Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Валентин Федорович. Ще хлопчиком він вступив до “Правого сектору” і брав участь у Революції Гідності. Потім пройшов військовий вишкіл та добровольцем брав участь в ООС. Повномасштабне вторгнення зустрів у Маріуполі в лавах “Азову”, де й загинув майже через місяць.
Про життєвий шлях Валентина Вільному радіо розповіла його мати Олеся Кшецька.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Валентин народився 14 жовтня 2000 року в Хмельницькому. З самого дитинства він мав активну патріотичну позицію. Ще в шкільні роки Валентин брав участь у патріотичних заходах та житті громади як член організацій “Національний корпус” і “Сокіл” при міській раді Хмельницького.
У 13-річному віці хлопець брав участь у Революції Гідності.
“Це була дуже особлива дитина — і політично, і патріотично. Він уже тоді вступив до “Правого сектора”, і ми з батьком дали дозвіл, бо він ще був неповнолітнім. Тоді він почав збирати собі камуфляжні куртки, штани, ножики. З 13 років готувався до війни”, — розповідає Олеся Кшецька.
Пізніше хлопець приєднався до місцевих ультрас.
“Він розчарувався в “Правому секторі” і заявив, що вони недостатньо радикальні. Тоді він долучився до ультрас та вболівав за місцевий футбольний клуб “Поділля”. Також він став членом “Національного корпусу” і разом із дорослішими товаришами їздив на військові вишколи — у ліс, де навчалися виживати, та на інші тренування. Дитячого життя в нього й не було”, — згадує мати.
Коли Валентин закінчив школу, вступив на заочне навчання до Хмельницького університету управління та права на факультет “адміністрування та управління”.
У 2018 році юнак пройшов курс підготовки десятників у “Школі молодших командирів імені Аксьона і Хоми”. Наступного року він пройшов базовий курс підготовки за стандартами НАТО.
У 17-річному віці Валентин відправився у лавах “Правого сектору” добровольцем без грошових виплат на перші бойові завдання в ООС. Наступні роки аж до 2022 року він брав участь у бойових діях у Мар’їнці та Авдіївці.
“Він ніколи не боявся російських окупантів, своїм прикладом він надихав молодь приєднуватися до війська, не боятись кількості і зброї росіян та спільно брати участь в обороні України”, — говорить мати.
Згодом Валентин перейшов до лав полку “Азов” Національної гвардії України. Позивний він собі обрав “Парагвай”.
На момент початку повномасштабного вторгнення Валентин служив старшим солдатом. Був в Маріуполі. Тож разом з побратимами захищав місто з перших днів.
Загинув військовий під час оборони міста 22 березня 2022 року.
“Деталі загибелі ми дізналися тільки тоді, коли його командир вийшов із полону — у жовтні 2024 року. Син був на спостережному пункті в будинку, фото якого потім облетіли весь світ, — у так званому будинку-свічці з одним під’їздом. Його неодноразово бомбардували, і син загинув від влучання ФАБу, коли перебував там на посту”, — переказує Олеся.
Пізніше бійця нагородили орденом “За мужність” III ступеня за самовіддані дії під час захисту держави.
Тіло бійця окупанти повернули, але його довго не могли ідентифікувати.
“Його тоді хлопці дістали з-під завалів та забрали на “Азовсталь”. Коли у травні 2022 року хлопці вийшли в полон, тоді росіяни й почали передавати тіла. У мішку з моїм сином було незрозуміло що. Казали, що там точно тільки його нога, а голови немає, голова взагалі чужа. Віри ніякої не було. Але вже у 2024-му, після трьох тестів ДНК (двох в Україні та одного в Нідерландах), підтвердилося”, — ділиться мати.
Поховали Валентина в рідному Хмельницькому через два з половиною роки після загибелі — 27 листопада 2024 року. На момент загибелі захиснику був 21 рік. У нього залишилися мати, батько та кохана дівчина, з якою вони вже готували весілля.
“Він у мене був дуже добрий та дуже любив тварин, особливо котів. Він виріс із кішкою і постійно дивувався: “Як так Бог придумав, що можна так муркати?”. Взагалі він був дуже фізично розвинутим, двометровим хлопцем. Я його з першого класу возила по різних секціях — футбол, дзюдо, вільна боротьба, волейбол. У нього було дуже загострене відчуття справедливості. У нього було все! Ми не з бідної сім’ї, й у 20 років купили йому квартиру та машину. Дитина могла вирости “мажором”, але він був не такий. Він був особливим і виконував усі завдання, за які інші не хотіли братися”, — говорить Олеся Кшецька.
Рідні Валентина прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.