сторінках своєї книги.
Випускний вечір був радісний, і настільки запаморочливий, що від нього в пам’яті нічого не залишилося, крім часу повернення додому – десь близько третьої години ночі 22-го червня 1941-го. О 12-й годині дня я прокинувся або мене розбудили, і я став слухати повідомлення наркома іноземних справ В. Молотова про те, що почалася війна. З бомбардування столиці України Києва та інших міст. Німці бомбили аеродроми в той час, як ми танцювали. Що таке війна, я собі не уявляв і не замислювався, як і багато інших.
Війна йшла повз нас. Тимчасово. Мене викликали до військкомату і разом з іншими допризовниками послали на медичну комісію. Медичний огляд поміж інших лікарів проводив доктор Махлін. Як він потім сказав мамі: “Ні до чого було причепитися”. Його співчуття зрозуміло. Я народився одночасно з його сином. Наші перші дитячі роки пройшли разом. Так моє хороше здоров’я врятувало мені життя: я не залишився в Артемівську, окупованому через два місяці німцями. У військкоматі мені повідомили, що разом з трьома іншими мене направляють вчитися в Куйбишевську військово-медичну академію.
Я отримував листи від мами, тата, Іри, Ніни (сестри та дівчини автора спогадів, — ред.). З Ніною домовилися, що обійдемо цензуру (всі листи перевірялися) тим, що Ніна буде ставити крапки над буквами, з яких я складу речення. Так Ніна повідомила про невіру людей у здатність Червоної Армії зупинити просування німців до Уралу. Усвідомлюючи неминучість захоплення німцями Артемівська, Ніна повідомила адресу тітки. У жовтні листи перестали приходити. У Артемівськ німці увійшли 3 жовтня 1941 року – через два місяці після мого від’їзду. У газетах про захоплення Артемівська повідомлень не було.
У своєму останньому листі у вересні 1941 він (батько автора спогадів, — ред.) писав, що записався на евакуацію. Райком, райвиконком і комуністів евакуювали. Євреїв ні, хоча правителі знали, що відбувалося з євреями в Німеччині та окупованих німцями країнами. Не думав тато, що німці 1941 року – це не ті німці, які були в Бахмуті у 1918 році – люди високої побутової культури, як він мені розповідав.
У перші ж тижні після приходу в Артемівськ німців батька заарештували, хоча він не був ані комуністом, ані командиром Червоної армії, або високопоставленим радянським службовцем. У німців не було на думці займатися з одним євреєм, якщо вже існував план знищення всіх євреїв. Спрацював донос сусідів, їхніх синів забрали до Червоної армії, можливо, на загибель, а у цього єврея, недорізаного буржуя, син (автор спогадів, — ред.) буде відсиджуватися у військовій академії в глибокому тилу?!
У магістраті (міській адміністрації під час нацистської окупації міста, — ред) антисемітів не забракло, і заарештували спочатку батька, потім матір. Магістрат очолював учитель німецької мови Главня — батько мого однокласника протягом п’яти років навчання в школі ім. Тімірязєва, який не раз бачив мене у себе з його сином — ми жили один від одного в п’яти хвилинах ходьби.
Батька та матір розстріляли до масового знищення євреїв міста 22 січня 1942 року (масове знищення євреїв в Артемівську сталося 11 січня 1942, автор невірно вказує дату, — ред.) Хто розстріляв? Німці або сусіди, як Колька Медведєв, син п’янички Мітьки з нашого двору, або мій однокласник в перші 5-6 років Колька Дєєв?
Німців, не знаючи їх в обличчя, якщо не у військовій формі, ненавидіти важко, а їхніх жінок і дітей — неможливо. Знаю з власного досвіду. Своїх ненавидіти легко, знаєш за що. І немає у мене симпатії до їхніх братів і сестер, батьків та матерів. Ось чому я не шукав зустрічі з ними в мої приїзди в Артемівськ навіть через багато років.
Ще до початку війни 1941 року мама сказала мені: “Якщо буде війна, нам, євреям, буде гірше, ніж усім”. 3 серпня 1941 року, коли війна почалася, але німці були ще далеко, від перону вокзалу відходив поїзд, який відвозив мене в Куйбишев, куди я був направлений військкоматом складати прийомний іспит у Військово-медичну академію. З вікна вагона я почув голос мами: “Марочка! Ми більше ніколи не побачимося”. Мені запам’яталися її красиві засмучені очі. Скільком би грамотіям та ерудитам-євреям ці думки врятували б життя, якби народилися в їх головах і визначили б їх дії?!
Після приходу німців маму заарештували слідом за татом. Їх розстріляли разом за містом через неповних 20 років після заміжжя.
…В кінці літа (1943-го, — ред.) Артемівськ був звільнений від німців, і я написав листа батькам. Відповідь прийшла від сусідки. Моя сім’я загинула. Я втік в поле, щоб залишитися одному.
Бабуся повернулася з Москви в Артемівськ на свою погибель. Не захотіла залишитися в Москві у сестри. Сказала, що її місце з дочкою. Знаю, що дівоче прізвище бабусі Бережинська. Говорила з нами виключно по-єврейськи. Завдяки їй сестра Іра та я знали їдиш. Людей вона ділила на євреїв та гоїв. Гой не ворог, але добра від нього не чекай. Якою іншою могла бути філософія єврейки з гетто минулого століття? Життя дуже швидко підтвердило правду поділу людей на євреїв та гоїв. Руками гоїв німці знищили тата, маму, сестру і бабусю. Пам’ять про бабусю — Хаю Марківну Корецьку — переживе мене.
У перший післявоєнний приїзд в Артемівськ … мені було не більше 35 років. Тоді в місті були дві братські могили. Одна за містом, де ховали розстріляних. У ній покоїлися тато й мама. Інша могила була на площі перед вокзалом Південно-Донецької залізниці. Тут після вигнання німців поховали кілька тисяч євреїв, замурованих в підземеллі. Тут лежали Іра і бабуся.
У списках загиблих, що зберігалися в сейфі секретаря міськвиконкому, імен членів моєї сім’ї не було. Внести імена в списки можна було тільки на підставі Свідоцтва про смерть, виданого відділом РАЦС. Але для цього слід було встановити в судовому порядку факт смерті.
Мій наступний приїзд в Артемівськ був з цією метою. Суд відбувся пізніше, за моєї відсутності. Мене представляла на суді юрист міської юридичної консультації Лідія Дмитрівна Павленко. Її білосніжна блузка контрастувала з тим, як були одягнені інші жінки.
Сусіди по двору дали свідчення. У рішенні суду загибель сім’ї пояснювалася небажанням сім’ї евакуюватися. Папа писав мені, що записався на евакуацію.
Так, нездатність радянського уряду запобігти масове винищення євреїв була виправдана судом. Значить, у судді була установка, як вести подібні справи. Реєстрація смерті членів моєї сім’ї була моральною необхідністю — не пішли безслідно для Артемівська з життя мої батьки, сестра, бабуся. Була й інша причина. Я хотів мати можливість приїхати на могилу моєї сім’ї в майбутньому, з еміграції.
Рішення суду я відіслав до Артемівського РАЦС. Після тривалої переписки з РАЦСом через неправильну реєстрацію причини смерті (не вказано, що загинули насильницькою смертю), помилкового написання прізвищ і пересилання Свідоцтва про смерть для виправлень поштою в Артемівськ на Далекому Сході, я нарешті отримав Свідоцтво про смерть. Разом з рішенням суду представив їх секретарю Артемівського міськвиконкому для внесення імен в списки загиблих.
Втретє я відвідав Артемівськ, вже маючи дозвіл на еміграцію. У списках загиблих імен членів моєї сім’ї не було. Як не думати, що гітлерівські злочини та їх артемівських підручних не покривалися від самого початку, коли складали списки загиблих подвірними обходами.
З двох братських могил зробили одну, в дальньому кутку кладовища. Встановили стандартний пам’ятник жінці. Про братську могилу дехто з розпитуваних мною не знав.
Два будинки в моєму дворі прийшли в непридатність, і ніхто в них не жив. Я взяв трохи землі з братської могили й поїхав. З тяжким почуттям, але без жалю. Москва стала мені ближче. Ненадовго.
Думка про те, що в Артемівську немає і сліду про моїх близьких, привела мене до рішення встановити їм пам’ятник. У цій думці мене підтримувало замовчування в написі на надгробній плиті місця поховання факту про загибель саме тисяч євреїв м. Артемівська. Через дочку Соню в Москві я звернувся до юриста Л.Д. Павленко, що представляла мене в суді у 1978 році, з проханням отримати дозвіл встановити могильну плиту на Артемівському кладовищі в пам’ять про моїх близьких. Для цього потрібні були свідоцтва про смерть та довіреність на ім’я Лідії Дмитрівни.
[Тоді Марк Гольдберг прилетів зі США в Москву, зробив таку довіреність на ім’я Артемівської юристки Павленко та приїхав в Артемівськ на менше ніж добу — більше не дозволив тодішній ОВІР]
Дозвіл (Артемівського, — ред.) міськвиконкому на встановлення могильної плити був отриманий. Який викарбувати напис на могильній плиті? Загинули не лише мої батьки, сестра, бабуся, загинули 17-річна сусідка Ханна Зельдович, Льоня Рейзенсон, мій шкільний товариш, Коля Сміренномудренський, однокласник та товариш в молодших класах, Льоня Сагал, товариш по навчанню з Б-класу, якому проспорив п’ять руб., але він не взяв у мене грошей, Саля з будинку напроти, товариш по іграх в 5-6-річному віці, сусід Сангурський, який програвав нам, дітям, дореволюційні пластинки на грамофоні з великою трубою — всіх знайомих не перелічити. Всі загиблі стали в моїх очах однією сім’єю. Пам’ятник повинен бути всім. Схильність до лаконізму підказала напис: ЗАГИБЛИМ ВІД ВЦІЛІЛИХ. Гроші на пам’ятник дав Льова.
Фотографію пам’ятника мені прислала Соня (донька Марка Гольдберга, — ред.). Вона побувала в Артемівську. Тепер я побачив пам’ятник. Він був зроблений, як я хотів, по американському типу – вертикальна плита. В Артемівську це було недоречно. Тому я замовив цементний надгробок та скористався можливістю зробити огорожу.
На офіційну церемонію зустрічі, схвалену міськкомом партії та потім описану в газеті, я не залишився і полетів додому. В Америку.
Для довідки:Жертвами Голокосту вважають 6 мільйонів євреїв Європи. Це число закріплене у вироках Нюрнберзького трибуналу. Проте повного поіменного списку жертв не існує. У Національному Меморіалі Катастрофи (Шоа) та Героїзму «Яд Вашем» в Єрусалимі зберігаються персональні документи, що свідчать про приблизно 4 мільйони поіменно ідентифікованих жертв. Через те що часто єврейські громади знищували цілком, не залишалося рідних, близьких, друзів, які могли б повідомити імена загиблих. Увічнити імена загиблих під час Голокосту євреїв можна тут
Читайте також: