Загинула у власному омріяному будинку: вшануймо хвилиною мовчання медпрацівницю з Бахмута Наталію Чугуненко (ФОТО)

Щодня о 9 ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, хто загинув у російсько-українській війні. 27 лютого згадаймо 55-річну бахмутянку Наталію Чугуненко. Вона залишалась у штурмованому росіянами місті разом із чоловіком та загинула від прямого влучання снаряда окупантів у свій дім.

 

Про трагічну загибель бахмутянки від рук російських загарбників Вільному радіо розповідає її донька Дар’я Безугла.

“Це сталося 7 лютого о 12:30. Прилетів снаряд, пряме влучання у дім. Це район м’ясокомбінату, 7-8-го лютого там як раз були тяжкі обстріли. Мама у цей момент знаходилась у будинку, й у неї над головою розірвався цей снаряд. Тато був на вулиці. Коли він забіг всередину, вона вже була нежива”, — розповідає Дар’я.

 

 

Чоловік Наталії поховав жінку просто у дворі розбитого росіянами будинку. Сюди подружжя перебралося 6 років тому.

“Мама й тато дуже багато років мріяли про дім. Вони все життя прожили у квартирі, обміняли квартиру на дім і були щасливі, що нарешті живуть у власному будинку. Сподівалися, що все це закінчиться, що будуть ремонтувати його та жити”, — каже жінка. 

Будинок стоїть на східній околиці міста, Забахмутці — за рікою, мости через яку нині підірвані. Дуже близько від цих вулиць вже точаться вуличні бої ЗСУ з окупантами. Ось як виглядає будинок Чугуненків зараз:

У червні Наталія Чугуненко виїхала з Бахмута, побула місяць у доньки з онуками, проте надовго без чоловіка не змогла. 

“Вона молилася за всіх — за тата, двох братів, вони наші захисники. Та повернулася в Бахмут, бо вважала це зрадою залишати там його одного. Він ніяк не погоджувався виїжджати: тяжко йому було кидати дім та їхати “до чужої землі”, — розповідає донька загиблої.

Наталія Чугуненко народилася у селі Семенівка під Авдіївкою 26 липня 1967 року. Коли їй було 5 років, тітка забрала її в Артемівськ (тодішня назва Бахмута, — ред.) Наталія навчалася у школі №3, а старшу школу закінчувала в НВК №11. Потім закінчила швейне училище, трохи попрацювала та у 19 років зустріла своє кохання.

Чоловік Наталії працював учителем. Скоро у подружжя народилися діти, і Наталія присвятила себе родині.

“Сиділа в декреті з нами, трьома дітьми. В садок ми не ходили — вони не хотіли, аби ми хворіли. Ще вона працювала трохи у військовій частині, але не військовослужбовицею”, — каже її донька. 

А коли діти виросли, Наталія Чугуненко здійснила свою давню мрію — почала вивчати медицину. Це було 2011 року.

“Мама вступила до Артемівського медучилища, коли їй було 44 роки. Вона завжди мріяла про це. Робила людям масажі, у неї були сильні руки. До цього вона все роздумувала, якось не складалося. Але коли ми підросли, я їй сказала, що зі мною жінки на заочному відділенні по 50 років навчались”, — розповідає донька. 

2014-го Наталія закінчила медучилище за фахом “лікувальна справа” та отримала диплом фельдшера. 

“Працювала медикинею у СІЗО Бахмута, потім у міській наркології. На початку [відкритого] вторгнення вони ще працювали, видавали медикаменти своїм пацієнтам. Коли стало вже тяжко, припинили працювати”, — каже Дар’я. 

Потім життя у Бахмуті для Наталії звелося до виживання. Та допомоги тим, хто цього потребував. 

“Вже восени та взимку вона допомагала місцевим, лікувала їх. І з пораненнями були люди, допомагала їм як могла, перев’язки робила. Ми їй передавали туди медикаменти — кровоспинні, антибіотики. Годувала тварин, яких багато покидали”, — каже її донька Дар’я. 

Під російськими обстрілами Наталія Чугуненко трималася та підтримувала інших. 

“Вона не сумувала, казала, що все буде добре: “мислимо позитивно, не притягуємо негатив!” Мріяли, що поїдемо разом на море, буде допомагати з дітьми. Казала: “Ти не переживай, ми топимо пічку, є криниця, у нас все є”, — згадує Дар’я.   

Вона не полишала спроб вмовити маму врятувати своє життя. 

“Перед Новим роком чоловік їздив до Бахмута до своєї матері, вмовив її евакуюватись. А моя категорично відмовилася, навіть розмовляти не хотіла на цю тему, ображалася”, —  каже співрозмовниця з болем.

Тепер, коли Наталія загинула, її чоловік не хоче покидати рідне місто вже через це: він будь-що, але мусить поховати жінку по-людськи.

“Тато перебрався в інший район. Він іноді виходить на “Пункт незламності”, й ми можемо з ним списатись по вайберу. Він не погоджується виїжджати, тепер чекає, коли все затихне, щоб перепоховати маму. Тепер це у нього як мета. Я як наче об стіну б’юся, а він одне твердить: “Все буде добре, я маму перепоховаю, потім ми побачимось”,  —  розповідає Дар’я Безугла.

Окрім овдовілого чоловіка у Наталії Чугуненко залишилися троє дітей та троє онуків. 

Світла пам’ять.