Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня українці вшановують хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — фельдшер із Рівненської області Олександр Юрцунь. Під час повномасштабного вторгнення він ніс службу бойовим медиком і рятував поранених.
Про Олександра Юрцуня Вільному Радіо розповів його брат Вадим. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Олександр Юрцунь народився 8 серпня 1989 року у селі Підбрусинь Рівненської області. Після школи закінчив медичне училище, здобув спеціальність фельдшера. Працював у сільській амбулаторії, згодом — у Дубенській виховній колонії.
Вадим згадує брата добрим і товариським:
“Любив історію дуже ще зі школи. Риболовлю полюбляв. Завжди мав багато друзів”.
Олександр з дитинства захоплювався військовою справою. Брат з усмішкою розповідає, як той майстрував із дерева автомати:
“Вирізав з дерева, таке захоплення у нього було. Навіть зараз в хаті є вирізаний ним той автомат. Не знаю, як він досі зберігся. Я молодший на три роки, пам’ятаю, як він завжди мене запрошував разом в ті стрілялки грати”.
Вже в дорослому віці, коли Вадим переїхав до Києва, брати намагалися зустрічатись частіше, їздили один до одного в гості.
“Олександр мені не просто брат, він мені й кум, — усміхається Вадим. — Він хрестив мого сина, потім я — його сина. І коли у 2023 році у мене донька народилася, знов він її у церкві тримав”.
Разом з дружиною Світланою Олександр виховував восьмирічного сина Давида.
До війська Олександр Юрцунь долучився після початку відкритої війни у березні 2022 року. Був старшим бойовим медиком, сержантом роти дистанційного мінування в 47 окремій інженерній бригаді.
Як бойовий медик Олександр часто вивозив з передової поранених побратимів.
“Коли були випадки, що побратими загинули, він завжди дзвонив з таким болем, переживав”, — розповідає Вадим.
За час служби Олександр брав участь в обороні Бахмута й Сум, а згодом його підрозділ перевели на Харківщину. Там, поблизу села Малинівка Чугуївського району, він загине, повертаючись з бойового завдання.
День загибелі брата Вадим пам’ятає з дивовижною точністю — буквально переказує хронологію: “загинув 27 березня цього року приблизно о 18:30”. Тоді, 27 березня 2026 року брати зідзвонились як зазвичай. Втім розмова вийшла недовгою — Олександр поспішав і пообіцяв перетелефонувати. Коли не передзвонив того ж дня, Вадим нічого не запідозрив.
“Я його набрав по відео, це вдень було приблизно, 13 година дня. Як справи, і він каже: «Трошки зайнятий зараз, працюємо, наберу тебе пізніше, десь під вечір». Не передзвонив. Ну, думаю, завтра набере. Бувало вже так, що він не передзвонював по кілька днів, бо завжди міг бути десь зайнятий”, — згадує Вадим.
Наступний дзвінок прозвучав о 23:00 — дзвонила дружина Олександра:
“Я тоді з сином у лікарні був. Малий тільки заснув, я подумав, що завтра передзвоню. А коли вона набрала знову — я вже зрозумів, що сталося щось погане. Беру трубку — чую сльози, крики, все, немає Саші. Досі не віриться й, напевно, ніколи не повіриться”.
Олександр мріяв про власне житло, куди перевезе родину. Він купив оселю поряд із будинком побратима — хотіли бути сусідами.
“Давно хотів свій куточок. Довго обирав. І от нарешті купив хату. У понеділок. А в п’ятницю цього ж тижня загинув. Олександр загинув разом зі своїм другом. Їли, пили разом, як то кажуть, на завдання разом ходили, поруч планували жити. Разом їх і поховали”, — розповідає Вадим.
Свій останній спочинок загиблий військовий знайшов у місті Дубно на Алеї Слави.
Рідні створили петицію з проханням надати Олександру звання Героя України.
Крім брата в Олександра залишилися дружина, син та мати.
Світла пам’ять полеглому захисникові.