Загинула у власному омріяному будинку: вшануймо хвилиною мовчання медпрацівницю з Бахмута Наталію Чугуненко (ФОТО)
Щодня о 9 ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, хто загинув у російсько-українській війні. 27 лютого згадаймо 55-річну бахмутянку Наталію Чугуненко. Вона залишалась у штурмованому росіянами місті разом із чоловіком та загинула від прямого влучання снаряда окупантів у свій дім.
Про трагічну загибель бахмутянки від рук російських загарбників Вільному радіо розповідає її донька Дар’я Безугла.
“Це сталося 7 лютого о 12:30. Прилетів снаряд, пряме влучання у дім. Це район м’ясокомбінату, 7-8-го лютого там як раз були тяжкі обстріли. Мама у цей момент знаходилась у будинку, й у неї над головою розірвався цей снаряд. Тато був на вулиці. Коли він забіг всередину, вона вже була нежива”, — розповідає Дар’я.
Чоловік Наталії поховав жінку просто у дворі розбитого росіянами будинку. Сюди подружжя перебралося 6 років тому.
“Мама й тато дуже багато років мріяли про дім. Вони все життя прожили у квартирі, обміняли квартиру на дім і були щасливі, що нарешті живуть у власному будинку. Сподівалися, що все це закінчиться, що будуть ремонтувати його та жити”, — каже жінка.
Будинок стоїть на східній околиці міста, Забахмутці — за рікою, мости через яку нині підірвані. Дуже близько від цих вулиць вже точаться вуличні бої ЗСУ з окупантами. Ось як виглядає будинок Чугуненків зараз:
У червні Наталія Чугуненко виїхала з Бахмута, побула місяць у доньки з онуками, проте надовго без чоловіка не змогла.
“Вона молилася за всіх — за тата, двох братів, вони наші захисники. Та повернулася в Бахмут, бо вважала це зрадою залишати там його одного. Він ніяк не погоджувався виїжджати: тяжко йому було кидати дім та їхати “до чужої землі”, — розповідає донька загиблої.
Наталія Чугуненко народилася у селі Семенівка під Авдіївкою 26 липня 1967 року. Коли їй було 5 років, тітка забрала її в Артемівськ (тодішня назва Бахмута, — ред.) Наталія навчалася у школі №3, а старшу школу закінчувала в НВК №11. Потім закінчила швейне училище, трохи попрацювала та у 19 років зустріла своє кохання.
Чоловік Наталії працював учителем. Скоро у подружжя народилися діти, і Наталія присвятила себе родині.
“Сиділа в декреті з нами, трьома дітьми. В садок ми не ходили — вони не хотіли, аби ми хворіли. Ще вона працювала трохи у військовій частині, але не військовослужбовицею”, — каже її донька.
А коли діти виросли, Наталія Чугуненко здійснила свою давню мрію — почала вивчати медицину. Це було 2011 року.
“Мама вступила до Артемівського медучилища, коли їй було 44 роки. Вона завжди мріяла про це. Робила людям масажі, у неї були сильні руки. До цього вона все роздумувала, якось не складалося. Але коли ми підросли, я їй сказала, що зі мною жінки на заочному відділенні по 50 років навчались”, — розповідає донька.
2014-го Наталія закінчила медучилище за фахом “лікувальна справа” та отримала диплом фельдшера.
“Працювала медикинею у СІЗО Бахмута, потім у міській наркології. На початку [відкритого] вторгнення вони ще працювали, видавали медикаменти своїм пацієнтам. Коли стало вже тяжко, припинили працювати”, — каже Дар’я.
Потім життя у Бахмуті для Наталії звелося до виживання. Та допомоги тим, хто цього потребував.
“Вже восени та взимку вона допомагала місцевим, лікувала їх. І з пораненнями були люди, допомагала їм як могла, перев’язки робила. Ми їй передавали туди медикаменти — кровоспинні, антибіотики. Годувала тварин, яких багато покидали”, — каже її донька Дар’я.
Під російськими обстрілами Наталія Чугуненко трималася та підтримувала інших.
“Вона не сумувала, казала, що все буде добре: “мислимо позитивно, не притягуємо негатив!” Мріяли, що поїдемо разом на море, буде допомагати з дітьми. Казала: “Ти не переживай, ми топимо пічку, є криниця, у нас все є”, — згадує Дар’я.
Вона не полишала спроб вмовити маму врятувати своє життя.
“Перед Новим роком чоловік їздив до Бахмута до своєї матері, вмовив її евакуюватись. А моя категорично відмовилася, навіть розмовляти не хотіла на цю тему, ображалася”, — каже співрозмовниця з болем.
Тепер, коли Наталія загинула, її чоловік не хоче покидати рідне місто вже через це: він будь-що, але мусить поховати жінку по-людськи.
“Тато перебрався в інший район. Він іноді виходить на “Пункт незламності”, й ми можемо з ним списатись по вайберу. Він не погоджується виїжджати, тепер чекає, коли все затихне, щоб перепоховати маму. Тепер це у нього як мета. Я як наче об стіну б’юся, а він одне твердить: “Все буде добре, я маму перепоховаю, потім ми побачимось”, — розповідає Дар’я Безугла.
Окрім овдовілого чоловіка у Наталії Чугуненко залишилися троє дітей та троє онуків.
Світла пам’ять.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.